П'ятниця

22.02.2019

13:31

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Пригоди козацького міфу

У передмові до двохтомника «Історія українського козацтва», який був виданий під егідою Національної академії наук України і якого можна вважати вершиною «козакознавства», читаємо наступне: «Козацтво й Україна, козацтво і український народ… Ці поняття здавна перебували в одному асоціативному ряду. Адже через історію козацтва, по суті, переломлювалася ціла епоха в минулому України та її народу» (Історія українського козацтва: Нариси: у 2 т. – 2-е вид. – К., 2011. – Т. 1. – С. 5). 

Наведене твердження не є безпідставним. Так сталося, що поняття «українець» часто ототожнювалося з поняттям «козак». Хоча таке ототожнення не завжди є коректним. Значна частина території України не знала козацтва. До того ж це, як правило, території, де рівень національної свідомості відносно високий (області Західної України).

Натомість, у «козацьких регіонах» ця свідомість є порівняно низькою (наприклад, Запорізька область, де знаходилося «серце» українського козацтва – Запорозька Січ).

Звісно, можна відшукати чимало причин для пояснення цього явища. Та факти засвідчують, що козаки відносно легко втрачали етнічність, забуваючи про своє українство. Прикладом у цьому плані можуть бути нащадки запорожців – кубанські козаки, а також козаки задунайські, які опинилися на території Добруджі. Навіть жителі Стародубщини, цієї батьківщини «українського козацького націоналізму», забули про своє українське походження. Такі «парадокси» змушують замислитись, наскільки коректним є ототожнення козацтва і українства. І чи не є таке ототожнення більше плодом міфотворчості, ніж відображенням справжніх реалій?

Але повернемося до згаданого видання. «Справді, – читаємо в ньому, – на певному етапі історичної еволюції саме козацтво почало відбивати загальні тенденції та закономірності розвитку українців як окремої етнічної спільноти. Хоч яку б сферу життя ми не взяли, козацтво залишило в ній помітний репрезентативний слід». А далі говориться про вагомий і, зрозуміло, позитивний внесок козацтва в економічне життя, виробничі відносини, соціальний розвиток.

Козацтво, виявляється, «започаткувало новий етап у державотворчому процесі». Також «вагомим був внесок козацтва у духовний розвиток українського народу».

У згаданому виданні також йдеться про те, що козацтво підтримувало братський рух, шкільну освіту, православні церкви й монастирі. «Важко переоцінити значення козацького стану в розвитку визвольного руху та соціальної боротьби народних мас. …козацтво відігравало визначну роль у справі збереження українського етносу» (Там само).

Чесно кажучи, в цих твердженнях часто зустрічається намагання видавати бажане за дійсне. Наприклад, чи можна безапеляційно твердити про підтримку козацтвом міщанського братського руху й шкільництва? Не все тут було так просто й однозначно. Зрештою, не такою вже була однозначно позитивна роль козацтва в розвитку економіки, суспільних і політичних відносин, церковного життя. Радше, навпаки, козацтво ставало силою, яка консервувала архаїчні відносини й противилась модернізації суспільства.

Правда, аби зберегти видимість об’єктивності, в книзі зазначено наступне: «Було б несправедливо замовчувати тіньові сторони козаччини. Адже добре відомо, що в ній (особливо на ранніх етапах) був достатньо відчутним розбійницький елемент; анархічні настрої, що час від часу охоплювали як низи, так і верхівку козацького товариства, деструктивно впливали на стабільність у суспільстві, вступали в конфлікт з існуючими політичними структурами» (Там само).

Однак такі зауваги це, радше, виняток, аніж правило. І вони тонуть у морі суцільного позитиву. Автори «Історія українського козацтва» свідомо чи несвідомо, використовуючи наукову форму, транслюють козацький міф. Навіть можна сказати так: у цьому виданні вказаний міф (звісно, в сучасному розумінні) представлений у повному обсязі.

Отже, козаки – творці української нації. Тому українець і козак, вважайте, одне й те ж. Козацтво є «стержнем» ідентифікації українців, відрізняє їх від сусідніх народів – передусім поляків та росіян. Згідно з цим поглядом, козацтво справило позитивний, власне прогресивний, вплив на розвиток українського народу, його господарського, соціального, політичного, культурного й релігійного життя. Словом, воно є своєрідним ідеалом для українця і водночас його «візитна картка» в світі. При цьому негативні риси козацтва опиняються в тіні й замовчуються.

Звісно, козацький міф не є чимось сталим. Сформувавшись загалом на початку XVІІ ст. в середовищі ієрархів Теофанового свячення, він зазнавав помітних змін у відповідності зі змінами в українському соціумі. Чимало для розвитку цього міфу зробили козацькі літописці. У період романтизму поширення набула «Історія русів», під вплив якої потрапила низка російських та українських діячів культури (Кондратій Рилєєв, Алєксандр Пушкін, Тарас Шевченко та інші). Романтична інтерпретація козацького міфу, подана в цій «Історії…», знайшла широке поширення як у художньо-літературних творах, зокрема у відомій повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, так і в творах історіографічного характеру в середині ХІХ – на початку ХХ ст. Ідеї романтизму живили ідеологію націоналізму (в широкому сенсі цього слова). Романтизм виростив націоналізм. Відповідно, козацький міф трансформувався в міф національний. І, безперечно, відіграв помітну роль у «національному відродженні», власне, в українському національному русі Нового часу.

Також у період романтизму бачимо «боротьбу» за козацький міф, яку вели представники не лише української культури, а й культур російської та польської. Щодо останньої, то тут козацькими міфотворцями стали не лише представники так званої «української школи в польській літературі» (ТимкоПадура, Богдан Залеський та інші), а й один із найвідоміших польських поетів-романтиків Юліуш Словацький. У певному сенсі, це було змагання за «душу» українського народу.

В силу того, що російська культура в ХІХ ст. була культурою імперською й мала значну державну підтримку, в цій «битві» лідирували росіяни. Тому козацький міф ввібрав у себе чимало русофільських елементів. Зрештою, русофільство цього міфу мало глибокі корені – ще в козацькому літописанні XVІІІ ст. Адже це літописання створювалося на підконтрольній Росії Лівобережній Україні в середовищі козацької старшини, яка стояла на лояльних позиціях щодо російського самодержавства. Звідси й русофільство козацьких літописів, яке частково «по естафеті» передалося й «Історії русів», й козацьким міфотворцям ХІХ ст.

У ХХ ст. так само маємо боротьбу за козацький міф. З одного боку, його намагалися використати національно (чи навіть – націоналістично) налаштовані українці. Для них «козацька слава», інтерпретована у відповідному національному дусі, ставала однією з найважливіших цінностей, своєрідним оберегом українства.

Так, під час Першої світової війни на боці Австро-Угорщини проти Росії воювали сформовані переважно із галичан загони Українських січових стрільців. Зрозуміло, уже ця назва апелювала до козацьких традицій. Хоча, насправді, цих традицій в Галичині не було. Тут якраз маємо справу із козацьким міфом. Останній отримав особливий розвиток в середовищі українських націоналістів Галичини та Волині в міжвоєнний період. Це, зокрема, було пов’язано з тим, що тоді головним їхнім противником була польська влада. А козацький міф легко надавався для антипольської інтерпретації.

У певному сенсі продуктом козацького міфу, поєднаного з українським націоналізмом, можна вважати такі «дивні» утворення, як «Карпатська Січ» та «Поліська Січ». Відомо, що на теренах Закарпаття, де в 1939 році з’явилася «Карпатська Січ», козацьких традицій не існувало. Тому поява тут утворення з такою назвою виглядає дещо дивно. Як і дивно виглядає з точки зору історичної традиції поява в 1941 році на Волинському Поліссі «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця. Показово, що керівник цієї «Січі» спеціально в своєму прізвищі використовував ім’я міфічного козацького персонажа Тараса Бульби. Козацький міф знайшов значне поширення серед воїнів Української Повстанської Армії. Багато хто з них брав собі за псевдо імена козацьких героїв. Серед упівців поширювалися пісні, оповідання, в яких прославлялися козаки. Міфологізований козацький героїзм ніби служив зразком для українських повстанців.

З іншого боку, за козацький міф змагалися радянські ідеологи. Вони інтерпретувати його в соціальному плані – як боротьбу народних мас (козаків разом із селянами) проти панів-поневолювачів. Водночас робився акцент на тому, що українське козацтво прагнуло «возз’єднання» із «братнім російським народом». Особливо ця тема актуалізувалася в 50-их роках ХХ ст., коли в 1954 році в СРСР широко відзначалося 300-ліття Переяславської Ради.

Зв’язок козацтва із «воз­з’єд­навчим» Переяславом став «аксіомою» в радянській літературі. Не відкидалися в ній і антипольські аспекти козацької міфології. Останні особливо активно використовувалися напередодні й під час Другої світової війни. Саме тоді в радянській літературі розпочалася героїзація особи Богдана Хмельницького як борця проти «польського поневолення». Водночас героїзація цього гетьмана, як і козаків загалом, мала в цей період для радянської пропаганди чисто прагматичне значення. «…під час Другої світової війни, – справедливо зазначав знаний дослідник українського козацтва Любомир Винар, – большевицький уряд відносно злагіднив цензуру над історичними працями совєтських істориків, бажаючи нав’язати й порівняти боротьбу червоної армії із славним козацьким військом. Це був виразно тактичний хід із розрахунком на розбудження патріотизму серед українського населення» (Винар Л. Козацька Україна. – К. – Львів – Нью-Йорк – Париж, 2003. – С. 488-489).

У роки української незалежності козацький міф отримав нове дихання. Акцент робився не лише на тому, що козацтво «творило українство», а й на тому, що ніби воно було носієм української державницької традиції, тобто предтечею сучасної Української держави. Чи не найінтенсивніше культивування цього міфу здійснювалося за часів президенства Віктора Ющенка. Правда, іноді це культивування починало набирати пародійних форм – особливо тоді, коли втрачалося почуття міри. Що й викликало несприйняття в суспільстві. У такій ситуації міф ніби «поїдав сам себе».

Сучасний український козацький міф – своєрідний синтез. Він ввібрав і початкові уявлення про козаків як захисників українських земель, і романтичні уявлення про них як героїв, і «національні», «соціальні», «державницькі» образи козаків, і представлення їх як «оборонців православної віри» тощо.

Не можна сказати, що цей міф не відповідає певним реаліям. Зрештою, будь-який міф мусить мати реальну основу. Але міф (і в цьому його сила) часто видає бажане за дійсне. А цим бажаним є те, на що чекають люди, що вони охоче сприймають. Міф ніби задовольняє бажання. І тут козацька міфологія аж ніяк не є винятком.

Петро КРАЛЮК,
доктор філософських наук

№ 21 від 23 травня 2015 р. Категория: Історія, краєзнавство і туризм | Просмотров: 294 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]