Субота

23.02.2019

09:30

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Міцніє велика священицька родина
До приходу атеїстичної влади у наш край на Острожчині жили і служили Богу великі священицькі родини у багатьох поколіннях. У часи гонінь ці династії перервалися – одних розстріляли чи репресували, інші втекли за кордон. І хоч у СРСР всіляко утискали священнослужителів, але були відважні, які протистояли системі, несли слово Боже до людей, відстоювали храми, молилися за майбутнє України.  


У протистоянні атеїстичній системі

Засновник священицької династії Трепачуків – Ростислав Іванович – народився у селянській родині в 1930 році у селі Гориньград Перший Рівненського району. З дитинства він регулярно ходив до церкви, з великою повагою та любов’ю ставився до своїх батьків. Великим авторитетом для хлопця були бабуся Агафія та дідусь Василь, який був учасником російсько-японської війни і служив на кораблі «Варяг». За проявлений героїзм та відданість Василь за роки служби у війську став кавалером чотирьох Георгіївських хрестів. В одному із боїв під Порт-Артуром дідусь Ростислава Трепачука потрапив у полон. У неволі він молився, щоб Бог допоміг йому повернутися додому. Цар Микола ІІ викупив полонених і подарував кожному з них ікону. Зі служби Василь повернувся з мрією, щоб хтось із дітей обрав професію священика, а подарована ікона стала для родини дорогоцінною реліквією.

Також великий вплив на хлопця мали місцевий священик Петро Метельський та ректор Волинської семінарії протоієрей Микола Тучемський, який, будучи родом із села Гориньград Перший, часто приїжджав додому і спілкувався у храмі із релігійно налаштованим Ростиславом. Він був не лише духовно, а й культурно освіченим юнаком, і брав активну участь у роботі сільської „Просвіти”, за що мало не поплатився свободою.

Ростислав Трепачук у 1949 році одружився з дівчиною Оксаною Годованок, після чого вступив на навчання до Волинської духовної семінарії, цього ж року був рукопокладений в сан диякона. Роботу і навчання перервала чотирирічна служба в армії. Цікавий збіг обставин – потрапив Ростислав Трепачук майже туди, де колись воював його дід – на Сахалін. Після демобілізації закінчив навчання і отримав прихід у селі Жадківка Корецького району, де працював нелегких 9 років.

Пригадуючи розповіді батька і матері, дочка Ростислава Лариса Бащук, регент Свято-Богоявленського собору, каже, що „хрущовські часи” були дуже важкими для духовенства, членів їх родин, віруючих, храмів. Були гоніння, закривалися приміщення, з них зривалися хрести. Там, де громади відстоювали свої храми, вони залишались, а де ні – там Дім Божий перетворювали на склади, спортзали, руйнували будівлі. Лариса Ростиславівна пригадала випадок з тих часів, коли матушці Оксані, замість 50 сотих, навмисне наміряли півтора гектара. Якби вона не обробила вчасно свою ділянку, у чому їй допомогли монахині, її могли покарати, навіть ув’язненням. Та пізніше таки знайшли причину, щоб познущатися з родини священика. Комуністи хотіли влаштувати товариський суд, але священнослужителя захистив голова колгоспу.

Ростислав Трепачук мужньо протистояв атеїстичній системі. Він не тільки служив у храмі, а й допомагав ігумені Людмилі, настоятельниці Корецького монастиря, відновлювати його, оберігати від ліквідації. З його подачі у 1965 році вдалося прийняти 16 осіб у монахи. А скористалися тим, що чиновник облвиконкому, відповідальний за релігійне життя, не був компетентним і дав дозвіл на постриг у монахи. Правда, потім влада відігралася: партійні активісти відібрали у монахинь документ, що посвідчував постриг. До Ростислава Трепачука також прибула делегація, щоб забрати довідку, але тоді допомогла мужність матушки Оксани. Члени її родини воювали і загинули на фронті, були постраждалі від повстанців. Чинити насильство над її сім’єю не стали.

У 1966 році Ростислава Івановича перевели в село Світанок того ж району. Служачи там, він відновлював церкву, навчався у Московській духовній академії. Потім захистив кандидатську роботу по Літургічному богослів’ю та отримав науковий ступінь і значок. Після цього священика перевели до Дубровиці, де він отримав призначення благочинного церков району і став настоятелем Свято-Миколаївського храму.

 
Боровся за повернення храму

Напередодні Вербної неділі 1971 року Ростислав Трепачук переїхав до Острога, де став настоятелем Свято-Воскресенського храму і благочинним церков Острозького району. Ознайомившись із містом, його історією і культурою, Ростислав Іванович поставив собі за мету повернути віруючим собор – головну святиню міста. Але у часи панування комуністичної ідеології це було не просто. Проте, він і його сподвижники не сиділи склавши руки: рятували те, що могли. Вони зуміли винести із кочегарки і вберегти від спалення іконостас Воздвиженської церкви, що знаходиться на Татарському кладовищі. Потім вдалося забрати раку із частинкою мощей преподобного Федора Острозького.

У результаті наполегливої роботи, звернень до влади всіх рівнів, у листопаді 1989 року віруючим було передано Свято-Богоявленський собор. Матушка Лариса, дочка отця Ростислава, нині пригадує, що був він у занедбаному стані. Громада на чолі зі священиком готувалися до відкриття. 3 січня 1990 року владика Варлаам відслужив літургію і призначив Ростислава Трепачука настоятелем храму, де він служив до хвороби, попри яку згодом залишався кліриком собору. У сані Ростислав Трепачук був більше 60 років. Це найстарший зі священиків, які найдовше служили на Рівненщині.

Протягом шести років Ростислав Іванович був ректором Межиріцького духовно-пастирського училища УПЦ, заснованого у 1994 році з благословення архієпископа Рівненського і Острозького Анатолія. Для молодого колективу викладачів він був великим авторитетом і взірцем у житті та службі. Майже всі випускники нині доносять Слово Боже до людей, служать церкві.

Лише близькі до родини знали, що Ростислав Іванович чудово малює, пише вірші. Вдома є кілька картин та ікон його роботи, одна з ікон зустрічає прихожан у притворі Свято-Богоявленського собору. Свого часу співробітники КДБ пропонували священику покинути церкву і обіцяли допомогти вступити на навчання в один із художніх навчальних закладів. Він, звісно, відмовився. Дочка Лариса, яка є регентом Свято-Богоявленського собору та депутатом міської ради, мріє влаштувати виставку картин та ікон батька в одному з музеїв міста.

Ростислав Трепачук двічі нагороджений орденами: Володимира 3 ступеня,а також Нестора Літописця 2 та 3 ступенів, та орденом 1000-ліття хрещення Русі.

Серце священика перестало битися у вересні 2012 року в Острозі, де він і був похований на цвинтарі біля Св.-Воскресенської церкви.

 
Продовжують справу батька і діда

Ростислав і Оксана Трепачуки народили і виховали двох дітей. Син Іван пішов шляхом батька. Спочатку прислужував у церкві, а потім вчився у Московській семінарії. Після одруження служив дияконом, а через 2 місяці став священиком. До речі, висвятив його у сан тодішній ректор академії, а тепер митрополит УПЦ Володимир.

Повернувшись у Волинсько-Рівненську єпар­хію, Іван Ростиславович отримав приход­ у селищі Степань. Пізніше його перевели у Спасів Здолбунівського району. Згодом, на про­хання громади села Корнин Рівненського району, очолив їхню парафію. Там Іван Трепачук служив до того часу, поки храм не передали козакам Волинського козацтва на чолі із Василем Червонієм. Деякий час прихожани молилися у хаті священика. Але одного дня її зруйнували, а священик із матушкою виїхали до Росії. З 1993 року вони жили у Підмосков’ї. На початку 2004 року, коли померла матушка Валентина, отець Іван повернувся до Острога. З того часу він служить у Свято-Богоявленському соборі нашого міста.

Дочка Ростислава Івановича і Оксани Петрівни, Лариса, після навчання у Рівненському училищі культури по класу диригування стала матушкою, одружившись із учнем семінарії Владиславом Бащуком. Його батько також священик. Народився він і зростав у Камінь-Каширську Волинської області. Владислав після служби в армії був регентом церковного хору. Після одруження із Ларисою Трепачук вчився у Московській семінарії, разом із Іваном Трепачуком. Тож і його висвячував теперішній митрополит УПЦ Володимир, який направив Владислава служити в Ільїнський храм Сергієвого Посаду, де той був дияконом 4 роки.

У 1981 році сім’я Бащуків повернулася до Острога. Після смерті о. Володимира Боб­ров­ницького із благословення владики Даміа­на отець Владислав став настоятелем Межиріцького монастиря. А після призначення Ростислава Трепачука настоятелем Свято-Богоявленського собору, він зайняв його місце у Свято-Воскресенському храмі Острога. З кінця 1991 року почав служити у Свято-Богоявленському храмі, де працює і до цього часу. Брат о. Владислава також священик, його дві сестри стали матушками. Одна з них закінчила регентський клас у Санкт-Петербурзі.

Діти Івана Трепачука не пішли шляхом батька. Син, на превеликий жаль, трагічно загинув, дочки обрали професії лікаря та економіста, їх чоловіки теж працюють на світських посадах. Продовжувачами справи Ростислава Івановича є його внуки. Старший син Владислава і Лариси Бащук Микола закінчив Межиріцьке духовно-пастирське училище. Оскільки ще не одружений, не приймає священний сан, але постійно відвідує храм. Молодший син Ростислав, як і дід, закінчив Волинську духовну семінарію. Служить у Свято-Богоявленському соборі дияконом. Його дружина Лариса Федорівна (Кір’янчук), за фахом спеціаліст-економіст, працює в Острозькій академії керівником студентського хору. Підростають їхні діти, вони з батьками регулярно відвідують храм. Прабабусі, дідусі із бабусями і батьки сподіваються, що вони підуть духовним шляхом, зміцнюючи династію Трепачуків-Бащуків...

Іван ГЛУШМАН
№23 від 8 червня 2013 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 574 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]