Неділя

24.02.2019

00:36

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Обручка Беати

Наші волинські села такі схожі одне на одне! Біленькі, наче печериці, хати розсипались у долині під горбом, який захищає їх від вітровіїв. На рівнішій місцині довкіл села ростуть високі тополі, могутні дуби та інші дерева, які не дають розгулятись буревію. 

Хати обгороджені штахетами, сіткою, живоплотом, іншими парканами. Біля села або через нього пролягає тракт, яким зручно діставатися до міста чи в якесь село. Має простягатись недалеко луг, а через нього протікати річка, річечка чи принаймні якийсь потічок. Голубіє ставок, озерце. Словом, люди вибирають зручну місцину.

У центрі села видніються золотаві хрести. Це ознака того, що тут є церква, до якої приходять люди, щоб відмолити свої гріхи та просити божого благословення на краще життя. Неподалік церкви є школа, де навчається грамоти майбутнє села – наші діти. Не обійтися селу й без млина, крамниці. Є так звана забігайлівка, де червонощокі п’янички віддають останній гріш, щоб потопити свій розум у чарці. Кожен живе на свій смак і уподобання.

В одному з таких сіл і живе героїня моєї оповідки. Уже доволі старенька. Каже, що їй стільки годок, як у решеті дірок. Нещодавно дев’яносто розміняла. «Багато на світі прожилось, а як вісні здалось».

Її світ обмежується кількома сусідськими хатами. Ходить із кийочком і своїми старенькими капцями пише по стежині сліди. Інше взуття заважає.

У хаті – ні душі, сама, як билинка в полі. А так хочеться з кимось хоч словом обмовитись. Отож, стоїть вона, обіпершись ліктем на ворота, і поглядає на стежину. Кого вона визирає – лише їй самій відомо. Хтось пройде, кивком голови привітається і поспішає далі, бо його чекає якась важлива справа. А хто скаже: «Добридень!» – і теж немає вільної хвилини, щоб зупинитись.

Хоча і не всі такі. Он поспішає кудись молода дівчина. Помітила стареньку і сповільнила ходу.

– Добрий день, бабусю Беато!

– Дай, Боже, здоров’ячка тобі! Куди так поспішаєш?

– До подружки. Та й не дуже мені спішно треба. То в мене така хода швидка.

Бабусю звати Беатриса, та всі називають її Беатою, а коли була маленькою, кликали Беаткою. Це не та Беата, яку ми зустрічаємо інколи в історичних хроніках. Ні. А наша, сучасна жіночка. Колись імена давали священики і заносили до церковної книги. І дехто новонародженій дитині давав рідкісне ім’я, щоб показати приналежність її батьків до якогось знатного роду. Беата – означає «щаслива». Але чи була такою наша героїня?..

– А ви кого так визираєте? – цікавиться дівчина.

– Ой, дитино… Виглядаю свої роки молоді, а вони пролетіли, як ота птаха небом. Співала, бувало, а тепер скиглю. Відкувала мені зозуля.

– Бабусю Беато, не побивайтесь так! Дай, Боже, всім дожити до такого віку, як дожили ви. Подивіться-но, який день гарний, як ясне сонечко світить! Як квіти біля вашої хати розкрили пелюсточки, аж усміхаються! А як травичка росте-перешіптується, радіє, що на світ Божий з’явилася! Все навколо радіє – радійте й ви, бабусю Беато!

– Ой, як ти гарно говориш! А чия то ти будеш? Я старших усіх знаю, а з молодими мало зустрічаюся, бо далеко не ходжу, ноги мене вже не носять...

– Ількова буду, бабцю. Ілька Петрового, що біля ставу хата. Мати у школі працює, а батько – в сільраді.

– О, батьків твоїх знаю, чого ж. Гарні люди, культурні. І ти така чемна. Як тебе звати?

– Марися. У педагогічному інституті навчаюся. Буду вчителькою, як і мама.

– Гарно звешся. Заходь, Марисю, посидь трішки, побалакаємо. А то самій, як на відлюдді десь, нема з ким і словом обмовитись.

Баба прочинила хвіртку. Обидві сіли проти хати на лавочці під вишнею. Балачка зайшла про село, про його людей, трохи про життя минуле.

– А ви ж, бабусю, здається, приїжджі, не тут народилися?

– Це я вже в четвертому селі живу. Тутечки найдовше. Доживаю віку. А колись ми, себто наша сім’я, жили за річкою Стир. Там я народилася, до школи ходила. Це було ще за польської влади. Потім прокотилася та страшна війна, яка багато чого змінила в житті людей. Прийшла інша влада. Почалось гоніння за віросповідання, нищили наші святині. Он у Степані яку старовинну церкву розібрали! З дерева була збудована без жодного цвяха. А батько мій священиком був, то можеш уявити, як нам жилося. Знищать одну церкву, батько мій переїжджає до другого села. Ой, то було…

Важко зітхає бабуся. Задумалась. Хоче розбудити засмучене серце, щоб іще щось розказати. Але на душі зовсім невесело. Тоді порушує мовчанку Марися:

– Давайте-но, бабусю, я ось трішки приберу на подвір’ї.

Метнулася, взяла в куточку під ґанком віника, стала підмітати поріг, довкіл нього, замела стежину до повітки, до сараю. Склала на купу поліна.

– Хочу підгребти оце листя на моріжку. Де то ваші грабельки, бабусю?

– Он там, за ґанком, стоять.

Марися пішла по граблі й побачила будку.

– А песик не зачепить мене?

– Та його нема, – каже з сумом бабуся. – Постарів і кудись подався мій Бурко. Кажуть, на старість собаки, відчуваючи свою смерть, ідуть з дому і на самоті вмирають. Не знаю, так воно чи ні, але й деякі люди самі доживають віку, як я. Маю лише Мурчика сіренького. Десь пішов мишей ловити. Буває, сяде отут на лавочці біля мене, як до нього скажу слово, то він тільки нявкне – ото і вся балачка.

Наговорились обидві досхочу. Бабуся аж повеселішала. Сонце вже опускається до обрію. Марися пішла додому. Вона ще не раз з’явиться. Шкода їй самотньої бабусі. Отож, прийде, прибере в хаті, випере тюль, штори, попрасує, прополе городину, просапає й підгорне картоплю. Роботи в бабусиному господарстві вистачає.

Марися все якось намагалася дізнатися більше про бабусине життя. Раз таки наважилась запитати:

– Бабусю Беато, і ви ніколи не були заміжні? Чи хлопці вас не любили в молодості?

Бабуся заглибилася у свої мрії, свої думки, що їх старість розвіяла, а вона хоче зібрати їх. Була й вона колись дівка, як ягідка.

– Що тобі, доню, сказати… Є така притча, чи як її назвати. Коли дівчині виповнюється вісімнадцять і кажуть, що на неї хлопці заглядаються, то вона запитує: а хоч один, який він? Перебирає, бач, хоче, щоб був гарний. А коли їй уже за двадцять, то питає: а хто він? Чи багатий, чи освічений. І ще більш перебірливою стає. А коли дівчині вже тридцять чи більше, то вона відразу спохопиться: а де він? Та вже й нікого немає. Випурхнув із рук соловейко, і його співу вже не почуєш. Подібне і в мене було.

Бабуся на хвильку замовкла. Ще щось хоче сказати.

– Був у мене, дитино, хлопець. Був, файний такий. Із сусіднього містечка. Мав вищу освіту, перспективний у посаді. Колись я там бібліотекаркою працювала. Може, були б і одружилися, та коли він дізнався, що я дочка священика, то й нитка нашого кохання обірвалася. За тих атеїстичних часів хлопець, який одружувався з дочкою священика, не міг мати високої посади, хоч би який був грамотний. А освічена людина хоче до чогось вищого дослужитися, щоб великі гроші мати.

Обличчя в бабусі потривожене її ж думками.

– Був іще один, – продовжує вона. – Здається, цей іще кращий за першого. І теж так само сталося. Сваталися ще хлопці. Але, знаєш, за якогось неробу чи за баламута не хотіла йти. Як то люди кажуть, «сиди, дівко, до сивої коси, а за ледащо не йди». Що тут казати – і я колись була горда. Всяка дівчина любить, коли за нею хлопці упадають. Кожна Одарочка хоче мати гарного подарочка.

Здається, її обличчя молодіє.

– Бабусю, а ще кажуть: «Любов, як той перстень, що не має кінця», – сказала Марися.

І тут Беата спохопилася, щось пригадуючи.

– Зачекай-но, Марисю! Ось ти мені нагадала добру річ.

Бабуся пішла до комори, вийняла зі скрині вузлика і знову сіла на лавочці. Розв’язує того вузлика і з нього дістає ще меншого згорточка. Й ось у її руках аж засяяла золотим вогником обручка.

– На, доню, даю тобі від щирого серця. Це колись мені батько купив, але так життя моє кепсько склалося… Нехай цей перстень принесе тобі щастя. І принесе, бо скільки я ходила до церкви, стільки брала його із собою. Бери, ти мені за це літо багато допомогла. Стала рідною мені. Візьми-но на палець.

Марися приміряла обручку.

– Бачиш, якраз, як на замовлення.

Бабуся ще щось дістає з вузлика. А це вже діамантами засяяло намисто. І його подарувала Марисі.

– Ці пацьорки носитиму, коли в хорі на сцені співатиму, – зраділа дівчина.

– Зачекай-но, – пожвавішала бабуся. – Для цього в мене теж є подарунок.

Старенька пішла і дістала зі скрині вишиванку.

– Оце буде в чім на сцені виступати тобі.

Обидві були раді такій зустрічі, яка ще більше зблизила їхню долю, їхню дружбу.

 

***

Осінь. Марися на навчанні в інституті, на останньому курсі. На вихідні приїжджає додому і відразу поспішає до бабусі. Наносить дров і поскладає в сінях, заповнить водою чан, заготовить дещо з продуктів – і на навчання.

Зима швидко промчала на білих конях. Уже й весна поспішає одягнутися в зелень. Люди заглядають у городи. А Марися принесла гарну новину.

– Бабусю Беато, ваш перстень напророчив мені: виходитиму заміж, ось тільки закінчу навчання. Погуляєте в мене на весіллі.

Бабуся аж сплеснула в долоні.

– Ой, яка ж я рада! Яка ж я рада за твоє щастя! – обійняла і поцілувала дівчину. – Перейдете жити в мою хату.

Але як то інколи буває в житті, коли одна подія випереджає іншу, Марися бачила сон. На високому дереві, що біля бабусиної хати, на самому вершечку, співає пташка у сивім, жовтім, синім і червонім оперенні. Така гарна! Відспівала, впала додолу, і десь не стало її. Та ось сонячного дня на сільському кладовищі з’явився свіжий горбок землі, притрушений жовтим пісочком і обставлений квітами.

У жалібній хустині Марися сидить у хаті, дістала зі схованки і розглядає бабусині дарунки. Намисто виграє барвами. Взяла обручку, в якій усередині вигравіровано: Ольшанська Беатриса Юліанівна.

Наступного дня Марися поспішала до бабусиної хатини, щоб там уже все привести до ладу.

Степан ТКАЧУК

№ 31 від 1 серпня 2015 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 283 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]