Чи можливо однією зерниною засіяти величезний лан? Виявляється, можна! Та для цього знадобиться не один рік. Адже потрібно, щоб із зернини виріс колосок, із колоска – інші, і так далі. Отож, все-таки одна зернина може засіяти ціле поле! Але – за дуже тривалий час. І той, хто посадив першу зернину, інколи не зможе дочекатися, аби побачити щедрий ужинок. Головне – аби при цьому ці паростки не заглушив бур’ян.

Недаремно ж труд педагогів порівнюють з нивою. Так і кажуть: «на педагогічній ниві»… і чим більше вчитель працює на ній, тим більше зернин сіє в дитячі душі. А зробити це ой, як нелегко! Недаремно ж один мудрець на питання, яка праця найтяжча, відповів: вчительська!

А тепер уявіть, скільки хорошого, доброго, мудрого висіяла педагог, яка наступного року відзначатиме 50 років своєї педагогічної діяльності, років, часом – досить нелегких.

Йдеться про Марію Олександрівну Федорчук. Вона – корінна острожанка. Народилася і виросла в Острозі. З теплотою згадує своє навчання в Острозькій СШ № 2, або, як тоді казали, російській школі. Згадує своїх однокласників: Олексія Халецького, кандидата наук, Юрія Власова (ні, не олімпійського чемпіона зі штанги, а інженера-електронника), своїх подруг – золоту медалістку Ларису Сташук, срібну медалістку Тетяну Веліканову, Людмилу Чикановську, Зою Гореславську, Світлану Шестак… Звісно ж, назавжди в пам’яті перша вчителька Олександра Дмитрівна Шевчук, класний керівник Нінель Мойсеївна Магальник. Саме вони і визначили подальшу життєву долю Марії Олександрівни. Бо ще у 8-му класі написала в творі з літератури «Ким я прагну стати», «Моя мрія – зайти в клас і почати урок…».

Розпочала свою трудову (й педагогічну діяльність) Марія Олександрівна досить незвично для наших днів – не маючи ще необхідної педосвіти, працювала піонервожатою в досить близьких до Острога селах Хорові та Грем’ячому, де на той час був досить гарний педколектив. Але добиратися тоді доводилось по досить важкій ґрунтовій дорозі, часто – у переповненому горбатенькому автобусику. Далі – вже у дитячому будинку № 2 для дітей-сиріт, який розташовувався у колишніх, ще «царських» казармах 32-ої артбригади на Новому місті. Працюючи в дитбудинку, паралельно навчалася на заочному відділення тодішнього Рівненського педінституту імені Д. З. Мануїльського, на філологічному факультеті, здобула спеціальність філолога з російської мови та літератури (потім, щоправда, довелось «перекваліфікуватись» на вчителя словесника української мови та літератури).

Та у 1970 р. дитбудинки розформували – і в цих же приміщеннях відкрили допоміжну школу-інтернат. І саме тут Марія Олександрівна пройшла всі етапи педагогічної сходинки – вихователя, вчителя, завуча по навчально-виховній роботі, нарешті – директора.

До речі, часи її директорства припали на надзвичайно важкі 1990-ті роки. Тоді навіть постало питання про закриття школи. Адже в закладі майже нічого не було! Ні для навчання, ні для харчування, ні для проживання вихованців, у кожного з яких була важка доля. Бо навіть припинилося фінансування закладу. Та, дякуючи небайдужим людям, школа відновила діяльність. Особливо вдячна Марія Федорчук спонсорам: Хмельницькій АЕС, Славутській фаянсовій фабриці, як надала необхідні комплекти посуду; благодійницьким товариствам «Мир» та «Братерство без кордонів», які допомогли одягом та взуттям, своєму заступнику – Софії Хахльовій та всьому чудовому колективу; міжнародним волонтерам – студентам з Японії, представникам обмінної програми НаУОА «Канада. Світ. Молодь», які чимало зробили для утеплення приміщень.

Нині Марія Федорчук – вчитель української мови та літератури в спеціальній школі-інтернаті № 2. Зізнається, що процес відрізняється, ніж у звичайній школі. Адже, крім того, аби донести дітям всю красу рідної мови, доводиться ще й коригувати їх поведінку, аби вони стали повноцінними членами суспільства.

За багаторічну роботу має чимало відзнак: грамот, подяк, дипломів. Має звання «Відмінник освіти», а значок до цього поважного звання вручив сам тодішній міністр освіти С. Ніколаєнко.

Чималу роботу проводить Марія Олександрівна і в громадському житті, як голова єврейської громади нашого міста. адже ще є багато питань, які потребують вирішення. З повагою згадує першого голову цього товариства Йосипа Григоровича Аршинова, який встановив багато імен наших земляків, які поховані у братерських могилах урочища Красностав.

Також з повагою згадує Марія Олександрівна своїх батьків. Не без гордості повідомляє, що її батько мав звання почесного громадянина міста Фрунзе. Зрозумійте, він це звання отримав у важкі, але справедливі часи, коли це звання давали не за якісь «послуги» чи гроші, а дійсно за самовіддану працю, внесок у розвиток того чи іншого міста. Також з гордістю говорить про своїх двох синів та трьох онуків.

А в житті прагне дотримуватись принципу: «Залишити слід на землі – але не наслідити».

Олександр ГЛАДУНЕНКО