Неділя

17.02.2019

14:29

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Братні східнослов’янські народи: міф та реальність

Чиєю етнічною колискою була Київська Русь?

У російській історіографії ХІХ ст. сформувався погляд, ніби в часи Київської Русі існувала руська народність, яка фактично ототожнювалася з народністю російською. Також вважалося, що ця «єдина» народність має певні регіональні відмінності. Тому можна говорити про великоросів, малоросів і білорусів. За радянських часів ця схема була модернізована. Радянські теоретики вигадали давньоруську народність, на основі якої ніби виникли три народи – росіяни, українці й білоруси. Відповідно, Київська Русь стала колискою трьох «братніх» народів.

Насправді, ця схема далека від історичних реалій. Якщо ми звернемося до розселення слов’янських племен середини І тисячоліття, то побачило, що слов’яни майже не жили на територіях, які входять до сучасної Росії й Білорусії. А «російські» та «білоруські» території, де проживали слов’яни, по-перше, є околицями для Росії й Білорусії; по-друге, навіть сьогодні на цих теренах проживає населення, яке в плані культурному та генетичному є близьким до населення українського. Наприклад, і сьогодні в басейні Прип’яті (Білорусь), і в деяких прилеглих до України областях Росії люди в сільській місцевості розмовляли й почасти продовжують розмовляти мовою, яка мало чим різниться від української.

Археологи зафіксували, що вже з середини І тисячоліття слов’яни з нинішніх українських теренів починають поступово рухатись у північному й північно-східному напрямках, колонізуючи їх. Ці лісові території їм легше було освоювати, ніж степові землі на півдні, де панували кочівники. Адже в слов’ян було поширене т. зв. підсічне землеробство, коли випалювалася певна ділянка лісу і на цій ділянці, удобреній попелом, сіялися злаки. Звісно, землі, на які з України проникали слов’яни, вже були заселені балтськими (литовськими) та угро-фінськими племенами. Але там густота населення не була значною. Зрештою, це населення не чинило активного супротиву колонізаторам.

З кінця ІХ ст. починає формуватися ранньосередньовічна держава, яка отримала в літературі назву Київська Русь. Її формування завершилося на початку ХІ ст. Формувалася вона, як і більшість тогочасних держав, не за етнічним принципом. Фактично ця держава виникла на шляху «із варяг у греки», який став сполучною ланкою між балтійською й чорноморською торгівлею. Саме ця транзитна торгівля стала одним із визначальних чинників функціонування Київської Русі. Тому основні політичні центри цієї держави з’явилися на шляху «із варяг у греки» – Київ, Новгород, Смоленськ та ін.

Про багатоетнічність Русі свідчать і дані археології, й літописні джерела, зокрема «Повість минулих літ». Остання перелічує слов’янські, угро-фінські й летто-литовські племена, що жили на теренах цієї держави. При цьому слов’яни стали тут домінуючим етносом. І кількісно, і культурно вони переважили й летто-литовців, і угро-фінів.

Терени Білорусі в основному були населені летто-литовськими племенами, зокрема ятвягами. До речі, в «Повісті минулих літ», а також інших літописних джерелах, згадуються конфлікти між слов’янами-русинами й ятвягами та іншими «литовцями». Про ці конфлікти зустрічаємо згадки і в фольклорних джерелах. Проте терени Білорусі відносно швидко були підкорені й слов’янізовані. І, схоже, рівень слов’янської колонізації був тут доволі високий. Відповідно, утворився новий етнос. Основа його була не слов’янська, а летто-литовська. Однак елітарні верстви переважно були слов’янські. Утвердилася тут слов’янська культура. Зокрема, християнська церква насаджувала церковнослов’янську мову, яка була мовою богослужіння. Проте це не значить, що все летто-литовське в Білорусії зникло. Так, тривалий час етнічною назвою білорусів був термін «литвини». Власне, етнонім «білоруси» є відносно пізнім.

Інтенсивна експансія слов’ян-русинів здійснювалася в північному напрямку на територію Новгородщини. Новгород, як зазначалося, став важливим торговим осередком на шляху «із варяг у греки». Схоже, слов’янська колонізація цього важливого регіону була настільки сильною, що вона переважила місцеве угро-фінське населення. Так, «Повість минулих літ» говорить, що на Новгородщині жило плем’я словен. Назва ця дещо дивна. Схоже, сюди проникали представники різних слов’янських племен Русі і в результаті цього за ними закріпився «штучний» етнонім словени. У культурному і навіть мовному плані жителі Новгородської землі були дуже близькими до українців. Ця близькість навіть простежувалася в ХІХ ст.

Менш інтенсивно здійснювалася колонізація в північно-східному напрямку, на терени т. зв. Суздальської землі, де проживало угро-фінське й частково летто-литовське населення. Це було обумовлено тим, що ці землі не становили особливої цінності для русинів-українців. Згадки про Суздальщину з’являються відносно пізно – лише в ХІ ст. І спочатку ці згадки стосувалися повстань волхвів на цих теренах. Очевидно, колонізація Суздальської землі київськими князями та слов’янським населенням викликала супротив місцевих жителів. Керівниками повстань ставали язичницькі жерці угро-фінів, яких літопис іменував волхвами. Як і на теренах Білорусі, важливу роль в слов’янізації Суздальщини, а пізніше Московії відіграла православна церква, що утверджувала тут церковнослов’янську мову. Фактично ця мова стала основою для творення мови російської.

Російський етнос творився на угро-фінській основі з домішкою летто-литовських елементів, але його елітою і політичною, і культурною стала еліта слов’янська. Уже пізніше, після татарської навали Батия, важливим складником російського етносу стали елементи тюркські. Зокрема, вихідці з татарських родів потіснили в росіян слов’янську чи слов’янізовану еліту. Проте вони не змогли знищити «слов’янське обличчя» росіян. Не останню роль у збереженні цього «обличчя» відіграла саме православна церква, а також фактично перманентна міграція русинів-українців на терени Московії.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор кафедри релігієзнавства, член Національної спілки письменників України

 

Продовження в наступних номерах >>>

Просмотров: 323 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]