Середа

20.02.2019

00:18

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Ти і твій хліб
Хліб – усьому голова! Це, дійсно, так. Він (нарівні з символами матері-Землі, Сонця і Місяця) в українському фольклорі й українській народній пам’яті займає керівне місце. Скільки народних дум, авторських віршів, тужливих балад безіменних поетів створено про хліб!

І для кожного (все ж!) хліб означає щось глибоко індивідуальне, неповторне.

Хтось може заперечити: мовляв, хліб та й усе! Звичайна тобі їжа (тільки що – поетизована). Проте так можуть говорити лише люди без історичної пам’яті, манкурти (простіше кажучи) або ж невдячні сини своєї Батьківщини, які, попри всю свою патріотичність, не враховують важливість хліба в житті України й українців не стільки як печеного зерна, як матеріального начала, скільки як символу, як пісенного образу, котрий виростає з минувшини в майбутнє разом з Україною.

В кожного етнічного українця, який, зрозуміло, народився на рідній землі, присутня генетична тяга (потяг!) до вшановування хліба щодня. Так само японці – нація, історія якої і звичаї неймовірно схожі на українські, – мають свої, національні, кревні (!) символи (сакуру, самурайський кодекс честі — останній, як на мене, є дещо більшим за образ чи символ).

На відміну від народу країни, де сходить сонце; на відміну від їхнього, японського нестримного пошановування власних символів завжди, наш народ не надто поважає своє, рідне (хоча б це…).

Особисто я неодноразово бачив, як школярі, котрі не розуміють ні глибинної цінності хліба для України (без хліба ми – ніхто), ні його матеріального значення, знущалися над цією святинею, граючи нею «у футбол» із неабияким захопленням і, якщо так можна висловитись «ентузіазмом». Цих недорік було важко зупинити.

А колись же був голод, коли хлібом на Українській землі майже повсюди і не пахло! Суцільна історична стежка голодоморів, якою пройшла Україна і на якій вона особливо хиталася, провалюючись, у 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 роках, повинна бути для теперішніх домінуючих поколінь уроком. А то були страшні часи…

Коли наприкінці 2000 року в степовій і центральній Україні (на Кіровоградщині, західніше від Знам’янки) випав дощ (рясний, великий дощ), а потім одразу вдарив мороз, у багатьох містах і селах пообривалися навантажені крижаними навісами з бурульок лінії електропередач, позамерзали дороги й за кілька днів (у перших числах грудня) цілі райони міст і села залишилися без хліба.

Я жив тоді в містечку Криве Озеро на крайньому північному заході Миколаївщини і швидко відчув, що це таке життя без хліба (незвичне, не надто просте).

Коли ж, нарешті, в місто  завезли хліб (свіжий, первомайський), я накинувся на нього, як на маленьке їстівне сонце, радість (!), котра з’явилася в замерзлому (а, проте, прекрасному! райцентрі й краї).

І було в тому моєму захопленні щось не матеріальне, а піднебесне! Я тоді з’їв майже цілу золотисту хлібину, мене скрутило на деякий час (на кілька годин) від великої кількості з’їденого хліба, але я від того був не менш радий.

Як писав Тарас Шевченко, «у кожного своя доля і свій шлях широкий…». Хоч хліб означає для всіх одне й те ж в Україні (та й у світі, хоч і не в такій мірі), для кожного хліб містить щось неповторно особистісне, рідне.

Тож хай золотіє вічний хліб на столі.

Не приїдається вічне, незнищенне.

Не приїдається хлібина, коровай на батьківськім столі; не приїдається мова; не приїдається пишна трав’яна повінь спогадів!..

Хай живе хліб! Твій і мій! Спільний!

Анатолій БІЛИЙ, студент Національного університету «Острозька академія»
Просмотров: 2545 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 2.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]