Понеділок

18.02.2019

04:53

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Літературна сторінка "Золоте перо"
19 березня  - День народження Ліни Костенко

Є люди, Слово яких рятує в найтяжчі хвилини життя. Слово-вічність. Слово-подих. Читаєш – і захлинаєшся. Перечитав усе, а хочеться ще, ще й іще. Є люди, які допомагають жити й творити. Люди, завдяки яким усвідомлюєш: ти – українець і пишаєшся цим. Тільки тоді розумієш сенс тієї загадкової «свічечки букви ї» та «місячного серпика букви є». Бо є ті, на яких хочеться бути схожим всім своїм єством. Бо існують ще люди, здатні мислити глобально, не стереотипно, не «мізерно», незважаючи на те, що навкруги стадо «неандертальців», у яких «душа ще з дерева не злізла». Є Великі. Є Люди.   


І хочеться подякувати за кожну літерку, кожну крапочку й кому, кожен знак оклику й знак запитання. За кожен рядок і строфу, кожну поезію й поему. Бо закарбувалося в пам’яті: «Поезія – це свято, як любов». А Любов – то Життя. Значить, і Поезія.

83 роки! А є люди, що не старіють душею, бо впродовж усього життя були «взаємно красивими». І жодна мряка, жодна сивина не затьмарить цієї краси. Ідеал жінки – то нескореність, мужність, сила духу. Перли своєї душі Вона не розміняла на «сто ерзаців у собі». А це найважливіше!

З Днем народження, Ліно Василівно! Нехай Ваша 83 весна буде безмежно щасливою й неймовірно багатою!





* * *
І скаже світ:
– Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов – на грані маячні
і віра – у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
– Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

Ліна КОСТЕНКО



Хто капітан?

У щоглах сосен, оброслих зеленим, густим, повнокровним мохом, серед блакитнявих кришталиків інею причаїлися білі-білі маленькі зірочки. Як вони запливли у це глибоке море ночі, стали так близько до хвиль шару листя з окремих дубів і беріз, що хлюпотіли під місяцем щирим золотом?...

Ось на полювання у темноті з-за сосен вилетів яструб. Тінь хитнула беззвучний ліс і щезла у чорному крикові серед твердого безгоміння.

Я йшов, не вірячи, що чую шурхіт власних кроків і оглядався на стіни стиглих сосен, на холодну переливчасту ніч... На мить я спинився, аби дослухатися до голосу природи. Вона мовчала, і я слухав її мовчання, як найповнішу річ.

Трохи далі, попереду, поволі крізь листя шугнув вуж. У буряково-чорній, з синявою, висі пливли, показуючи дощаті животи, прадавні зорі, що ніколи не занурювались сюди, у це густе плетиво ночі... Здається, з-поміж інею злітали вгору і зникали в темряві юні зорі.

– Земле, – спитав раптом я, – чому ти так глибоко?

Ніч набрякла до краю, мов великий трухлявий пень після дощу; врешті, море опустило синь ближче до Землі, зміліло... Народжувався срібно-трав’янистий ранок, наче повний покручених корчів. У щоглах сосен запістрявіли два дятли, ніби матроси на цьому гігантському кораблі – планеті.

Може, вони врятують нас? Не знаю...

Анатолій БІЛИЙ



* * *
Якби я жила не сьогодні,
десь в шістнадцятому столітті,
Коли ріки були повноводні,
коли сонце було у зеніті.

Я б була не такою гордою,
шукала б одвічних істин.
Малювала би квіти під ковдрою
і частіше писала б вірші.

Я б була неможливо граційною
і носила би сукні з корсетами,
і для когось була б потенційною,
і, мабуть, розмовляла б з портретами.

Та, на жаль, я дитя постмодерну.
Замість сукні – потерті джинси.
Все життя треба йти крізь терни
та шукати під сонцем місце.

Якби я жила не сьогодні,
Десь в шістнадцятому столітті,
я була б не знайома з тобою,
та чекала б цієї миті.

Людмила ПАНАСЮК



* * *
Ти можеш жити в постійному шумі
У звуках, мелодіях, стареньких мотивах.
У голосах, що сидять по фігурі
На їх власниках, як друга шкіра.

Ти можеш не вірити крокам і тіням,
Себе переконувати, що все вдалося.
Що навколо тебе – лиш люблячі люди,
Які зранку гладять тебе по волоссі.

Ти можеш казати, що все прекрасно,
Що в тебе міх досвіду за плечима.
Ти можеш продовжувати світ цей бачити
Широко закритими очима.

Але в якусь мить ти зупинишся – вчасно.
Навколо себе оглянешся – люди.
Хай навіть сьогодні тобі усе ясно,
Завтрашній день все одно буде чудом...


Вечірній тролейбус
Вечірній тролейбус! Куди ти
Сьогодні мене повезеш?
Горять ліхтарі, мов софіти,
І сцена вселенська без меж.

Сідаю. Куди тепер, брате? –
Питаю похмуро себе.
І небо, як фініш, картате.
І небо, як небо, рябе.

Кого ти шукаєш сьогодні?
До кого ти їдеш тепер?
У потисках злої безодні –
…Тролейбус. І ти. І етер!...
– Юначе, платіть за проїзд!
– О! Зараз! Візьміть!
– Будь ласка.

Людей навкруги небагато,
Та, певно, шукаю себе.
І небо, як старт же, картате!
І небо, як небо, рябе.

Анатолій БІЛИЙ



* * *
Я хочу туди, де тиша,
де спокій, щоб без людей.
Сидітиму тихо, мов миша,
Сховавшись від злих очей.

Природа – вона ж бо добра,
у ній не закладено зла.
Мабуть, того в ліс холодний
від натовпу я б втекла.

Я впала б на мідну хвою,
мені не хотілось на мох.
Лежала б як звір після бою -
без втоми, без сліз, без думок.

Очима зливалася б з небом,
Втручалась в його голубінь.
Мені ж бо багато не треба –
Лиш тиша його берегів.

А потім – знов в сірі будні,
Струсивши з волосся хвою,
Забувши усю незабутність,
я вийду готова до бою.


Неповторні ластів’ята
Внучці Любоньці з любов’ю та добром
На творчі злети її поетичного слова
Візьми за руку Рідне Слово
І поведи в життєвий сад,
Скупай у росах світанкових
Ще ненароджених віршат.

Вони народяться зі Слова,
Що в Бога споконвік було,
Бо Слово – Всесвіту основа –
Хай проростає, мов зело.

Його коріння –
    в Духові Святому,
В людському серці та душі.
Воно тамує біль і втому,
Лікує, наче спориші.
Бери за рученьку
    тендітне Слово
І намалюй життєвий сад,
Скупай у росоньках ранкових
Своїх найперших ластів’ят.

Лети на крилах калинових
У неповторний дивосвіт,
Не зрадь ніколи Рідне Слово
І українний свій політ.

Олесь УНДІР




Вінчали
І знову бачила я дзвони храму,
Що шепотались дзвінко про свою журбу,
Їх раптом перебили наречених пара,
які до Бога мовили мольбу...

Аж храм прокинувся від їхньої молитви,
І хор якось інакше заспівав,
Вінці церковні, ніби у повітрі,
Священик їм у поцілунок дав.

В очах щасливих бачилась тривожність,
Свічки ще танцювали у руках,
А в нареченої ховалась ніжна скромність,
У нареченого – грайливість на устах.

Вони готові скласти клятву,
І їх готовність повна, бойова,
Їх зброя, – то любов і завжди правда,
якою гіркою вона б і не була.

Радіють стіни, світяться ікони,
Дано вже не було таких людей,
Які будують щастя із любові,
А щастя вічне, щастя без грошей...

Щасливий чоловік поцілував дружину,
Тепер вони разом навік,
Любові зичуть рідні до загину,
І пропускати зла невтомного потік.

... Прокинулася. Ранок. Сон цей знову
Лиш мрії розвиває знов і знов.
Та очі закриваю, щоб вкоторе
побачить як вінчаються ці двох...

Іванна МЕЛЬНИК


Вірш у прозі

«Той щасливий, хто Вас не любив,
Той нещасний, кого Ви любили»

Роки втекли, мов лелеки з комина старого. Закономірність. У житті усе в русі. Прийде весна та не повернути їй роки молоді для мене. «Ходи до гаю» – не покличе вона більше. Ой, була крутою доріженька моя на тлі печалей і дорікань! І все ж, і все ж жадаю зуст­рітися з тобою ще хоч раз, вдихнути весни цілющого повітря і згадати звабу юних літ.

Ти щасливий, що правнуків щебет з тобою, від того щаслива зітхає і долі моєї душа. Так бути повинно... Нам Всевишній накреслив тривог.

А й справді... Тобі, мій милий, від мене була б лише печалі гіркота. Тому паскудити шлях твій я не посміла, бо свідомо дивилась у очі дарованій днині.

Такою судилася дорога мені... Вік доживаю, мов ластівка весняна – «ні кола, ні двора» і гніздечко недолуге. Радощі давно розчинені в думках і сльозах. Але усе оце закономірно...

Щаслива, що невдачі не сипала доля, не вручили нікому турбот і печалей.­

А букетик хвороб і невдач? Хай в’яне зі мною вкупі!

Зі мною сумління з юності світлим лицем. Хай роки втекли, я обійми весні розкриваю!

Поспішай, поспішай, моя люба! Чекають люди!

Тетяна БОБРОВНИЦЬКА
№12 від 23 березня 2013 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 305 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]