Четвер

21.02.2019

23:18

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Доля у них була одна на двох
Повернулася на вулицю, де пройшли безтурботні дитячі роки лише зараз, майже через десять років після переїзду. А здається – нічого і не змінилось. Тільки кілька парканів та будинків стали більш сучасними, модними, дерева – вищими, а сусіди – хто підріс, а хто й постарів. Назустріч нам з батьками з-за кущів жасмину та бузку, які заступали вхід до обійстя Грисюків, вийшла тітка Оля, дядько Володя та їх діти – Павло, Оленка та Марина. За десять років всім нам знайшлось про що поговорити, ми пригощались за столом під розлогою яблунею, вели жваву бесіду. Тітка Оля спішила розказати, хто одружився та хто народився, дядько емоційно розказував татові про нового сусіда, який після року заробітків у Польщі вже добудовує собі котедж за три хати від них, а ми з молодшими Грисюками згадували спільні посиденьки «на горшках» та у пісочниці.   

– Будете моїми гідами? – ближче до вечора попросила я у дівчат та Павла. – Хочеться подивитись як живуть інші, здається, сама вже й заблудитись можу.

– Все розкажемо, все покажемо, може приїжджатимеш частіше! – озвались вони.

Ми простували вулицею, услід нам гавкав вже древній сусідський Бім, у канаві ще паслась коза баби Євки – певно, та знов засиділась у такої ж самотньої, як сама, сусідки і забула про бідну тварину. Серед чепурних великих та малих будиночків, наче пропасть, темніли хащі. Я пам’ятала точно: там було обійстя Липчуків. Зараз з-за зарослів, старих дерев та заплетеного над зламаною хвірткою виноградом виднівся тільки край скособоченого даху.

– Тут вже давно так, – Павлик помітив сум в моїх очах.

– Бабу Ганю та діда Омелька забрали до себе діти?

– Ні, повмирали. Хоча, хто його знає, мо’ дід ще й живий. А в хаті ніхто жити не хоче, от вона і дичавіє потроху. А шкода, добротна була господа. Та й атмосфера там – сама знаєш.

Ганя вийшла заміж за тоді 33-річного Омелька, будучи 18-річною. Він приїхав у їх село на весілля до якихось далеких родичів та побачив її. Дівчина була чарівна в легкому парусиновому платтячку з дрібними кучериками, які неслухняно стирчали довкола обличчя. Та й на Омеляна задивлялась не одна дівка – високий, ставний, з величезними сірими очима. Хлопець лишився погостювати в селі. Кілька вечорниць – і родини готуються до весілля. Наречена літала як на крилах. Лише одного разу до весілля змусили її засмутитись. До хати прийшла молодичка і назвалась колишньою жінкою Омелька.

– Дитино, застерегти тебе хочу, поки не пізно. Навіть як любиш. Я теж любила, а жити не змогла. Омеляна контузило на війні. Він добрий, чуйний, хазяйновитий. Але коли у нього будуть напади – він не впізнаватиме тебе, називатиме німкою і буде бити всім, що трапиться під руку. Ти молода, не бери тягар на плечі.

Не послухала. Тихо подякувала і випровадила гостю. То було її перше кохання. Чи могла вона йому опиратись? Коли спитала про то Омелька – похилив голову, попросив прощення і зібрався з хати. Кинулась до нього. Не пустила.

Молоді одружились і переїхали до міста, в хату Омеляна. Батьки його давно померли, лишивши сину добротну хату, кілька хлівів, хорошу господарку. Усьому бракувало дбайливої жіночої руки, і Ганя з натхненням доводила новий дім до ладу. Попри застереження молодиці, жили добре. Чоловік був ніжним, чуйним, працьовитим, шкодував молоду дружину, намагався робити якомога більше всього сам. Ганя вже було почала думати, що та жінка збрехала їй через заздрощі або ще що. За півроку подружнього життя завагітніла. Вона вирішила сказати про це Омеляну в неділю, після служби Божої. Жінці нетерпілось, але вона хотіла зробити такий момент урочистим та святковим. Щасливе очікування перервав суботній вечір. Тоді чоловік повернувся додому напідпитку, перечепився об поріг, глухо впав на долівку, різко підвівся і почав кричати на неї. Через шок вона не розбирала слів. Куди подівся її коханий? Прийшла в себе тільки коли до вух долетіло зле «німка». Зрозуміла – треба тікати, не так для себе, як для дитини. Тільки встигла замкнутись у кімнаті, як в двері полетіло крісло. Не знати як вискочила через вікно і всю ніч просиділа в малиннику. Благо, літні ночі теплі, не застудилась. На ранок повернулась до хати, старалась не грюкнути дверима, не подати зайвого звуку. Омелько спав, згорнувшись клубком прямо посеред кімнати. Коли підійшла – пробудився і не міг пригадати що було ввечері. Через якусь хвильку обоє плакали обійнявшись. Омелян ніжно гладив Ганю по волоссі, просив вибачення вже в неї і їх майбутнього сина.

Так і жили. Анна народила чоловікові ще двох дітей – сина та доньку. Навчилась передбачати напади у чоловіка, ховалась разом з дітьми. Коли малі підросли, пояснювала їм, що батько – найкращий у світі, то війна зробила його хворим. Він в тому не винен, все одно любить і її, і дітей. Гримала на них, коли ті вже майже дорослі намагались її захистити від батькових кулаків. Діти розлетілись з родинного гнізда. Син з дочкою подалися в Росію, вивчились і лишились там жити. Ще один син живе в столиці – має свій бізнес. У всіх свої сім’ї, свої турботи. До батьків, у маленьке містечко майже на кордоні приїжджали все рідше. А між тим Омелько старів і напади частішали. Не впізнавав він свою Ганю все частіше і частіше. Все частіше вона почала виходити на люди з синцями на обличчі, руках. Завжди усміхнена, ніколи не жалілась на чоловіка. Жодного кривого слова не почули від неї сусіди в бік Омелька. Коли радили поїхати до дітей, а чоловіка помістити в якусь клініку чи будинок для пристарілих, відмахувалась, сердилась, навіть не говорила з тими сусідами по кілька днів. Куди ж вона без любого чоловіка. Вони мусять бути разом. Доля у них одна на двох.

Якогось ранку до обійстя Липчуків приїхала швидка. На носилках винесли бабу Ганю – зламала ногу в стегні, коли в черговий раз тікала від чоловіка. Вся у синцях, все просила Омелька не їхати до неї в лікарню, бо то далеко, автобуси їздять рідко, а в нього тиск і хворе серце. Сусіди перешіптувались, ніхто не наважувався подзвонити дітям, не хотіли втручатись в чужу сім’ю. А треба було… Діти приїжджали, жаліли матір, яка нібито впала зі сходів, пропонували забрати. Не погодилась. Десь через місяць після того, як баба Ганя вже трохи оправилась від перелому і повернулась додому на милицях, вона знову потрапила в лікарню. Цього разу додому вона вже не повернулась. У приступі чоловік вдарив її беззахисну по голові кочергою. Швидку зміг викликати лише вранці. Лікарі боролись за її життя три дні. Душа покинула змучене тіло, так і не прийшла жінка більше до тями. Омелькові напади через невимовне горе від втрати дружини почастішали ще…

Діти, які приїхали на похорон, так і не пробачили батькові смерть матері. До себе його брати і не хотіли, і побоялись вже за своїх дітей. Діда Омелька відвезли в спеціалізований заклад, а хату закрили. Нікому там жити, заросла бур’яном стежка до ганку.­

– Кажуть, дід Омелян зійшов з розуму. Вночі кличе бабу Ганю, а як приходить в себе, постійно плаче і картає себе за її смерть, – завершила Павликову розповідь тітка Оля, яка вийшла нас шукати. – А могила баби Гані квітує, не забувають її сусіди, зрідка приїжджають діти. І ті, і інші чують свою вину, що не вберегли її добру душу від смерті.

Сутеніло. В хащах навколо дому Липчуків тріщали цвіркуни. Від великої люблячої родини, яка жила тут, не лишилось ні сліду.

Людмила ПАНАСЮК
№23 від 8 червня 2013 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 279 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]