Неділя

24.09.2017

13:06

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

1 2 3 ... 6 7 »

І Дебальцеве, й Іловайський котел пройшов 

№ 41 від 10 жовтня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 237 | Коментарі (0)

Цьогоріч 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, УПА та українських козаків, уперше відзначатиметься ще одне свято – День захисника України. Традиційно для козаків Покрова завжди була заступницею, оберігає Вона й нинішніх воїнів – українських солдатів, які боронять державу від зазіхань північно-східного сусіда-агресора. Упродовж року довелося захищати територіальну цілісність нашої держави в зоні АТО лейтенанту, старшому офіцеру мобілізаційного відділення Острозького районного військового комісаріату Роману Галібіну.

Двічі мобілізований добровольцем Роман рік провів у зоні бойових дій, а повернувшись додому, продовжує дбати про мир і безпеку у нашому місті. Після закінчення Острозької ЗОШ № 1 навчався у Бережанському агротехнічному інституті, який закінчив 2013 р. У травні минулого року під час другої хвилі мобілізації пішов добровольцем. Романа мобілізували відразу. Потрапив він у рівненський батальйон «Горинь».

– За два місяці підготовки на полігоні, по правді кажучи, навчали того, що реально не дуже пригодилось. Військовим спорядженням держава не забезпечила. Перед відправленням в зону АТО нам видали стрілецьку зброю, але що зробить автомат проти танка? Ми ж їздили на шкільних автобусах. Також дали лише одну форму, але таку, що я в ній тільки машину ремонтував. Берці теж були такими, що ходити в них не можливо. Усе довелось купувати самому, трохи допомогли волонтери, – розповідає Роман.

Після закінчення підготовки на полігоні Романа Галібіна назначили командиром взводу, незважаючи на те, що за віком він був наймолодшим у взводі. У його командування входило 30 осіб, хоча керівником він себе не позиціонував, а більшість із взводу – залишились й донині його товаришами.

– На полігоні, коли зустрілися з хлопцями, відразу їм сказав: я такий ... Читати дальше




В школі завжди цікаво... 

№ 40 від 3 жовтня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 104 | Коментарі (0)

Лариса Статкевич вже 28 років працює вчителем початкових класів Острозької ЗОШ І – ІІІ ст. № 3. Родом вона з Білашева. Після закінчення місцевої восьмирічки навчалася у Грем’яцькій СШ, яку, до речі, закінчила із золотою медаллю, в Дубенському педучилищі, заочно в Рівненському педінституті. Отримавши омріяну спеціальність, юна Лариса Лукащук почала трудову діяльність в школі свого рідного села. Працювала деякий час на декретному місці, а коли повернулася на роботу основна вчителька, перейшла працювати в наше місто. Спочатку була педагогом-організатором в школі-інтернаті для дітей з вадами слуху, а згодом влаштувалася в нашу новоміську школу, де трудиться й тепер, і вже навчає дітей свої перших випускників.

Мене цікавило, чому жінка обрала родом своєї трудової діяльності педагогіку. Лариса Олександ­рівна каже, що бути вчителем мріяла ще в дошкільному віці. Вона серед своїх однолітків, молодших і навіть старших організовувала «школу» – брала папір, ручку і намагалася їх навчати. Це бажання не зникло і в початкових класах, а в старших й поготів. Тепер героїня моєї розповіді «Старший вчитель», має вищу категорію. В 2000 році вона здобула перемогу в міському конкурсі «Вчитель року». Впродовж багатьох років праці на педагогічній ниві, неодноразово була нагороджена грамотами, подяками міського відділу освіти, обласного управління, міської ради. Та не це головним вважає вчитель у своїй роботі. Вона говорить, що головне, аби дітям, батькам було добре, щоб була співпраця, яка даватиме позитивний результат у виховній і навчальній діяльності. З нашої розмови я переконалася, що Лариса Статкевич прихильник, так би мовити, партнерської педагогіки, де вчитель і учень не відгороджені віковою стіною, де майже немає бар’єрів, які властиві прихильникам традиційної, більш а ... Читати дальше




Головне – залишити слід на землі 

/2015/2/40-1-.jpg  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 228 | Коментарі (0)

Чи можливо однією зерниною засіяти величезний лан? Виявляється, можна! Та для цього знадобиться не один рік. Адже потрібно, щоб із зернини виріс колосок, із колоска – інші, і так далі. Отож, все-таки одна зернина може засіяти ціле поле! Але – за дуже тривалий час. І той, хто посадив першу зернину, інколи не зможе дочекатися, аби побачити щедрий ужинок. Головне – аби при цьому ці паростки не заглушив бур’ян.

Недаремно ж труд педагогів порівнюють з нивою. Так і кажуть: «на педагогічній ниві»… і чим більше вчитель працює на ній, тим більше зернин сіє в дитячі душі. А зробити це ой, як нелегко! Недаремно ж один мудрець на питання, яка праця найтяжча, відповів: вчительська!

А тепер уявіть, скільки хорошого, доброго, мудрого висіяла педагог, яка наступного року відзначатиме 50 років своєї педагогічної діяльності, років, часом – досить нелегких.

Йдеться про Марію Олександрівну Федорчук. Вона – корінна острожанка. Народилася і виросла в Острозі. З теплотою згадує своє навчання в Острозькій СШ № 2, або, як тоді казали, російській школі. Згадує своїх однокласників: Олексія Халецького, кандидата наук, Юрія Власова (ні, не олімпійського чемпіона зі штанги, а інженера-електронника), своїх подруг – золоту медалістку Ларису Сташук, срібну медалістку Тетяну Веліканову, Людмилу Чикановську, Зою Гореславську, Світлану Шестак… Звісно ж, назавжди в пам’яті перша вчителька Олександра Дмитрівна Шевчук, класний керівник Нінель Мойсеївна Магальник. Саме вони і визначили подальшу життєву долю Марії Олександрівни. Бо ще у 8-му класі написала в творі з літератури «Ким я прагну стати», «Моя мрія – зайти в клас і почати урок…».

Розпочала свою трудову (й педагогічну діяльність) Марія Олександрівна досить незвичн ... Читати дальше




Хай здійснюються мрії 

№ 40 від 3 жовтня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 235 | Коментарі (0)

Було надзвичайно цікаво серед «типових» класних кімнат та кабінетів побачити незвичайний – «Кабінет мистецтвознавства». Погодьтеся. Не всяка школа може похвалитися таким кабінетом! А в ньому – справжнє царство Муз: фортепіано, картини, портрети українських композиторів, дані про склад симфонічного оркестру, історію українського театру та найвідоміших режисерів й акторів, матеріали про історію кіномистецтва. Як не дивно, опікується цим не вчитель малювання чи якийсь мистецтвознавець, а – вчитель української мови та літератури НВК Вікторія Шилюк.

 Вона – педагог з не досить солідним стажем, але з чималими особистими здобутками та здобутками своїх учнів. Один перелік досягнень зайняв би (точно!) цілу газетну полосу. Аби ще взяти всі статті, про її роботу, які розміщені у багатьох виданнях, у тому числі й в «Замковій горі», матеріали у фахових журналах – то вийшла б невеличка збірочка з питань педагогічної майстерності.

І це ж – ще не межа, адже дещо ще не вписано, деякі успіхи (впевнені) ще чекають на її вихованців. До того ж, підростають нові, юні таланти, про яких ми можемо лише здогадуватись. Свідчення цьому – нові збірки гімназистів, які побачили світ зовсім нещодавно, як наприклад, «В моїй душі Україна» та «Обпалені янголи України». Які вже отримали визнання. Крім того, педагог обов’язково використовує в своїй діяльності найновіші освітні технології, через що її уроки надзвичайно цікаві для учнів. Готуючись до уроків, намагається донести до школярів матеріал доступною мовою, відмінною від тої заученої-замученої, незрозумілою для дітей, яка є в підручниках. Вона обрана очільником шкільної методичної кафедри вчителів суспільних дисциплін та української філології. А її відкритий урок «Казка ... Читати дальше




Працюють, щоб і вони були рівноправними членами суспільства 

№ 39 від 26 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 181 | Коментарі (0)

На жаль, є невиліковні хвороби. Серед них і та, яка зветься глухотою… Вона – на все життя. Як свідчать дані світової медицини, з 1000 новонароджених 6 з’являються на світ саме з цією недугою. І одна дитина з цієї сумної шістки – тотально, тобто повністю глуха. Причому хвороба ця – спадкова. І якщо батьки від народження мали таке захворювання, то й їхня дитина теж «отримає» її. А якщо глухота настала внаслідок якоїсь хвороби чи травми (як, наприклад, у Бетховена), то діти в такій сім’ї можуть з’явитися абсолютно здоровими.

Для того, аби людина не почувалася в суспільстві «ущербною», вже багато століть вишукуються різні способи й методи боротьби з цією недугою і усунення ізоляції слабочуючих серед інших людей. Щоправда, тут наша країна дещо відстає від закордону. Так, різні імплантати для покращення слуху в Європі з’явилися понад 20 років тому, а у нас – лише 10. У багатьох зарубіжних країнах учень може ходити до звичайної школи разом зі … своїм сурдоперекладачем-вихователем. У нас же, в Україні, на це не вистачає коштів… І тим не менше, й в нас є чим пишатися. Адже, щоб людина, дитина не почувалася в суспільстві обділеною, обмеженою в спілкуванні з іншими, і працюють педагоги й вихователі у спеціальних школах. Є такий унікальний заклад і в Острозі – спеціальна загальноосвітня школа-інтернат. До речі, це єдиний такий заклад в нашій області. В інших регіонах є по 2 – 3 таких школи. Тож невипадково серед більш ніж 110 учнів є уродженці не лише Рівненщини, а й найближчих районів Хмельницької й Тернопільської областей.

Навчальний заклад забезпечує реалізацію права дітей із вадами слуху на здобуття базової та середньої загальної освіти. Засновано його в 1939 році як школу-інтернат для глухих дітей, з 1999 року ... Читати дальше




Найкращий той вихователь, який любить дітей понад усе 

№ 39 від 26 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 249 | Коментарі (0)

Професія вихователя, як і всіх працівників дошкільних установ, вимагає від людини глибокої самовіддачі, величезного терпіння, безмежної любові до своєї справи та своїх вихованців. «Головне – любити дітей!» – професійне кредо виховательки старшої групи ДНЗ «Веселка» Оксани Мукосій. З дітьми жінка працює уже 18 років і знає, що найважливіше в її роботі – любити своїх вихованців, розуміти їх і бути терплячим.

– Найкращий той вихователь, який любить дітей понад усе. Інакше в нашій професії робити нічого, – каже Оксана Миколаївна.

Фах вихователя острожанка Оксана Мукосій обрала самостійно. Зростала в сім’ї вчителів-філологів, а тому з дитинства знала про переваги й недоліки педагогічної справи. І хоч батьки відмовляли дочку, вона все ж таки вступила в Рівненський державний педагогічний інститут на факультет дошкільного виховання й іноземної мови, бо бачила себе в роботі лише з маленькими дітьми.

Після закінчення інституту у 1997 році жінка прийшла у ДНЗ «Веселка» і з тих пір виховала та підготувала до школи не одне покоління малят. За 18 років роботи Оксана Миколаївна каже, що діти хоч і стають більш сучасними, але практично не змінюються, а от батьки бувають різні.

– Діти – завжди є дітьми. Вони завжди непосидючі, активні, жваві. Є слухняні, а є й не дуже. Останні нам дуже запам’ятовуються, бо ми їм приділяємо найбільше уваги. Велике значення в нашій професії має терпіння. Вихователю слід часом змовчати, часом не сказати, часом сказати пізніше. Бо дитину дуже легко образити і вона може запам’ятати цю образу на все життя. Дітей треба розуміти. І батьків також. Хоча іноді з батьками більше складнощів, ніж з дітьми. Раніше було більше поваги до педагога, зараз, на мій погляд, – не дуже. Однак, я зав ... Читати дальше




Виховує з вірою і добром 

№ 39 від 26 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 171 | Коментарі (0)

Кажуть, медсестра уособлює милосердя, перша вчителька – найсвітліший спогад, а вихователька дитсадка – доброту, увагу й… другу маму. І справді, замінити дитині батьків на більшу половину дня, здавалося б, неможливо. Але вихователям якимось дивом це вдається, і в кожного з них – свій шлях до дитини. З вірою і добром виховує своїх маленьких підопічних вихователька молодшої групи № 2 ДНЗ «Ромашка» Ганна Бацмановська. З раннього віку вона закладає діткам ті важливі духовні цінності, які нерідко ведуть дитину по життю.

«Дітки, привітайтеся!» – запрошує мене до групи Ганна Мефодіївна. Малята слухняно вітаються, а їхня вихователька розповідає мені, які вони усі в неї чудові. Здається, про своїх вихованців вона може говорити довго, розказуючи про кожного щось особливе, те, що притаманне лише комусь одному. Хтось дуже слухняний, інший полюбляє усілякі ігри, а комусь дуже важко дається ранішнє прощання на півдня з мамою. Тоді Ганна Мефодіївна пояснює дитині, що батьки працюють, а маля має залишитись з нею, потім його заберуть, бо ніхто в садочку дітей не лишає.

На прохання розповісти щось про себе, жінка відповідає: «Моє життя – дуже велика історія». Народилась вона в Автономній Республіці Крим, в м. Білогірськ. Коли їй виповнилось три роки, сім’я переїхала до бабусі в с. Болотківці Острозького району. Зростала вона в багатодітній сім’ї, де неодноразово доводилось допомагати батькам у вихованні, а тому з дитинства полюбила й обрала педагогічну справу.

– Навчаючись в школі, пізніше я собі зрозуміла, що «вредніших» дітей, як школярі, немає ніде, – жартома розповідає жінка. – Тому вирішила стати вихователем, щоб працювати з маленькими дітьми.

Тричі вона вступала до інституту, і постійно їй «то півбалу, то півслова ... Читати дальше




Аптекар душ людських 

№ 39 від 26 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 177 | Коментарі (0)

Як помогти в безкрайнім людськім горі?

Як світ новий з старого здобувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марно промайнув?

Як певную мету розпачливим вказати?

Ці слова Лесі Українки   напрочуд влучно характеризують призначення бібліотекарів.

Бібліотекар! Це слово повне сонячного сяйва. За ним стоїть безмежний, мудрий світ... Бібліотекар! Скільки в слові змісту! Його тепло – навік в моїй душі. Бібліотекар – супутник, який допомагає книзі знайти дорогу до серця читача. Тож, як записано у стародавньому трактаті, «Воздамо дяку тому, хто допоміг нам легко про­йти крізь складний лабіринт книг». Непроста робота бібліотечного працівника потребує високої освіти і знання людської психології, доброти, людяності, чуйності.

В цей святковий сонячний осінній день хочеться вшанувати тих, хто присвятив бібліотечній справі усе своє життя, хто багато років тому переступив поріг бібліотеки і залишив в ній назавжди своє серце, для кого бібліотечна справа стала покликанням. Це, насамперед, – Тетяна Бобровницька, у минулому – провідний бібліотекар міської бібліотеки для дітей, ветеран бібліотечної справи, наставник і порадник, людина безмежної душі й щирого серця, яка віддала роботі з дітьми понад 40 років.

Дитинство (народилася 3 січня 1941 р.) проходило в овіяному легендами Межиріцькому фортеці-монастирі, де її батько був настоятелем Троїцького храму, а, в основному, на сільській вулиці – Містечко, яке дивилось на повоєнну дітвору смутком порожніх вікон колишніх єврейських осель і крамниць, сплюндрованих ворогами.

В одній з таких хат знаходились сільський клуб і бібліотека. Ось ця сільська бібліотека для дітей повоєнного ... Читати дальше




«Міжлікарняна аптека» перевагу надає вітчизняному 

№ 38 від 19 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 167 | Коментарі (0)

Всім своїм колегам, нинішнім і колишнім аптечним працівникам, фармацевтам, ветеранам і тим, що ще вчаться на фармацевта, усім причетним до цієї професії Світлана Гандзілевська бажає усіляких гараздів.

Наша ж розмова про минуле, сьогодення та майбутнє цієї важливої галузі нашого життя раз по раз переходить на спогади про наших людей, земляків, свою родину. Світлана Адамівна дуже пишається своєю донькою Галиною, кандидатом психологічних наук, викладачем Національного університету «Острозька академія». Також з теплотою розповідає про колишніх працівників та завідувачів острозьких аптек, з якими героїні моєї розповіді доводилось працювати. І як не намагався більше розпитати про її життя, мало що з того виходило. Тим не менше, вдалося довідатись, що Світлана Гандзілевська народилася в родині вчителів, в Точивиках. А через те, що батькам доводилось не раз «мандрувати», то довелося побувати і в Милятині, і закінчувати 10-й клас в Сіянцях. Вчилася добре, тож змогла поступити до Львівського державного медичного інституту, на фармацевтичний факультет. Навчалася там з кількома земляками, а потім, у 1974 році за розподілом потрапила до центральної аптеки Гощі. Колектив там був хороший, згадує його жінка з теплотою. Але їй не подобалось оте велике «село» над великою трасою, і тому переїхала до Острога.

І з тих пір все її життя пов’язане з острозькими аптеками. Працювала і в аптеці № 49, і в аптеці
№ 18. Нині Світлана Гандзілевська очолює КП «Міжлікарняна аптека» Острозької районної ради. Ця аптека має кілька суттєвих переваг перед іншими подібними закладами. По-перше, що розташована поруч з центральною районною лікарнею та поліклінікою, працює цілодобово, що дає змогу пацієнтам у будь-який час отримати необхідні ліки. Також аптека при потребі може досить швидко замовити необхідні препарати. Замовляють їх не по телефону, а користуючись сучасним засобом зв’язку – електронною ... Читати дальше




Від батька до сина – династія сім’ї Білоусів 

№ 38 від 19 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 215 | Коментарі (0)

Мій чоловік Микола Іванович Білоус народився у великій і багатодітній родині 1942 року на Хмельниччині, в селі Борисові. Він був наймолодшою дитиною в сім’ї. Його батько Іван Андрійович був столяром, мати Ганна Степанівна – домогосподаркою. Дитинство Миколи проходило в тяжкі воєнні та повоєнні роки. Щоб прогодувати велику сім’ю, мати вимушена була залишати на старших дітей і маленького Миколку, якому не було ще й року. Вона пішки ходила до Острога, щоб продати щось та купити дітям хліба. Часто поверталася пізно вночі. Фактично другою мамою для Миколки була його старша сестра Марія, якій було на той час десять років. Ставши дорослою, Марія присвятила своє життя педагогічній роботі.

Зі сльозами згадувала Миколина мама – моя свекруха – як її найстаршу доньку в роки німецької окупації забрали на примусові роботи до Німеччини. З приходом фашистських окупантів в село Борисів у родини відібрали корову. Мати на колінах благала німців не забирати годувальницю, вказуючи на дітей. Тоді німці поставили її разом з дітьми біля стіни їхньої хати і, погрожуючи зброєю, проводили нею по дітях. Старші сини – Олексій та Вітя – вирізали з дерева полички й продавали на базарі, щоб допомогти батькам.

В 1945 році старша сестра Миколи – Ольга, після повернення з примусових робіт з Німеччини, вийшла заміж за далекого родича Бориса Диджуля, виїхавши в місто Острог. Згодом до Острога переїжджає й сім’я Білоусів. Батько Іван Андрійович був хорошим майстром по дереву. Він робив на замовлення діжки, граблі, цебри. Але зароблених важкою працею грошей не вистачало для того, щоб прогодувати велику сім’ю.

В середині п’ятдесятих років старший брат Олексій пішов працювати на Острозьку меблеву фабрику. Згодом туди ж влаштувався й чотирнадцятирічний Микола. Тяжко було працю ... Читати дальше




Є в Острозі й хокеїсти… 

№ 37 від 12 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 183 | Коментарі (0)

Він дбайливо і з любов’ю показує «обладунки» хокеїстів, зі знанням справи розказує про кожну деталь амуніції, її плюси та мінуси. Демонструє вітчизняні, «рідні» ключки й імпортні. А наостанок витягує з «шухляд» справжні раритети – старі канадські ковзани. Ковзани з країни, яка подарувала світові хокей. Саме звідти, з НХЛ потрапив до мого співрозмовника й шолом з числом 98. І Валентин Притула обрав собі саме такий номер. Бо грає за команду з Нетішина, середній вік гравців якої усього… 46 років! А найстарішому ж гравцеві – лише 63 роки… Отаке воно, спортивне життя!

 Адже Валентин Олександрович свого часу займався зовсім іншими видами. Добивався якихось розрядів, а у клубі цукрозаводу «Кристал» став кандидатом в майстри спорту з мотокросу. Та важка травма на трасі змагань назавжди позбавила його можливості знову вийти на гуркочучу трасу.

Зате знову проявилася любов до ковзанів. Проявилася аж через тридцять років. Колись, у дитинстві, його вчитель Євген Іванович Бомблюк з тоді Острозької СШ № 3, що в Оженині, прищепив інтерес до занять фізкультурою й спортом. Тож кожної погожої зимової днини школярі виходили на ставок, на Горинь, якщо та міцно замерзала, й ганяли чорний диск по кризі. Щаслива пора! На жаль, нині таких дітлахів мало побачиш. Більше шансів побачити саме сорокарічних, у яких на пам’яті ще оті, давні хокейні баталії чемпіонатів світу, Європи, зимових Олімпійських ігор. Недаремно на питання, хто його улюблені гравці, Валентин Притула без вагань відповів: «Трійка Петров-Михайлов-Харламов». Для багатьох сучасних дітей ці прізвища, напевне, нічого не означають…

Отож, після того, як через три десятки років Валентин став знову на ковзани – до речі, в Рівному, на ковзанці ТРК «Е ... Читати дальше




Наші «Батьківщинівці» захищають Батьківщину 

№ 36 від 5 вересня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 145 | Коментарі (0)

У час, коли наша країна, її державність, незалежність та суверенітет знаходяться у смертельній небезпеці, коли кращі сини України кладуть свої голови на вівтар перемоги над російською агресією та тероризмом, усім нам треба діяти за законами воєнного часу. Без огляду на те, хто ти, ким був у мирному житті, яку займав посаду. Коли ти чоловік і громадянин своєї країни, коли ти патріот істинний, а не показушний, то маєш йти і захищати свою Батьківщину, бо це значить боронити свій дім, свою матір, свою дружину, своїх дітей і власну честь та гідність.

Члени Рівненської обласної організації політичної партії «Батьківщина» не на словах, а на ділі доводять, що вони справжні патріоти.

Так 32-річний Сергій Стельмащук із села Межиріч до війни, вірніше до свого потрапляння на війну, працював водієм в Острозькому психоневрологічному інтернаті, виховував двох доньок. Проте, коли Батьківщина покликала – не вагаючись пішов у четвертій хвилі мобілізації. Нині він служить старшим водієм в зоні бойових дій на Донеччині. З ним вдалося зв’язатися по телефону. Наш земляк нині возить бійців на передову, підвозить боєприпаси та їжу. Каже, що непросто хлопцям нині, але вони ні на що не скаржаться та й сам Сергій настрій має бадьорий.

39-річному Віталієві Власюку із села Могиляни було дуже жаль залишати вдома сім’ю, дітей і дружину. Проте, коли Батьківщина покликала, також не вагався. Призваний у третій хвилі мобілізації, він нині перебуває в зоні бойових дій під Артемівськом, доріс до командира відділення та заступника командира взводу.

Мобілізований під час третьої хвилі та перебуває в зоні бойових дій під м. Артемівськ, виконуючи функціональні обов’язки заступника командира роти, замполіта ще один наш земляк з Острожчини – член Острозької міської партійної організації ... Читати дальше




Скульптор-активіст творить не лише мистецтво, а й історію держави 

№ 35 від 29 серпня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 179 | Коментарі (0)

Ярослав Будзанович – активіст Євромайдану (на фото ліворуч), учасник добровольчого батальйону в зоні проведення АТО як стрілець-штурмовик-розвідник, але, перш за все, – надзвичайна творча особистість. Чоловік малює та вирізає з дерева скульптури… бензопилою. В Острозі також є декілька його шедеврів, адже майстер мешкав деякий час у нашому місті.

Пан Ярослав родом із Прикарпаття, а саме з гірського Верховинського району. Народився у селі Бистрець, а живе у Великому Зодаку. Після закінчення школи був студентом Ленінградської академії мистецтв, опісля отримав сім років ув’язнення за свої, відмінні від тих, що їх пропонувала влада, переконання; ще сім років був послушником монастиря у Колодіївці. Створював скульптури у багатьох містах України. В Острозі перебував у свого друга майже рік, і встиг зробити скульптури біля комплексу «Гриль», у центрі перед кафе «Пінгвін», біля дитячої поліклініки Острозької ЦРЛ, в нашому районі, сусідньому Нетішині.

За професією він – художник. Вирізає скульптури, малює по дереву, створює різні композиції, оздоблює приміщення. Талановитий майстер був активістом Майдану. Приїхав туди ще до сумнозвісного побиття студентів. Розповідає, що там теж не покидав творчості, і зробив багато скульптур, зокрема хрест для Небесної Сотні на вулиці Інститутській. Одна робота навіть залишилася в музеї столиці.

Ярослав Михайлович каже, що найцікавішим для нього було спілкування з багатьма яскравими особистостями, які мають і добрі посади, і бізнес, але дбають не лише про власну кишеню, а хочуть покращити ситуацію в країні. Він зауважив, що саме горе об’єднало людей, які би ніколи не зустрілися за інших обставин.

Під час перебування на Майдані було помітно, хто лише показує, що працює, а хто є справжнім патріотом і дбає не ... Читати дальше




Філософ «знайшов себе»… на війні 

№ 34 від 22 серпня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 157 | Коментарі (0)

Із часів Другої світової війни, а може, й раніше, традиційним вітанням борців за незалежність нашої держави є слова «Слава Україні!», і відповідь – «Героям слава!». Вимовляючи їх донедавна, мені здається, що ми не дуже, особливо молодь, вникали в суть того, хто такі герої. Сьогодні всім стало зрозуміло, що це ті люди, які не на словах, а зі зброєю в руках, боролися і нині протистоять лютим ворогам нашої молодої незалежної країни. Напередодні найбільшого державного свята України я хочу розповісти про одного з таких героїв, який одним із перших влився в лави захисників Батьківщини і, ризикуючи своїм життям та здоров’ям, відстоював нашу свободу. І хоч він каже, що немає нічого в його вчинку і службі героїчного, але насправді Захист Вітчизни від агресора – це вищий прояв любові до неї і особистої відваги. Адже сьогодні ні для кого не таємниця, що багато наших співвітчизників ховаються від служби, всіляко уникають мобілізації…

Звати цього героя Артем Ткач. Він рік служив у добровольчому батальйоні територіальної оборони «Горинь». А народився на Далекому Сході, в Приморському краї північно-східного загарбника. Коли йому було 2 роки, сім’я переїхала в Україну й поселилися в Костополі. Там він до 5 класу навчався в одній зі шкіл міста. А потім сталася біда – хлопець втратив батьків, і своє навчання продовжив у Вербському інтернаті. Закінчивши 9 класів, Артем вступив до Острозького обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою. Він був серед перших випускників цього нині авторитетного і високорейтингового навчального закладу.

Отримавши атестат зрілості і хорошу підготовку, випускник ліцею подав документи до Одеського інституту сухопутних військ, але не зміг пройти за конкурсом, бо тоді ще не було ЗНО і знання та вміння абі ... Читати дальше




Для того, щоб стати пасічником, потрібно, перш за все, любити бджіл 

№ 33 від 15 серпня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 203 | Коментарі (0)

Щороку 19 серпня в Україні відзначається День пасічника.  З нагоди свята досвідчений бджоляр Костянтин Пташнюк розповів про особливості  його улюбленої справи.

Костянтину Євдокимовичу нині вісімдесят один рік. Тридцять з них пропрацював він у районному фінвідділі. Та, не зважаючи на це, дуже важливою справою свого життя  вважає бджолярство. Мій співрозмовник належить до династії пасічників. 

– Мої діди та прадіди були бджолярами, – каже Костянтин Пташнюк. – Ця справа передавалася із роду в рід. Раніше у мене було 40 бджолиних сімей. Та останнім часом доглядати за ними стає важче. Через це я багато розпродав. На сьогодні маю семеро бджолосімей.

Люди, які придбали у досвідченого пасічника решту сімей, часто зверталися до нього за порадою. За його словами, приходилося інколи навчати декого «з нуля», прищеплювати любов до бджоли. Та лише одиницям вдавалося опанувати бджолярську справу. Пан Костянтин з розпачем  пригадує, що 2 роки тому один чоловік придбав у нього 4 вулики. Через якийсь час усі бджоли загинули. Спілкуючись із досвідченим бджолярем, не складно помітити з якою любов’ю та щирістю він говорить про пасіку: «Для того, щоб стати бджолярем, потрібно, перш за все, любити бджіл. Вони нутром відчувають, як ти до них ставишся. Я ніколи не виходжу до вуликів  із маскою. Якщо ж приходить хтось чужий,  бджолина сім'я завжди це відчуває».

Мене вразило, що незважаючи на чималі запаси меду, досвід та професіоналізм, Костянтин Євдокимович ніколи не займався торгівлею медом. Для нього бджільництво – це не бізнес, а справа для душі. Відвідувати щорічні виставки меду пасічник не любить.  За його словами,  на подібних заходах зустрічається безліч фальсифікацій. До меду додають барвники та інші домішки ... Читати дальше




Майже півстоліття на будовах 

№ 32 від 8 серпня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 169 | Коментарі (0)

Професія будівельника одна з найдревніших в історії та найбільш рентабельних в сучасному суспільстві. Ми звикли вважати, що це – суто чоловіча справа, бо вимагає вона великої фізичної сили, однак, наші українські жінки потроху і її опановують. Зрештою, всі ми свого роду будівельники: будуємо своє життя, стосунки з близькими нам людьми, плани на майбутнє тощо. 

Тетяна Сапсальова – торговець за фахом, а в житті муляр-штукатур з 40-річним досвідом, розповідає про свою роботу, як про звичайну справу, наче і немає тут нічого дивного, що вона – жінка – майже півстоліття пропрацювала на будівництві. Сувора, «залізна леді», на перший погляд, згодом зізнається, що з дитинства мріяла стати… вчителькою, аби працювати з дітьми.

– Хіба я колись думала про цю «стройку»? Та я і не знала, що воно таке. Але так обернулось життя, що довелося, – розповідає Тетяна Володимирівна.­

Народилась і виросла жінка в селі Кутянка нашого району, там же й закінчила десятирічну школу. Планувала стати вчителем, однак в той час захворіла мама, а Тетяна була найстаршою в багатодітній сім’ї, мусила допомагати. Тому дівчина вступила в кооперативний коледж на торгівельну справу. Після закінчення працювала в Могилянівському сільпо, потім на пивзаводі завскладом. Однак, як зізнається жінка, торгівля їй «не пішла». А згодом Тетяна вийшла заміж, народила дочку.

– Треба було десь жити, в селі в мами лишилось четверо дітей, – каже Тетяна Володимирівна. – Почали будувати шинно-ремонтний завод в Острозі, обіцяли, що буде квартира, і я пішла туди. Написала заяву на лаборанта-контролера. Мені повідомили, що треба буде їхати на навчання до столиці, а в мене була мала дитина, тому пішла різноробочою. Коли завод будувався, усі різн ... Читати дальше




Вчитель – за професією, продавець – за покликанням 

№ 30 від 25 липня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 170 | Коментарі (0)

Щороку в останню неділю липня по всій країні відзначають День працівника торгівлі. Ця сфера стала невід’ємною частиною нашого життя. Хтось називає торгівлю прибутковою справою, хтось – ні, але всі погоджуються, що вона – не легка. Бо перш, ніж чогось досягти у цій сфері, треба чимало вкласти, і не лише коштів…  ... Читати дальше




Сучасний продавець має бути консультантом 

№ 30 від 25 липня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 233 | Коментарі (0)

У нашому місті, якщо хтось хоче придбати найсвіжішу газету або цікавий журнал – чи то про спорт, чи то для жінок, більшість звернеться до кіоску «Преса». І не випадково. Адже там завжди величезний вибір видань на всі смаки та уподобання. А ще там працює приємна жінка – Алла Ничипорук, яка завжди щось цікаве порадить, підбере те, що саме тобі до вподоби. Напередодні Дня працівників торгівлі хочеться познайомити наших читачів ближче з цією пані, яка вміє задовольнити читацькі потреби навіть найвимогливіших покупців.  ... Читати дальше




Вперше шахове військо в атаку повів під час служби в армії 

№ 29 від 18 липня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 136 | Коментарі (0)

Напередодні свята всіх шанувальників давньоіндійської популярної гри я вирішила написати про одного з найзаповзятіших і найстарших активних гравців-аматорів Острозького краю Станіслава Рудюка з Оженина. Незважаючи на поважний вік, він із задоволенням бере участь у всіх турнірах на Острожчині, граючи достойно з молодшими та сильнішими суперниками, часто перемагаючи.  ... Читати дальше




Улюбленим хобі займається з дитинства 

№ 28 від 11 липня 2015 р.  Рубрика: Люди і час | Переглядів: 124 | Коментарі (0)

Таке ремесло, як рибальство, було відоме ще з прадавніх часів, коли людство тільки-тільки почало існувати. Зробивши гачок з риб’ячої кістки і волосінь з жили тварини, наші далекі предки створили першу вудочку, за допомогою якої добували собі їжу. В останні кілька десятиліть риболовля стала дуже популярною та набула особливого значення після того, як число аматорів почало вимірюватися мільйонами. Авжеж, рибальство є улюбленим видом активного відпочинку, в першу чергу, у чоловіків, хоча жінки також є, адже саме представники сильної статі завжди були годувальниками і здобувачами. А ще – рибалки-аматори – це особливе, своєрідне братство, яке складається з людей різних занять і віку. Це не тільки азарт, але і можливість зануритися у роздуми, а також гордість за вдалий улов. Напередодні професійного свята всіх риболовів хочу розповісти про одного з них.  ... Читати дальше