Субота

23.02.2019

09:31

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Україна очима студентів з півдня

Студенти в Острозькій академії – представники чи не всіх областей України, кожного куточка нашої держави. Так вийшло, що цього року в академії немає жодного студента з Криму. Проте, є багато зі сходу та півдня. Зокрема, з Миколаївської, Донецької, Луганської, Одеської, Херсонської, Дніпропетровської, Чернігівської, Полтавської областей. Ми знаємо, яка складна ситуація зараз в країні загалом, а особливо на півдні та сході. Тому поцікавились у студентів, що вони та їх сім’ї думають з приводу цього, і що відбувається тепер у них вдома.  

Катерина Комолова – студентка другого курсу спеціальності «журналістика». Її рідне місто – Іллічівськ, Одеської області. Каже, що ніколи не могла відповісти на питання, звідки дізналась про академію. Здається, що на виставці вишів у Києві хтось розповів, що в Острозі є така академія, де люблять творчих людей. 13 годин потягом з Одеси і Комолови – в Острозі, подивилися, що тихо, спокійно, сподобалося, вирішили вступати.

– Про «бандерівців» взагалі ніколи в житті не чула, мабуть, десь до першої зими в ОА. Мене спочатку друзі не зло «підколювали», типу, кацапка чи москалька. А коли я запитала, чому, вони сказали: «Ну, ви ж нас бандерівцями називаєте». У нас в сім’ї так говорити не прийнято, це вважається образою. У моїй родині особливе ставлення до усього цього, що стосується УПА, Бандери і т. д. Батько моєї бабусі воював у Червоній армії і дійшов до Берліна. Але потім його відправили на Західну Україну, ліквідовувати залишки тих самих бандерівців. Там його тяжко поранили, і він помер. Перед смертю він розповів чимало історій про те, як поводять себе ті ж бандерівці. І це були страшні історії. Я не хочу зараз розбиратися, хто правий, а хто винен (як і моя родина). Я знаю, що у війні таких немає. Бо кожен, хто вбиває, винен, і мета не виправдовує засобів. Але я також розумію, що ті люди, які проживають на Західній Україні зараз – це геть нове покоління, і воно не має жодного стосунку до того всього, що відбувалося. Тому у нашій родині абсолютно нормально ставляться до жителів Заходу. Мої батьки, всі родичі – росіяни, вони народились і виросли в Росії. Так сталось, що мої батьки познайомились під час навчання в Одесі, тут і лишились, і я вже народилась в Україні. Я її люблю, моя держава для мене найкраща, я хочу жити тут, але від цього я не перестаю бути росіянкою за національністю.

Коли з екрану телевізора українські канали відверто називають Росію агресором, завойовником, останніми словами поносять росіян, уявіть, як боляче дивитися на це моєму татові, мамі, бабусі, дідусю, які, хоча й мають зараз українські паспорти, не можуть забути свою Батьківщину. Мені постійно доводиться повторювати, що ми вже не в Росії і навіть не в Союзі, Україна – незалежна держава... Але мені здається, все йде до того, що скоро моя родина збере речі і просто поїде. При цьому, вони, звісно ж, не підтримують від’єднання Криму і агресію російської влади. Чимало українців з ейфорією викрикують «москаляку на гілляку» і «слава нації – смерть ворогам», не задумуючись, що не російський народ захопив Крим, а російська влада...

Та чи не найскладніша зараз ситуація у Херсонській області, на кордоні з АР Крим, яка чи то наша, чи то вже російська. Херсонщина – мала батьківщина Валентини Герасимчук, студентки факультету романо-германських мов. Дівчина з міста Каланчак. Валя планувала навчатись у Києві, але друзі батьків так гарно розповідали про академію, що її тато дуже нею зацікавився. На сімейній раді було вирішено поїхати і подивитись, чи насправді так чудово в Острозі, як розповідають. З першого погляду дівчина закохалась в свою майбутню альма-матер і нізащо не погодилася б змінити вуз. Каже, що попри міфи, які ходять про те, що на сході та півдні західняків вважають бандерівцями, ніякого упередженого ставлення не було. Навпаки, по приїзді в Острог Валентину дуже дивував той факт, що люди тут дуже щирі та відкриті.

Дівчина дуже хвилюється щодо того, як складається ситуація на кримському кордоні.

– Люди самі не знають, чого їм чекати, і як все складатиметься далі. У нас в місті купа солдатів, військова техніка, у сусідньому з містом селі вибухнув танк і загинув один хлопець. Над будинками літають літаки, по них стріляють, щоб ті не приземлились. Та й сісти-то їм не було б де, бо всі поля заміновані. Звісно, більше хвилюються щодо всього цього ті, хто безпосередньо там живе, однак і на заході, мені здається, байдужих немає. Коли тут були якісь активні дії, майдани, там люди жили, як в окремому світі, було спокійно. Зараз люди їздять на блок-пости, відвозять їжу, одяг. Активних проросійських настроїв немає, принаймні, серед моїх друзів – точно. А батьки якоюсь мірою раді, що я тут. Хвилюються не так за себе, як за маленьку сестру, яка там, з ними. Адже ніхто не знає, що буде завтра…

Й справді, невідомо, як складатиметься ситуація в країні, хто буде правий, хто винен, хто переможе, хто програє. Відомо тільки одне: у всі часи, за будь-яких умов єдино правильним є – бути людьми, поважати того, хто стоїть з тобою пліч-о-пліч і навпроти, захищати своє, не посягаючи на чуже. Бо і за тисячу кілометрів від нас – такі ж люди. Політики довго вирішуватимуть, що робити, як бути, і врешті дійдуть до якогось висновку. А людям доведеться жити з тим, що вони посіють. Те й пожинатимемо.

Людмила ПАНАСЮК

№14 від 29 березня 2014 р. Категория: Острозька академія | Просмотров: 367 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]