Субота

23.02.2019

10:23

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Об’єднані сходом, словом і незмірною любов’ю до України

Герої мого сьогоднішнього матеріалу в дечому дуже схожі. Їх обох безпосередньо торкнулася війна, не з чужих уст вони знають про падіння снарядів, обстріли з Градів, мінометів… Обоє приїхали зі сходу до Острога, швидше, не з власної волі. Обоє знайшли порятунок в поезії. І, як годиться поетам, вони борються з війною, озброївшись словом. Сергій Зубчук (на фото) та Ніна Черноусова – вихідці з Луганщини, які приїхали до нас в пошуках підтримки і які, попри все, продовжують залишатись патріотами своєї держави, присвячують їй вірші та непохитно вірять у прийдешній мир. Напередодні Дня незалежності України хочеться розповісти нашим читачам про цих людей та поділитись їхньою творчістю, яка сповнена любові до рідного краю й своєї держави.

Старість – не радість в зоні АТО

Сергій Зубчук – геолог з багаторічним стажем, а в душі – вічний поет. Він проживає в м. Горське Луганської області, але народився і здобував середню освіту в Острозі. З нашого міста він виїхав ще в 50-ті роки минулого століття, спочатку – на навчання до Дрогобича, а згодом – був направлений на роботу на схід, де його професія мала місце реалізації. Там він познайомився зі своєю дружиною і таким чином залишився у Горському.

– У мене не було мети стати поетом, – зізнається чоловік. – Вірші писав час від часу, швидше, залежно від наявності часу і бажання.

Свої твори автор публікував в Горській та Лисичанській газетах. Одного разу, при одній із луганських редакцій познайомився з досить відомим українським поетом, письменником, журналістом, членом Національної спілки письменників України – Миколою Тютюнником. Поет розгледів у Сергієві потенційного автора і запропонував йому видати спільну книжку, яка з доброї руки обох словотворців вийшла у світ 2013 року під назвою «Минуле і сучасне».

До Острога Сергій Зубчук приїхав також з практично готовою книгою «Територія АТО», яку залишилося лише видати. У ній зібрані вірші за останні два роки, і вже сама назва збірки говорить про її наповнення. До книги також планує додати поему про реальну людину, яка зазнала знущань з боку російської влади, – «Русский солдат». Вірші Сергія Зубчука «пересипані» війною, болем, фактами очевидця (пам’ятаємо, як в січні цього року Горське було безщадно обстріляне, що повторювалось згодом неодноразово) і відчутною надією, мрією про мир. У Горському в чоловіка залишилась дружина, двоє дітей, онуки. Він планує повернутись до них, як тільки зможе видати збірку у нас, в Острозі.

 

Старість – не радість

Старість – не радість в зоні АТО,

Як тут прожити – не знає ніхто…

В селах, в посьолках, і в місті також

Наше життя тут – це ламаний грош.

 

Хати, будинки палають вогнем.

Може, останню годину живем.

Спати не треба: чи встанеш, чи ні?

Може, загинеш за мить у вогні?
 

Може, в хатині засипле живцем?

Як відкопають, то станеш мерцем.

Вступиться, люди, за бабцю онук,

Може, за діда – та це ж пустий звук.

 

Ось вам і помста кривава прийде.

Що ж нас Албанія, Косово жде?

Бігати буде молодь, стріляти,

Кров безневинну почне проливати…

 

Мир нам потрібний, назавжди, для всіх,

Кров проливати постійно – це гріх.

Кара від Бога – відсохне рука.

Ось яка правда у нас – нелегка.

 

Територія АТО

Вірте – живуть українці в АТО,

Але про це вже не пам’ятає ніхто.

Рік лиш пройшов, а змінилося як?

Всюди руїни. В очах – переляк.

 

Тільки надія ще трохи жива,

Людям потрібні хороші слова.

Не про гармати – про мир, про любов,

Хай на Донбасі не точиться кров!

 

Як на березі у березні з рани…

Коли ж вона бігти – та кров – перестане?

І на березі, і в нас, на Донбасі,

Ми ж українці – до крові не ласі.

 

Вірю, що знову повернеться мир!

Стихне, замовкне розбурханий вир –

Той, що руйнує, калічить, вбиває.

Той, що людей на той світ заганяє.

 

Треба скоріш відновити Донбас

Для українців: для нас і для вас.

Людям на заході, людям на сході:

Навоювалися! Досить вам! Годі!

 

Молитва

Спаси нас! О Господи! О Боже!

Від холоду, голоду, зброї.

Нехай ця молитва поможе,

Ми ж люди прості, не герої.

 

Бо ми ж українці – Всевишній!

Навіщо нам кара Господня?

Чи ми тобі, Господи, лишні?

Стоїть перед нами безодня.

 

Чому ж помирати ми мусимо?

Нам жити, трудитися треба.

Чи просто в світ за очі рушимо,

Здіймаючи руки до неба.

 

Пречистая Діва Маріє!

Закрила б нас Божа Десниця…

Єдина надія і мрія –

Хай воля народу здійсниться!

 

Вірші стали рятунком від ностальгії

Ніна Черноусова в Острозі вже більше року. Вимушена переселенка з Луганська, матір 9 дітей: 4 синів і 5 дочок, яких практично сама поставила на ноги. Чоловік її помер понад 20 літ тому, а вдруге вона заміж не захотіла йти, всю себе присвятила дітям. За професією – маляр-штукатур, але більшу частину життя пропрацювала в торгівлі. Вірші писала ще зі школи. Перший вірш «Пролісок» написала у 8 класі, для шкільної стінгазети, редактором якої і була. Вірші завжди були для неї і розрадою, і легкою віддушиною від нелегкого життя. А з початком неоголошеної війни воно стало ще важчим. Як тільки почалися обстріли, жінка приїхала в Острог до своїх хороших знайомих. Каже, що в нашому місті їй дуже комфортно, люди привітні та прості. Троє її дітей залишилось в Луганську, щоб вберегти квартиру, аби нічого не забрали і не розікрали.

Розповідь про воєнні події дається жінці важко, вона, попри все, мріє повернутись додому. «Ми не голосували ні за ЛНР, ні за ДНР. Я взагалі не розуміла, як це місто з областю відділились від країни?! Хто ж їх буде годувати, хто виплачуватиме зарплати? Як вони існуватимуть? Нічого ж немає…» – смутно каже Ніна Миколаївна. Поезії її теж обпалені війною, можливо, деколи їм не вистачає рими, але щирість авторки й осмислене переживання того, про що вона пише, роблять їх «живими», емоційними, такими, що знайдуть відгук у серцях інших. Вірші стали для неї рятунком від ностальгії за рідним домом, дітьми. Жінка пише про героїзм українських солдатів, страждання матерів, сини яких в зоні АТО, звертається до Бога і людей з проханням припинити війну, яка нікому не потрібна і не зрозуміла.

 

Могила солдата

Была могила безымянного солдата

Среди лесов, полей и рек.

Шумят ветра, верхушки сосен

Ему всегда о доме говорят:

«Так далеко ты пал от дома, близких,

Ты похоронен, не дошел до них...».

А ручеек журчит, сбегая рядом,

И говорит: «Поспи, поспи, дружок».

Устал ты от войны, запаха пота, крови,

Ты все бежал, бежал, как напролом,

Чтобы увидеть, как шумят березы

В твоем родном краю, где отчий дом.

Ты отдал жизнь, чтоб птицы пели рядом,

Лежишь и смотришь в облачную высь.

Твоя любовь ведь не несла измены,

Ты пал в бою, как верный страны сын.

Ведь ты спасал родных и близких,

Ты их любил, и жизни не жалел.

И потому в местах таких прекрасных

Растут цветы мерцанья дальних звезд.

 

Пролісок

Пролісок, ти перший розцвів на весні,

Неначе пісня й провісник весни.

В тобі я побачу далечінь ясну,

Рідну Батьківщину в медовім цвіту.
 

В тобі я побачу як море шумить,

І хвилі морські, ніби цвіт,

І грізний, і тихий, великий прибій,

О проліску милий, ти мій!

 

Гудит земля

Село сгорело, выжжено врагами,

Лишь дым клубится, стелется туман.

А там, вдали виднеющий дороги,

Старушка к небу устремляет взгляд.

Все смотрит вдаль и ожидает сына,

Рубцами разукрашено лицо.

Дуют ветра, цветут поляны,

Благоуханьем твоим наполнены поля.

Только от смерти вновь гудит земля.


Євгенія ПОЛІЩУК

№ 34 від 22 серпня 2015 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 250 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]