Середа

20.02.2019

00:16

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Їх пам’ятає Європа. Ми пам’ятаємо їх
Нашому поколінню – років народження 1950-70-х – надзвичайно поталанило. Поталанило, бо нас вчили шкільних наук та життєвому досвіду справжні люди – вчителі, які пройшли важкими фронтовими дорогами. На жаль, не всі дожили до сьогодення, не про всіх згадувалось на сторінках газет, не всі вони отримали ту частку уваги й пошани, на яку заслуговували. Та й ця розповідь далеко не про всіх них – вчителів, юність яких обпалила війна. Тому мусимо вибачитись перед пам'яттю тих, кого нині не згадаємо. Бо більше ця стаття стосується освітян, з якими довелось спілкуватися «вживу» – педагогів Острозької середньої школи № 1 імені Миколи Островського.  

Нині ім'я Йосипа Григоровича Аршинова відоме не лише в Острозі завдяки шаховому турніру. Адже вже пройшов десятий за ліком, у якому приймали участь не тільки  острожани, а й шахісти різних міст і сіл Рівненської, Хмельницької, Тернопільської областей. А тоді, під час навчання в школі, ми, діти повоєнної пори, знали Аршинова як чудового вчителя математики. І – принципового, але і справедливого завуча. Який, окрім того, часто цікавився нашими спортивними успіхами. І проводив «комбінації» під час навчального процесу не згірш, як на шахівниці.

Але от про війну, як і багато справжніх фронтовиків, Аршинов майже не згадував. Через багато років, працюючи в музеї, з подивом дізнався, що Йосип Григорович приймав безпосередню участь у визволенні нашої області. В складі знаменитої 13-ої армії. Отієї, що відзначилася ще на Курській дузі, при форсуванні Дніпра. Сам же Аршинов, як людина, схильна до швидких математичних розрахунків, закінчив Тюменське артучилище, і з початком 1942-го у званні лейтенанта потрапив на Західний фронт. У квітні був поранений. Одужав, і знову відправився на "лінію вогню". На цей раз – на Ленінградський, Волховський, Перший Український фронти. До кінця війни командував артбатареєю. Визволяв країни Європи. Після Перемоги їхню частину перевели на Західну Україну, до гарнізону, який розміщувався поблизу Сарн. Отак знову Йосип Григорович потрапив на Рівненщину. І втретє, вже після закінчення Вінницького педінституту, оселився Аршинов у Рівненській області до кінця своїх днів...

 За ратний труд Йосип Григорович удостоєний двох орденів Вітчизняної війни І ступеня, багатьох медалей. А вже у повоєнний час за тривалу педагогічну діяльність отримав і почесне звання «Відмінник народної освіти».

Відзначений був званням «Відмінника народної освіти» і Петро Зотович Андрухов. Але не за багаторічну педагогічну службу, а за створення в нашій школі кімнати-музею В. І. Леніна. Яку визнали найкращою в Україні! До того, як він прийшов у СШ № 1, Петро Зотович працював директором Острозького краєзнавчого музею. А як педагог трудився ще перед цим вихователем Острозького дитбудинку, вчителем Білашівської школи, керівником курсів по ліквідації неписьменності серед дорослого населення цього села... Все це – після закінчення Острозького педучилища у 1950 році.

 Як й інші острожани, мобілізований до Червоної армії після визволення Острога – у березні 1944-го. У червні того ж року отримав бойове хрещення у складі 190-го гвардійського стрілецького полку Ленінградського фронту. Воював аж до Дня Перемоги. Закінчив війну під Кенігсбергом в чині командира взводу. Демобілізований у березні 1947-го. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.».

 Але острожанам Петро Зотович відомий насамперед як організатор і перший голова науково-краєзнавчого товариства «Спадщина», ініціатор проведення конференцій «Острог на порозі 900-річчя», один із «батьків» відродження сучасної Острозької академії. Саме через цю його громадську діяльність він найчастіше від інших згадувався на шпальтах нашої газети. Інші потравляли на газетні шпальта набагато рідше, дехто – жодного разу.

В п'ятому класі нашим класним керівником став Ярослав Антонович Шатава. Родом він із сім'ї чеських селян, які проживали в с. Гільча. Цікаво, що початкову освіту от­­римав у Кременці, а продовжив навчання саме в Острозі. Саме з Острога, з лютого 1944-го, почався його бойовий шлях. Він став спершу бійцем  177 запасного полку, але згодом відгукнувся на заклик Людвіка Свободи і перейшов до лав Чехословацького корпусу. Бойове хрещення отримав біля села Вроцанка, під час боїв за Дуклінський перевал. Сім днів продовжувались ці бої. Тричі Дукля переходила з рук в руки. Отам дійсно чекало на чехів та словаків пекло. Саме там втратив наш вчитель пальці руки. І про те оповів нам колись на виховній годині. Повідав, що з 15 чоловіків їх відділення кулеметників у живих лишилося лише троє. Майже як в пісні з кінофільму «Тиша»:

Нас оставалось только трое

Из восемнадцати ребят...

Інший зрадів би такому пораненню, і, можливо, демобілізувався. Але Шатава не покинув своїх бойових побратимів. Витримати важкі випробування допомогли і попередні заняття спортом. До війни Ярослав Шатава був одним з кращих спортсменів нашого міста, не раз перемагав у змаганнях, здобував кубки й грамоти. Тому і лишився у строю.

Бої продовжувались, і дійшли підрозділи, де служив Ярослав Антонович, майже до самої Праги. Там же йому запропонували лишитися на військовій службі. На досить солідній посаді. Але Шатава вирішив повернутися до Острога і мирної праці. Вже згодом його «наздогнали» нагороди – орден «Чехословацький бойовий хрест 1939 року» та чехословацька «Пам'ятна медаль». Про визволення Чехословаччини часто розповідав нам наш класний керівник і в школі, і в приватних розмовах. Але більше оповідав про однополчан,  а не про себе. Хоча воїном був відважним. Бо недаремно на пам'ятному знакові, який поставлено у Рівному на честь волинських чехів-фронтовиків, є й прізвище – Шатава.

Запам'ятався день, коли усіх учнів школи зібрали в спортивній залі і там, перед всім колективом, ще один наш педагог – Володимир Федорович Яцюк – отримав теж зарубіжну нагороду. На відміну від звичних нам відзнак, які мали форму або зірочок, або були круглими, це був бойовий хрест. За участь у допомозі чеському і словацькому народу вигнати окупантів, захистити людей, врятувати населені пункти від пограбування та знищення. Тоді колишнього житомирського партизана підготували як парашутиста і закинули в Карпатські гори. А з собою дали документ, де текст було надруковано... на шматочку тканини. Довгий час ця своєрідна посвідка експонувалася в залах місцевого краєзнавчого музею. До того загін «Вперед», яким командував Яцюк, пройшов шлях від села Комарівка Славутського району, через територію тодішніх Острозького, Гощанського, Соснівського, Степанського та інших районів, до Камінь-Каширського.

 На уроках Володимир Федорович у нас був нечасто – його кілька разів «забирали» на іншу роботу. До речі, одразу по війні його призначили директором Острозького дитбудинку. Виховував своїх «підлеглих» справедливими, чесними людьми. Так, острожани-старожили, напевне, пам'ятають як вихованець дитбудинку знайшов коштовний годинник і повернув його власнику. А тоді навіть людина із звичайним хронометром була ніби нині власник автомобіля. Бо якщо хлопець йшов знайомитися з батьками своєї нареченої, то просив друзів позичити йому наручного «дзигаря». А допоміг зробити такий крок дитбудинівцю саме Яцюк.

Часто запрошували його на зустрічі побратимів у сусідню країну. До речі, це нині у нас безліч різноманітних відзнак, звань, нагород – дріб'язкових і не дуже, які викликають замість пошани лише іронію, а то й сміх. А тоді почесне звання отримати було складно. І тим не менше острожанин Яцюк став Почесним громадянином зарубіжного, моравського містечка Свратка. Та найбільше запам'ятався один День Перемоги, коли острозькі комсомольці провели марш пам'яті з смолоскипами. Колона формувалася біля стадіону, на вулиці Шевченка, а точніше – біля будинку сім'ї Яцюків. Сам Володимир Федорович – високий, стрункий (незважаючи на вік), у чорному береті із знаком Руху Опору, з орлиним профілем, дійсно нагадував якогось казкового героя. На питання, чому саме його обрали на роль «лідера» колони, відповів:

– Має ж хтось їх повести правильною дорогою, має ж хтось показати, що таке справжні патріоти своєї землі...

Ще один викладач, якого добре пам’ятають до цих пір, і якого дуже любили при навчанні, теж був фронтовиком. Це – Адам Йосипович Рибка. Народився він ще 1916 року в містечку Антоніни тодішньої Кам’янець-Подільської губернії в робітничій сім’ї. У 1924 році пішов до школи, закінчив 7 класів у 1931-му. Тоді ж поступив до Славутського паперового технікуму, кінчив його як механік. Працював на різноманітних підприємствах, аж поки не був прикликаний до лав Робітничо-селянської Червоної армії у 1937 році, в якій перебував до 1946 року. Пройшов шлях від курсанта полкової школи до командира батареї та начальника штабу артдивізіону 852 гаубичного полку. Якраз на ці роки припали і важкі шляхи Великої Вітчизняної. Коли ж закінчились бої, груди Адама Йосиповича прикрашали два ордени Вітчизняної війни І ступеня, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден Червоної Зірки, медалі. До речі, нагородний лист до медалі «За оборону Кавказу» підписав для Рибки командир 852 артполку Герой Радянського Союзу підполковник Д. Шелест. Згодом до цих нагород додалися ювілейні, трудові. Також мав Адам Рибка чимало грамот і подяк від керівництва ДТСААФ. Адже після демобілізації тривалий час працював у Острозькому філіалі Рівненської автошколи – підрозділу названого Товариства. Згодом Адам Йосипович перейшов на викладацьку роботу до СШ №1. Найкраще, напевне, про нього сказав його учень, ветеран іншої війни – афганської – Євген Стадницький: «Адама Йосиповича можу назвати своїм улюбленим учителем. Він часто згадував війну, не раз мав бажання зустрітися з однополчанами. Завдяки йому полюбив автосправу і навіть обрав спеціальність. Він часто відзначав мене і брав у нестандартні поїздки досить важкими польовими дорогами, що не раз потім ставало мені у нагоді. Дивно, але оце кілька днів тому згадував його. Згадував, як, вже будучи курсантом військового автомобільного училища, відвідував його у лікарні. У 1975-му. Це була наша остання зустріч…»

Напевне, чимала роль у підборі кадрів, у тому що такі чудові педагоги були в «першій школі», належала і керівництву Острозького райвно. Який свого часу також очолював справжній фронтовик.

Надзвичайно насичена його біографія. Володимир Мефодійович Парфенюк народився першого травня 1918 року в селі Більча Демидівського району в сім’ї селянина. З юних літ вступив на стежину революційної боротьби. Вже у 1933 році стає до лав Комуністичної Спілки молоді Західної України. Та через деякий час був заарештований. Ніяких зізнань від нього поляки не почули. І писали у протоколах: «Застосувати до нього більш жорстокі методи допиту не можемо через його молодість. Він же сам ніяких нахилів до покаяння … не подавав». Тож мусили Володимира відпустити. Щоб через деякий час знову заарештувати. Цього разу – вже як члена КПЗУ. Звільнили у 1938 році. А вже у вересні 1939 року він брав участь у створенні ревкому в селі Торговиця, очолював у рідних місцях загін червоної гвардії. Невдовзі був закликаний до лав Червоної армії. Де, як і Рибка, пробув до 1946 року. Не раз армійська газета писала про подвиги розвідників лейтенанта Парфенюка, і самого їхнього командира. Неймовірні подвиги! Які дійсно здійснилися, а не були «липою» як у «героїчних» голлівудських фільмах. Про те, що цей офіцер достойно пройшов ратний шлях, свідчать його відзнаки – ордени Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалі, серед яких – «За здобуття Кенігсбергу», «За перемогу над Німеччиною у війні 1941 – 1945 рр.», подяки Верховного Головнокомандуючого за визволення Вітебська, за бої по «очищенню» Східної Прусії.

Після війни Володимир Мефодійович працював інструктором Демидівського райкому КПУ, а з грудня 1951-го більше 15 літ – директором Острозької школи-інтернату для глухонімих дітей. Та найбільше його пам’ятають як завідувача Острозького райвно, який турботливо  ставився до молодих вчителів, з повагою – до ветеранів педагогічної ниви, про що і нині свідчать його публікації в тодішній місцевій пресі, виступи як члена і голови товариства «Знання», підсумки діяльності як депутата районної та міської рад.

Колектив редакції дякує працівникам Державного історико-культурного заповідника міста Острога, особливо завідувачу відділу фондів Мазуренко Ларисі Сергіївні, за допомогу у підготовці матеріалу.

Олександр ГЛАДУНЕНКО
№18 від 4 травня 2013 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 651 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]