Середа

20.02.2019

12:15

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Трьохмасна кішка
Марія втомлено йшла тротуаром. Не йшла, а пересувалася повільно, спираючись на палицю, що була її «третьою ногою». Обидві, права і, особливо, ліва вже не слугувала у повну силу її повнуватій статурі – дуже боліло і пекло у колінах. Ліки, які приймала жінка за рецептами лікарів, допомагали мало, або не допомагали зовсім. Вона звикла до болю, що постійно мучив, звикла до інвалідності, що отримала офіційно уже два роки поспіль, а от із самотністю змиритися не могла. Самотність пекла серце, ятрила душу увесь час, навіть уві сні, тримаючи мозок у напрузі чекання.

Марія чекала сина... Уже півтора року як поїхав її єдиний син Володя на заробітки і пропав. Ані листів, ані дзвінків, усе ніби відрізало півроку потому. Знайомі шукали навіть через Інтернет, проте далека Португалія, куди поїхав син, мовчала, з кожним днем забираючи у матері надію побачити сина живим.

«Вовчику, сину мій, де ти, озовися!» – шепотіли її губи. Стомлена горем жінка зупинилася краєм тротуара. Машин було небагато, і Марія очікувала моменту, щоб у довгий проміжок перейти дорогу. Та, раптом, якась тваринка, ніби винирнула з-під колес автівки і кинулася під самісінькі ноги жінки. Це було кошеня. Маленьке, нещасне перелякане створіння шукало порятунку у людини, яка також далеко не була щасливою...

Марія важко нахилившись, спираючись на палицю, потягнулася вільною рукою до кицьки, і та довірливо пішла до неї.

Тваринка жіночої статі була трьохколірної масті – біло-чорно-жовта, до того ще й пухнаста. Проте, наразі, вид мала жалюгідний, бродячої безпритульної істоти, та й ще з пораненою лівою задньою лапкою. Це й вирішило її долю – Марія притиснула кошеня до себе і, намагаючись іти швидше, понесла знайду додому.

Вдома вона заходилася мити кицьку, потім обтерла її м’якою ганчіркою і поклала у тепле місце, де тваринка, ще невпевнено, почала себе сама обсушувати, облизуючи крихітним червоним язичком вологу триколірну шубку. Коли вона вже зовсім обсохла і жадібно хлебтала з блюдечка налите хазяйкою молоко, зайшла сусідка.

– Що, квартирантку вже маєш? – запитала, і гладячи тваринку, що зробилася після миття дуже пухнастою і подібною на іграшку, додала, – триколірна кицька приносить щастя...

– Та забобони це все, я не вірю...Жалко стало, вона до мене через дорогу бігла, як було не взяти. Нехай буде, усе ж щось живе в хаті...

Пройшло два місяці. Пушка, Пушуня, так кликала Марія кицьку, прижилася в хаті. Вона обожнювала хазяйку, ходила за нею шнурочком, пила воду з кухля, який Марія тримала в руках, а ще виловила усіх мишей, справно виконуючи свій головний котячий обов’язок. Коли хазяйка, стомлена домашніми справами, важко сідала у крісло, кішка була тут як тут, ніби чекаючи цієї приємної миті. Вона м’яко стрибала до господині і впевнено вмощувалася на хворих колінах. Від живого пухнастого обі­грівача йшло дивне тепло у болючі суглоби. Пекучий біль слабшав і майже зникав... Марія любляче гладила Пушку, яка розніжено витягувала граціозну котячу голівку з курносим рожевим прохолодним носиком, довгими густими вусиками і маленьким вушками, підставляючи для ласки біленьку шийку. Людина і тварина як частинки одної матері-природи єдналися у любові та відданості...

Того сонячного вересневого дня Марія зажурено сиділа у кріслі з кицькою на колінах. Болю у суглобах вона не відчувала, проте душевний смуток за зниклим сином не покидав її, навпаки ширився і здавався ще більш пекучим, ніж у кістках. Мати дивилася на фото з усміхненим юнаком, а серце її волало до Вищих сил, щоб повернули його додому...

Кицька, здавалося, спала...Та, раптом, тваринка стрепенулася, підняла сторожко вуха, прислухаючись до несподіваного шуму – хтось тихо стукав у двері... Якась незрозуміла хвиля тривожної радості охопила усе єство Марії, вона хутко встала з крісла, скинувши спантеличену кицьку, і, забувши про палицю, без якої уже майже не пересувалася, кинулася до дверей...

Не питаючи «хто там», а відчуваючи лише безмежне хвилювання, жінка тремтячими руками відкрила двері – там стояв її Вовчик. Змарнілий, схудлий, але живий і здоровий, вів мовчки винувато дивився на матір...

Пройшло декілька щасливих днів у розмовах і оповіданнях сина про його невезучі скитання заробітчанина. Марія забула про хворі коліна, про інвалідну палицю, навіть про свою пухнасту «лікарку», кожну хвилину віддавала спілкуванню з ним. Проте згодом, заспокоївшись, щаслива жінка раптом відчула щось бракує в їхній оселі. Виявилося, що пропала Пушка. Разом із сусідкою вони кликали і шукали повсюди... І знайшли її померлу, без будь-яких ознак насильства, як кажуть про людину, закам’яніле тільце під вишнею у садку.

Притрушуючи символічну могилку першим вересневим листопадом, сусідка задумливо промовила: «Кажуть, що триколірна кицька приносить людині щастя. Але, мабуть, вона платить за це своїм тваринним життям...».

Елла БІЛЮК
Просмотров: 2150 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]