Яка ж ти радісна і … щемлива, годино! - 24 Жовтня 2013

Архів номерів Яка ж ти радісна і … щемлива, годино!
(Дорога довжиною в 50 років) «Життя прожить – не поле перейти» Народна приказка Подружжя Товстих… Даруй, читачу, але авторові цієї публікації навряд чи видасться ще така нагода, щоб отак слушно і одразу з’ясувати з тобою походження і звучність цього рідкісного і характерного козацького прізвища. Ми, звісно, помиляємось, наголошуючи в ньому на першому складі. Адже немає сумніву, що це прямий український відповідник прізвищу знаменитих російських графів-письменників Толстих – Льва та Олексія. Було їх іще з добрий десяток відомих царських сановників з таким прізвищем, хоч і менш знаменитих. Але, як відомо, тут інший наголос – на другому складі: Толстой. Виходить – українська паралель з тим же наголосом: Товстий. А, може, й навпаки (хто зна!) – пригріта в Москві за часів царя Олексія Михайловича козацька старшина послів-запорожців першою дала поштовх для появи російських магнатів Толстих (як і графів Голобородьків, Розумів та ін.)? Хто зна… Отже, про подружжя Товстих – Федора Михайловича та Любові Іванівни, яких давно знають та пошановують земляки-острожани, і не тільки. А запорукою тому стали не високородне походження чи неабиякі статки і маєтності, як у графів Толстих, а споконвічна, з діда-прадіда чесна, цілеспрямована праця розуму і рук на землі, успадковані від селян-хліборобів скромність, економність і знання ціни кожної заробленої копійки. Любов Іванівна багато років віддала виховательській роботі в Острозькій допоміжній школі-інтернаті № 2 та дитячому садочку, звідки й вийшла на пенсію. А Федора Михайловича знав (думаю, що й досі не забув) весь район як багаторічного керівника райвузла зв’язку. Власне, все трудове життя його міцно пов’язане із цим підприємством, на якому без відриву від виробництва одержав вищу освіту, став першокласним спеціалістом, а з середини 80-х до виходу на пенсію в 2003 році очолював колектив зв’язківців. Вдумливий господарник з раціональною селянською жилкою, яку виніс з багатодітної дерманської родини – це теж про Федора Товстого. Родини, в якій понад усе цінувалось трудолюбство, кмітливість, увага і повага без усякого вивищення себе над людьми праці. А ще українська пісня. Та про це трохи далі. А радісна і хвилююча година, винесена в заголовок публікації, наступила для подружжя Товстих минулої неділі у день свята Покрови Пресвятої Богородиці. Саме в цей день 50 років тому вони, молоді, красиві, сповнені надій, стали на рушничок щастя у Дерманській сільській Раді. Бо як було кучерявому красеню, щойно увільненому в запас з військової служби (рота зв’язку) та обминути теж щойно прибулу на роботу в міську школу-інтернат миловидну 19-річну виховательку? Обминути одне одного виявилось не під силу обом, і вони обмінялись обручками. Молода сім’я народилась під щасливою зорею – з цим сьогодні згодні обоє золоті ювіляри, хоч, звісно, не завжди життєвий шлях устелявся квітами благополуччя і достатків. Та це було характерно і для тисяч їх ровесників, тому перемагала молодість, і підсумовують ветерани праці свою спільну дорогу з неприхованою радістю. Та як не радіти: сини Станіслав й Ігор – теж зв’язківці з вищою освітою, один в Кам’янець-Подільському, інший – в Рівному, мають своїх дітей, хата, як повна чаша, у мальовничому куточку Острога, навідують діда та бабцю внуки, не забувають численні друзі та ровесники. Є і щемлива нотка у тих спогадах, бо час все віддаляє дорогі серцю події, невмолимо (хоч і не настирливо) нагадує про себе вік. І прикмета часу сьогодні така, що якою б не була великою та дружньою сім’я, все ж літнім батькам, зрештою, тільки й залишається що виглядати у вікна в очікуванні приїздів любих своїх кровинок. Проте, минулої неділі жодного місця для якоїсь меланхолії не залишалось. Сини Федора Михайловича та Любові Іванівни продумали та організували для батьків справжнє пам’ятне свято з хвилюючими та веселими дійствами. Почалося все з відвідин місцевого Свято-Миколаївського храму Київського Патріархату, де відбулася служба на зразок повторного вінчання. Ритуальна доля шлюбу подружжя Товстих характерна для їх покоління за радянських часів. З відомих причин тоді далеко не всі молоді пари ставали під вінець у церкві. Вони ж у цьому храмі здійснили священний обряд тільки 10 років тому. А далі день заповнився традиційним застіллям з усіма ознаками і веселими атрибутами золотого весілля аж до роздачі чудо-короваю і традиційних вигуків «Гірко!»… Така подія в житті знаних ветеранів праці, ясна річ, варта того, щоб про неї почув чи прочитав широкий загал людей. Хоча б тому варта, що в наш час подібне явище не надто поширене, і, певне, кожен мріє досягти під старші роки такого умиротворення душі. Є й ще один зиск від звернення до цієї теми – скоріше духовно-пізнавальний, навіть патріотичний. Насамперед тому, що вона дає можливість хоч частково прилучитися до коріння української ментальності, для котрої стільки зла зробили минулі нашестя русифікації і безбатченства. Ось характерна в цьому плані дерманська багатодітна сім’я Товстих, з якої вийшов Федір Михайлович (про сім’ю Любові Іванівни з Мізоча менше мови, тому що рано залишилась сиротою, росла біля бабці, котра й віддала її заміж). Чесні, не запопадющі до здирництва з діда-прадіда хлібороби, де все до обіднього стола подавалось вироблене власними мозолями, де понад усе цінувались Божі заповіді, бо слугували не для красного слівця, а лежали в основі хатнього укладу й виховання дітей. Організацію колгоспу у 49-у році люди сприйняли, як таке зло, якого не оминути. Але в душі ніхто не перечив, коли першим колгоспним бригадиром на селі став Михалко Товстий, який всю худобу та реманент здав до гурту, тільки залишили йому одного коня, щоб він його доглядав вдома і їздив верхи на роботі. А українське єство цієї родини найліпше відбилось не тільки в працьовитості, а ще й у пісенності всіх без винятку. Той дар разом з материнським молоком передали дітям батьки, що співали в церковному хорі, були пісенними заводіями на всіх сільських святах. Тільки четверо співаків з когорти Товстих – Марія й Софія (сопрано), Леонід (бас) разом з господарем обійстя (баритон), що залишилися в живих з великої сім’ї, показували своє мистецтво й на нинішніх торжествах минулої неділі. Коли слухаєш у виконанні Товстих українські народні пісні, серед яких немало стрілецьких, тобто таких, що до недавнього часу носили на собі гриф «заборонено», хоч жодною кровожерливістю там і не пахне, то мимоволі мовчки всотуєш у себе кожен звук, і одночасно зринає думка: який же ти, український народе, глибинний, розумнющий, ніжно-ліричний і який невсипущий у прагненні до свободи і самопізнання! Тоді по-новому, зримо сприймаються рядки, написані Павлом Чубинським в позаминулому столітті: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...». Тому так злободенно вони звучать і сьогодні. Вищесказане не є відхиленням, як може здатися на перший погляд, від теми заголовка публікації. Скоріше воно підсилює її, бо рельєфніше постає особистість одного з героїв цієї оповіді. Федір Товстий і не міг бути іншим, ніж він проявив себе як людина і керівник. Наповнення новою технікою і освоєння сучасних технологій у висотному центрі зв’язку в Острозі, десятки відремонтованих і заново побудованих сільських поштових відділень у районі та господарським способом у важкі 90-ті роки (!) зведений житловий будинок, де поселилось 13 сімей зв’язківців – це далеко не все те, за що довго ще згадуватимуть добрим словом кавалера ордену «Знак Пошани» Федора Михайловича Товстого, котрий у минулу неділю відсвяткував 50-річчя спільного життя з коханою дружиною Любов’ю Іванівною. З роси і води вам, «золоті молодята» і однофамільці знаменитих російських графів, і нехай ще довго звучить під вашим дахом невмируще козацьке «Будьмо!». Влад ОЗИМИЙ
1 2 3 4 5 №42 від 19 жовтня 2013 р. Категория: Люди і час \| Просмотров: 327 \| Добавил: Zamkova \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]