Четвер

21.02.2019

23:08

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

І ми були у Віфлеємі
Коли в листопаді стало відомо, що на різдвяні свята в Рівному відбудеться фестиваль вуличних вертепів, то відразу мою душу огорнув теплий спомин про те, як піввіку тому наша невелика хлоп’яча ватага ходила від хати до хати, від хутора й до хутора і приємно дивувала людей своїм дійст­вом. Їй Богу, якби тоді нам сказали, що в обласному центрі буде огляд такої духовної спільноти, то ми з нашої Нової Українки навіть пішки рушили б через житинські пагорби до міста вітати рівнян.  

Але в часи нашого дитинства про таке навіть і не мріялось; учителів їхнє освітянське начальство змушувало соромити учнів, у яких виявлять натільний хрестик, яких на Великдень застануть біля церковного багаття чи побачать, як хтось із нас, ідучи мимо кладовища, зупиняється і хреститься…­

Наші школярські будні були прихмарені й іншими трафунками. Мені, наприклад, восени 1961-го в учительській щедро вділено потиличників і погроз, які містили слово «Сибір», за те, що самовільно випустив стінгазету про життя нашого класу. А я ж так старався: склав веселі вірші, намалював ілюстрації, а головне – весь текст акуратно надрукував на машинці, провівши кілька довгих вечорів у колгоспній конторі під наглядом сторожа діда Максима Цимбалюка. Очікував на похвалу, а отримав від директора отаку приголомшливу екзекуцію.

Тож наші дитячі душі спрагло бажали чогось світлого, теплого. І такою віддушиною стала нам різдвяна містерія. Взялися ми за неї потайки. А почалося все ось як. Один із нас, Михайло Ткачук, дізнався, що хлопці з сусідніх Дубів «продають вертеп».

– Є все: і слова, і звізда, і облачення для Ірода, для ангела крила є, шабля і булава для гетьмана, брилі для пастушків, – по-змовницьки схвильовано шептав нам у читальному залі сільської бібліотеки наш товариш, і те його хвилювання передавалося й нам.

Наше село було ще молодше від нас – закладене воно в 1950 році і заселене, як казав мій батько, «пролетаріями всіх країв», отож свої традиції тільки започатковувало, і ми вже були другими, хто затіяв вертеп.

Порадившись, вирішили послати «делегацію» в Дуби – домовитися про ціну. Перемовини були короткими, зійшлися на восьми карбованцях. Сума ніби й невелика, але, як на ті часи, і немала – десь такою була пенсія у колгоспника. Наприкінці року грошей у селян не водилося, бо платню видавали в січні чи лютому, коли підбивали підсумок річного господарювання. А «статті» нашого дитячого доходу в той час також були обмежені – ні скляні пляшки ніде не валялися, щоб їх можна було здати в крамницю, ні на курей надії не було, бо вони в грудні неслися погано, та й платили в магазині за здане яйце лише 5 копійок. А купували ми вертеп у складчину, тож кожен із нас повинен був принести карбованця.

Отож, як тепер кажуть, фінансова криза змусила нас від повної «конспірації» відмовитись і поділитися нашим секретом із батьками і матерями. Ми ж так хотіли несподівано порадувати у святковий день і їх! Що вони нам скажуть, дізнавшись про нашу затію? Як відірвуть від сімейного бюджету того карбованця, якщо цінується кожна копійка?

Трохи більше як через рік після того нашого вертепного колядування мене призначать обліковцем рільничої бригади колгоспу, і я сам побачу, якою мізерною була оплата праці моїх односельців. А тоді… Тоді – о диво! – ніхто з нашої вісімки, в якій п’ятеро були напівсиротами, не отримав відмови: ну як же не даси, нехай і останнього, карбованця дитині, яка перебуває на такому духовному піднесенні і має на тебе останню надію?!

І ось вертепне начиння придбано, ролі розподілено, свої «слова» кожним переписано і добре напам’ять завчено. Кілька разів у домівці Віті Поліщука проведено репетиції, дбайливо реставровано все спорядження. Найбільшою нашою гордістю була зірка. Вона крутилася і світилася, бо всередині горіла лампочка. Середину зірки я заклеїв білим паперовим кругом і розмалював його по-своєму, зобразивши і ялинку.

Мені випало бути козаком. Але виявилося, що в купленому спорядженні для цього персонажа, крім шаблі, не було нічого. Правда, вишиту сорочку я мав, дзвоника дав хтось із хлопців, а замість пояса-очкура дядина Ольга ризикнула позичити свою дівочу гарну-прегарну крайку. Проте підперізувати нею не було чого, бо ж не мав «козак» шароварів. А хотілося, щоб вони були, і не які-небудь, а саме червоні.

І широченні-широченні. Моя ма­ти, яка ще за Польщі вивчилася на модистку і мала швейну машинку, мій порив охолодила:

– Потрібен такий кусок матерії, як цей настільник, – показала поглядом на стіл, застелений скатертиною.

Не минуло й хвилини (бо ж треба було лиш перебігти через дорогу), як я вже стояв у бібліотеці, де всі столи червоніли скатертинами. Нашу невтомну бібліотекарку Марію Тихонівну (а тут я обов’язково мушу додати, що кращої, сумліннішої бібліотекарки, ніж вона, на світі не було і немає) довго просити не довелось: за те, що допоможу перенести в сарай привезений напередодні торфобрикет, вона мені дасть списаний настільник.

Наступного дня я не пішов до школи – носив той брикет, зате під вечір вертався додому з чималим шматком вишневого сатину. Мати його випрала, вигладила і, обминаючи чорнильні плями, викроїла і пошила найголовніший козацький убір.

І ось дочекалися ми Різдва. Виявилося, що конспіратори з нас нікудишні, бо все село вже очікувало нашого виходу. Супроводжувані зграйками дітвори, не минали ми жодного двору, і скрізь нас радо стрічали. Якщо хата якоїсь удови була невеличка, то ми своє дійство розгортали прямо на подвір’ї. І це було ще краще, бо ж простір давав змогу ­показати нашу «виставу» в нічим не обмеженій дії.

На знімку видно, що вдягнуті ми не тепло, але й донині дивуюся, чому ніхто з нас після того не застудився, не занедужав? Адже обійшли ми все село, всі хутори, добралися через снігові замети до околиць Гориньграда.

Не сумніваюся: зігрівала нас та внутрішня енергія, яка спалахувала в серцях і душах вертепників від перебування в уявному Віфлеємі, де сталась оспівувана нами вікопомна подія.

Відчуваю, як знавці народних звичаїв і традицій, читаючи мій допис, вже давно пориваються сказати, що тодішній наш вертеп – зовсім і не вертеп, а просто колядування із зіркою. Хай і так, але не важливо, як звалося те, чим ми, підлітки, так захопилися 51 рік тому. Важливо, що воно залишилося з нами на все життя. Дитинство було багатим на враження від різних подій, але найтрепетнішими, найглибшими є спогади про різдвяні дні, коли небесне і земне злились воєдино в наших дитячих душах, і ми щедро ділилися з односельцями своїм духовним набутком.

Не буду переповідати зміст нашого вертепного колядування, думаю, що воно мало чим відрізнялося від того, що побачать і почують жителі та гості Рівного на фестивалі вуличних вертепів. Тож візьміть, шановні читачі, своїх дітей, онуків і прийдіть подивіться, послухайте. Минуть роки, не все залишиться в пам’яті, але сяйво різдвяної зірки ніколи для вас не згасне.

Микола КАМІНСЬКИЙ,
заступник голови обласної організації Національної спілки краєзнавців
№2 від 12 січня 2013 р. Категория: Народні звичаї, свята, релігійне життя | Просмотров: 322 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]