Вівторок

19.02.2019

21:44

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Не все те золото, що блищить
Олена ще зі шкільної лави мріяла про велике місто. Жити там, працювати, відпочивати, надіятись. В достатку, в розкоші. З чоловіком, дітьми. Бувало, сяде десь собі тихенько та мріє. І таку ось її замріяну, на фоні природи, часто малював Микола. А ще він ходив за нею тінню, дарував оберемками букети польових квітів, ховав у її портфель на перерві цукерки. Оленка ж ніби нічого й не помічала.   

На випускному вечорі хлопець освідчився їй у коханні та запропонував бути разом на все життя.

– Ні, Колю, даруй, – мовила дівчина. – Я хочу жити в місті. Хочу ходити освітленими асфальтовими вулицями, дивитися на яскраві вітрини магазинів та купувати в них одяг.

– Я теж поїду в місто. Хочу вступити до художньої школи. Ти ж сама казала, що у мене талант.

– Ось як станеш відомим художником, – віджартувалася дівчина, – тоді й поговоримо.

На ранок Оленка поїхала в місто. Там вона вступила до вишу. І стала Альоною.

Студентські роки збігали швиденько. Рідко дівчина приїжджала додому. Від матері дізналась, що Микола закінчив художню школу, повернувся в село, але художником не став. Став майстром-будівельником, або, як в селі казали, – майстром по євроремонтах. Отримала від нього кілька листів, але на них не відповіла. Не відповідала і на телефонні дзвінки. Хлопець далі не нав’язувався. У неї ж життя складалося так, як і задумала. Насолоджувалася міським життям. Всі роки отримувала підвищену стипендію. Ще й на кафедрі підробляла. Тож у матері грошей не брала. Завжди гарно одягнена, з модною зачіскою, вона подобалася багатьом хлопцям. Але не спішила комусь щось обіцяти. Чекала свого принца – так жартували одногрупниці. Університет закінчила з червоним дипломом, отримала пропозицію вступати до аспірантури. Ось тут і зустріла отого, який затьмарив світ, який розкішними трояндами запаморочив голову, дорогими подарунками приспав обережність, а гарними словами запудрив мізки. На дорогому авто він підвозив її вранці до університету, а ввечері забирав.

– Альоночко моя, красуне, – шепотів на вушко Артур, – я ж тебе на руках носитиму, я ж твої сліди на піску цілуватиму. Тільки не журись, що не захистила кандидатську. Спробуєш пізніше. У нас з тобою все життя попереду.

Майже щовечора водив її Артур у дорогі ресторани, щоразу обіцяв познайомити з батьками, але все чомусь відкладав.

Розв’язка була банальною. Того дня Альона, збентежена, щаслива, повідомила коханому, що у них буде дитина.

– Любий, це таке щастя, це така радість. Я готова літати, співати, танцювати…

 Артур сидів насуплений і щось обмірковував.

– Доведеться з материнством зачекати. Ми не можемо зараз собі цього дозволити.

– Але чому? – Альона з небес опустилась долу. – У нас же квартира є, робота в обох є, гроші є. Чому?

– Бо я ще не готовий.

– Вагітність переривати уже пізно. І, знаєш, в лікарні сказали – двійня.

– Альоно, я не хотів тебе наперед засмучувати. Мої батьки – багаті та впливові люди. І невістку хочуть не сільську, а дівчину свого кола. Вже й наречену підшукали. Я не можу на тобі одружитись, бо позбудусь усієї цієї розкоші, до якої звик. Вибач, але це правда.

– А як же те, що без мене жити не можеш, – дівчина не стримувала сліз, – як же обіцянки носити мене на руках все життя?

– Ну, не знаю, чи все життя. Буде залежати від тебе. Позбавишся дітей, і нічого нам не заважатиме жити так, як раніше, навіть моє одруження. Інакше не можна…

Тієї ночі Артур поїхав ночувати до батьків. Альона всю ніч просиділа біля вікна. Не плакала, не кричала. Думала, зважувала. Коли ж вранці прийшла на роботу, дізналася, що її звільняють.

– Чому? – не вітаючись, запитала дівчина у завідуючого кафедрою. – Я ж і захиститись планувала в цьому році.

Той нічого не пояснював.

– Ой, Альонко, – шепнула секретарка, – та твій Артур – наречений дочки нашого ректора. Як же ти хотіла інакше.

В квартиру вона поверталася, як уві сні. А там на неї чекав новий сюрприз.

– Можеш лишатися в квартирі, – холодно зустрів її вчорашній коханий, – але платити за неї будеш сама. Нам з Жанною батьки купили помешкання в центрі.

Мовчки забрав найгарніші кош­товності. Вона й не перечила. Вчора забрав віру і надію, а сьогодні всього-на-всього якісь там брязкальця.

– Пробач, – і зачинив за собою двері.

Альона не надіялась вже ні на що, але ще чогось чекала. В цій квартирі їй все нагадувало про минуле щастя. Але йшли дні, минали тижні. Місяць, два, три… Роботу знайти не могла (те, що пропонували – її не влаштовувало, те, чого хотіла – не було). Гроші танули, як сніг. Та й квартира була не з дешевих.

В один із сірих від одноманітності ранків вона віддала ключі господарям і викликала таксі.

– На залізничний вокзал, – сказала спокійно, сама дивуючись своїй холоднокровності.

Через кілька годин Альона була вдома.

– Оленко, дівчинко моя, – захвилювалася мама, – щось сталося? Ти ж не попереджала про свій приїзд.

– Сталося, мамо, сталося.

І так солодко защеміло серце від того «Оленко». Ніби з тим ім’ям вона поверталася у давно забутий нею світ.

Розповіла Олена батькам і про колишнього жениха, і про вагітність, яку уже не приховати, і про втрачену роботу. Мати скрушно хитала головою.

– Розумна ти, дочко, але не мудра.

Батько мовчав.

А після розповіді було вирішено: Олена до декрету попрацює в місцевій школі (там нині директором батькова племінниця – допоможе з цим питанням), Артура разом з міським життям викине з голови і буде вчитися жити по-новому. Буде по клаптиках склеювати своє розбите життя та готуватися до народження двійні.

Вранці вона прокинулася з відчуттям спокою та радості.

– Спи, донечко, – всміхнулася мама, – зараз вижену корову і переціджу тобі свіженького молочка.

– А можна, я сама вижену? Подивлюсь, чи, бува, не забула як корова виглядає.

Вигнала Рябулю за ворота, кивнула пастухові та попрямувала до хати.

– Привіт, Оленко, як життя? – знайомий голос змусив її обернутись.

Біля воріт стояв Микола.

Олена довідалась, що він жив один у батьківській хаті. Заробляв, наймаючись щось змурувати чи зробити євроремонт. Практично без роботи не сидів ніколи, бо ціну завжди називав помірну. Відомим художником не став, але іноді малював. Для душі.

Тепер хлопець став частим гостем у їхній хаті. То батьки надумали ремонт – хотілося внукам зробити гарну кімнату. То грубку потрібно було перемурувати в літній кухні. А то просто заходив до Олени побалакати. І щоразу приносив їй польові квіти.

– Не приходь, Миколо, не надійся ні на що, – казала молода жінка, – влаштовуй своє життя без мене. І не тому, що ми з тобою такі різні. А тому, що нікому не потрібні чужі діти.

– Діти чужими не бувають, – відповідав хлопець, – а протилежності притягуються. Ти що, в школі фізику не вчила? – жартував.

І їй від тих жартів ставало смішно. Він зовсім не був схожим на її принца. Але той принц виявився зрадником, його слова – брехнею, його квіти – не справжніми. А Микола був поруч і прагнув допомогти, розрадити, підставити плече.

Потихеньку почала Оленка звикати до свого нового життя, готувалась до ролі матері. Тільки сердилась, коли нав’язливий Микола просив попозувати для портрету.

– Я тепер схожа на слониху, а ти мене в натурщиці вибрав, – сварилась.

– Ти схожа на найкращу жінку в світі, – мовив, – на майбутню маму.

Життя Миколине теж змінилося із приїздом Олени. Воно набуло якогось незвіданого щастя, якогось дивного змісту. І хлопець твердо вирішив, що цього разу він її не втратить. Ту, яка стільки років приходила до нього у снах, яка була такою далекою і недосяжною, чужою і жаданою. Яка було просто коханою. Коханою ним стільки літ.

– Виходь, Оленко, за мене заміж, – цього вечора Микола був серйозним, як ніколи. – Адже найголовніше в житті людини – це сім’я. Кар’єра тебе не чекатиме вдома, гроші не витруть сльози, а слава не обійме вночі. І дітям обов’язково потрібен батько. А я буду для них справжнім батьком, тобі – люблячим чоловіком…

Акушерка несла на руках двійко малюків, а за нею йшла Оленка.

– Ідіть, мої хороші, до татка. Золоті мої. – Микола по черзі взяв малюків. – Віктор і Вікторія. Як тобі, кохана?

– Гарно, – щасливо усміхнулася молода жінка.

– Ну що, додому? Ремонт уже закінчив. Порядок в хаті та надворі. Не пізнаєш. І в батьків за цей тиждень теж уже завершили усе, – Микола віддав тещі й тестеві дітей та відчинив перед ними та дружиною дверцята новенької іномарки.

– Не зрозуміла? – здивовано підняла очі Олена.

– Та розумієш, рідна, поки ти була в пологовому, знайшовся покупець на мої картини. Завдяки Інтернету. Ось і вийшов за них автомобіль.

– Нічого собі. Сподіваюся, продав не всі?

– Тільки ранні. З них зосталися лише ті, на яких намальована ти, – ніжно поцілував дружину і допоміг сісти.

А вдома, коли скупані та нагодовані малюки заснули, в Олени задзвенів мобільний.

– Альоно Михайлівно, пізнали?

«Завідуючий кафедрою» – майнуло в неї в голові.

– Хочу повідомити, що ви можете повертатися на свою роботу на кафедру у зручний для вас час і будемо раді, якщо в цьому році будете захищати кандидатську.

«Ніколи не кажи ніколи» – згадала вислів мудреців.

– Дякую, – мовила тихо і поклала слухавку.

Агнешка Хмельницька
№52 від 21 грудня 2013 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 1022 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]