Середа

20.02.2019

01:05

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Як зароджувався і працював Рух на Острожчині

<<< Продовження. Початок у № 1, 2 за 3, 10 січня 2015 р.

5. Активізувати роботу у трудових колективах по створенню страйкових комітетів і бути готовими підтримати Всеукраїнський страйк протесту проти розширення атомних електростанцій в Україні.

27 травня 1990 року

Голова Острізької РО НРУ

М. Бендюк

31 травня 1990 року був створений осередок НРУ на території селища цукрового заводу, головою осередку було обрано Чорноморець Анну Дмитрівну.

Хоч яких зусиль я не прикладав, щоб Оженин був завжди попереду, але вперше в Острозькому районі офіційно встановили синьо-жовтий прапор в селі Плоска 29 липня 1990 року. Наступним був піднятий прапор над Оженинською сільською радою, а вже через декілька днів, з мітингом та гучними заявами – на території селища цукрового заводу. Акція на цукрозаводі пройшла досить успішно. Її підтримали рухівці з Рівного та Нетішина: В. Червоній, М. Руцький, О. Новак, В. Шкуратюк, Полюхович та інші. В Острозі прапор підняли на щоглі в другій половині серпня.

Влітку острожани-рухівці активно підтримали акції в місцях козацьких битв під Берестечком та Пилявою. Був організований масовий виїзд в Капулівку на Нікопольщині та Запоріжжя до 500-ліття запорізького козацтва (7-12 вересня 1990). Всі ці поїздки вдавалися завдяки рухівцям – працівникам Оженинської АТП, які допомагали з транспортом. Тут можна багато розповідати про те, як не пускали автобус в Кіровоградську область, і як ми кружляли степами, щоб тільки обминути міліцейські пости. І як разом з хором рівненської «Просвіти», автобус якої їхав поруч з нашим, давали концерти по заляканих партійною пропагандою містечках та селах. Як спочатку люди, побачивши жовто-сині та малинові з хрестом (козацькі) прапори, ховалися, а потім виходили до нас і співали разом. Козацькі прапори вони розуміли по-своєму; бачачи майже червоний прапор з хрестом, вони думали, що він означає «смерть комуністам». Один із цих прапорів після поїздки до Запоріжжя ще довго висів на Круглій вежі Острозького замку. Як вільно ми себе почували у таборі в Капулівці під Нікополем, на місці колишньої  січі! Наш табір відділили міліцейським кордоном від власне самого міста Нікополя; вночі місцеві відчайдухи перепливали річку, щоб попасти до нас в табір і дізнатися, хто ж ми такі.

Цікаво також було в місті Запоріжжі, куди вирушили колоною всі патріоти, що прибули на святкування 500-ліття козацтва. Весь багатотисячний натовп «бандерівців» зупинився перед багатоповерховим будинком, на одному з балконів якого висів червоний «совєтський» прапор. Сам власник квартири вийшов з сім’єю подивитися на дійство внизу під будинком. Попереду рівнян, в число яких входили й острожани, йшли львів’яни, вони й зупинили весь рух колони. І стали потроху свистати та скандувати різні гасла. Спочатку з балкону зникла сім’я, потім почали ховатися сусіди, врешті ті ж сусіди змусили «комуніста» зняти червоний прапор, і колона рушила далі.

Після повернення додому мене відразу викликали до КДБ, де знову допитували і, що цікаво, показували фотографії з хронікою всіх подій, що проходили під час проведення акцій у Запоріжжі; навіть було фото, як я купаюся вночі в річці. Так що сексоти міцно засіли і в нашому, рухівському середовищі.

До доносів, які на мене писали в органи КДБ, я ставився спокійно. Зрозуміло, що комуністи, виховані на ідеології марксизму-ленінізму, всіляко намагалися утримати владу своєї партії, але коли в черговий раз мене викликали повісткою до районного прокурора, і прокурор дав мені почитати досьє, що передали до прокуратури з КДБ, там я побачив прізвище одного колишнього політв’язня, перед яким я ніколи не крився і говорив все, що думав, це ввело мене в шоковий стан. В доносі я читав навіть таке, що я й не говорив. Отримавши чергове прокурорське попередження за антирадянську та антикомуністичну діяльність (Комуністична партія, згідно 6-ї статті радянської Конституції, була керівною та спрямовуючою силою), я, зустрівши на вулиці Бульбінського, запитав, чому він таке про мене написав, він відповів, що так йому наказали «відповідні органи». Коли я задав питання, що якби ті ж органи наказали написати, що я вбив кого-небудь, він теж написав би на мене брехню, то отримав ствердну відповідь.

Лише через деякий час Петро Зотович Андрухов приніс для мене статтю Житомирського самвидаву, де політв’язні ділилися спогадами, в яких згадували, що згаданий вище політв’язень на «зоні» співпрацював з адміністрацією тюрми і доносив на своїх співкамерників. Очевидно, ця розумна людина була зламана тоталітарною радянською системою.

25 вересня 1990 р. в Острозі сталася неординарна, як для того часу, подія. Редактор районної газети Валерій Баталов випустив замість районки «Зоря комунізму» два номери газети з назвою «Життя і слово». Це, звичайно, не сподобалося комуністичному начальству і перший секретар райкому зібрав в залі Острозького будинку культури партактив району для «пропісочування» Баталова. Валерій Гаязович повідомив мене про збори і, звичайно, я не міг не прийти. На зборах надавали слово комуністам, які в заготовлених виступах сварили та докоряли редактору за два номери не тієї газети, що вони хотіли отримувати. Особливо в докорах «розійшовся» директор найбільшого промислового підприємства району, в якого, напевне, зарплата було доволі великою, і коли директор заявив, що він виписував «Зорю комунізму», а йому прийшло не те, що треба і хто йому поверне гроші за ці два номери, тоді я знайшов в кишені шість копійок (один номер коштував три копійки) і з дальніх рядів пішов через увесь зал до доповідача. Коли я підійшов до трибуни, зал затих, замовк і директор, а я спокійно протягнув йому руку і дав ці 6 копійок, а потім спокійно розвернувся і пішов на своє місце. Я не бачив обличчя директора, але мені потім розповідали, як воно почервоніло; я ж почув лише, як мені вслід полетіли копійки і зал вибухнув реготом. Після такої події збори закрилися, і всі розійшлися, а з наступного року газета все ж таки почала виходити (завдяки зусиллям В. Г. Баталова) під назвою «Життя та слово».

У жовтні 1990 року відбувся ІІ з'їзд Руху. Від Острозького району на з’їзд поїхали Чорноморець А., Криницький В. та я. Цей з’їзд для мене запам’ятався не лише рішеннями, які там були прийняті, але і тим, що, якраз коли проходило засідання, на з’їзд прийшла телеграма, що в мене народилася донька, народження якої я очікував десь через місяць. Телеграму зачитав В. Яворівський, звичайно, я був в шоковому стані, а тим більше, що всі делегати з’їзду мене вітали прямо в залі Палацу культури «Україна». В той день народився ще й в делегата з Донбасу син. Я вже знав, що доньку назву Лесею і тому дав свою програмку з’їзду для написання побажань Лесі. В програмці розписувалося багато відомих особистостей, але найбільше мені запам’яталося побажання Василя Червонія, він написав «майбутній українці Лесі», і коли я запитав чому майбутній – вона ж народилася в Україні, батьки українці, ким же вона ще може стати, якщо не українкою. На це Василь відповів: «Поки що вона лише народилася в Україні, але українкою їй ще необхідно стати».

З народженням доньки моя сімейна ситуація ускладнилась, потрібно було більше уваги приділяти сім’ї, тому я на черговій конференції 9 грудня 1990 року, попросив звільнити мене від керівництва районною організацією НРУ. Новим головою було обрано В. Сокола, я залишився в складі районної ради НРУ.

 В кінці лютого – на початку березня 1992 року відбувся третій з’їзд Руху, на якому розглядалися статутні зміни стосовно департизації керівних структур НРУ. Делегатами з’їзду від Острога були Сокіл В., та Криницький В. Рух завжди розглядався як консолідуюча сила всього українського національно-демократичного напрямку, а тому ми, члени різних партій (УГС-УРП, ДемПУ), в міру можливості брали активну участь у діяльності Руху через індивідуальне членство, в тому числі і в керівництві Руху.

Микола БЕНДЮК,
перший голова НРУ на Острожчині, краєзнавець

(Продовження в наступних номерах)

№ 3 від 17 січня 2015 р. Категория: Історія, краєзнавство і туризм | Просмотров: 328 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]