Субота

18.11.2017

07:37

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Від діда до правнука

Частина 2

 

Шановні читачі! Ми розпочинаємо публікувати фрагменти роману мешканця Ізяслава Василя Кравчука «Від діда до правнука», який готується до друку в одній з друкарень Хмельницького. Молодшому поколінню наших читачів скажемо, а старшим нагадаємо, що Василь Іванович родом із села Кіндратка Ізяславського району. Він лауреат літературних премій ім. С. Руданського, М. Годованця, С. Олійника, Н. Забіли, премії Я. Гальчевського «За подвижництво у державотворенні», член Національної спілки письменників України з 1988 р., заслужений працівник культури. Василь Кравчук автор ряду книг: «Берег вічності», «Третя місячна ніч», «Дні непокори», «За власним бажанням», «Останній візит душогуба». Для дітей вийшли – «Золотиста нитка в’ється», «Квокче квочка в холодочку» та багато інших. З Острогом його пов’язує те, що він закінчив тут педучилище, яке було розміщене в 40-50-х роках у стінах теперішньої Острозької академії. Роман «Від діда до правнука» автобіографічний, автор у ньому згадує своє життя, минулу епоху, в тому числі і життя в Острозі. Василь Іванович каже, що це місто йому дуже дороге, тут він має багато друзів… Сподіваємося, шановні читачі, що роман вам сподобається. Хотілося б дізнатися думку про нього та про те, що описує автор. Чекаємо ваших відгуків.  



Від діда до правнука

Написавши цей заголовок, спішу повідомити читача, якого тепер так непросто притягти до книжки, що це буде не занудливе мемуарне чтиво, а повчальна, іноді печальна історія – перетворення колишнього сільського парубчака в почесного жителя міста.

Але, позаяк у заголовку йдеться про пра-пра… то й зупинимось та й згадаємо хоча б мого прадіда. А звали його (і це точно) – Федір. Документально це підтверджує старенька хата мого батька Івана. Десь на початку двадцятого століття, а точніше 1921 року, моєму батькову сподобалась моя майбутня матінка. Мене тоді іще в списках жителів не було. А хата, в якій я і мої сестри та брати мали появитися, була така ветха, що їй загрожував кожен вітер. Ото ж молоде подружжя, дбаючи про нас, майбутніх нащадків своїх, вирішило, хоч і бідно жилось в той час, побудувати нову хату.

Сяк-так стягли матеріали, дещо використали зі старої розвалюхи. А коли майстри стали підшукувати матеріал для фундаменту, виникла проблема центрального бруса для скріплення зрубу.

Єдиною такою величезною платвою був в старій хаті сволок, на якому красивою в’яззю колишні майстри зробили напис: «Сей домъ построил Федор Кравчук 1841 года». Отож, скрушно зітхнувши і порадившись з майстрами, батько мій вирішив покласти цю дубову опору в основу нової хати. З того часу і лежить в землі напівзогнилий грубезний брус, який сповіщав колишніх його сучасників, про місцеперебування мого колишнього прапрадіда Федора, який жив і дихав одним повітрям з геніальним Тарасом Григоровичем Шевченком і чекав визволення з кріпацької неволі. А з хати, яку він побудував для себе і свого сина Василя, на нове століття залишився лише сволок, що його удостоїли бути головним над зрубом. І та гордовита підвалина ще довгенько вивішувалась над входом у новозбудовану споруду хліборобської родини. Аж допоки вгрузла в землю і запис колишніх майстрів-будівельників потонув в нашаруваннях ґрунту.

Але той запис залишив для всього нашого чималого роду роздуми, перекази і спогади. А позаяк нашим сусідом був старенький дідусь Сава Овчарук, який допомагав моєму батькові в будівництві хати, то він ще й пам’ятав мого діда Василя. А той, у свою чергу, колись розповідав і про прадіда.

Але нам, дітлашні, було найцікавіше слухати розповіді про діда Василя та про дядька Андрія.

– Хе, – скажу я вам, примруживши одне око, хитав головою дід Сава. – Ваш дід Василь був чоловічище. Тепер таких нема… Коня міг підняти, і підкову розігнути. Бувало загрузне підвода в болоті, то він підіпре плечиськами, щоб допомогти коням, то завше витягнуть. Силу мав величезну.

Ніхто його звалити не міг. А от тихус напав на нього та й звалив. Але то баба Ярина Микитова винна в тому. Підхопив у неї тих бацил. Вона очуняла, хоч була слабша здоров’ям. А він сильний, як бик, так і не зміг пересилити клятого тихусу і переселився ген туди під липи кладовиська, залишивши вашого батька Івана та його брата Андрія сиротами. Тому й кажуть на вашу родину у селі «Сиротові».

То ж ваш батько Іван женився. А його брат Андрій, сказати б, ваш дядько свою частку іще дідівської землі, продав та й гайнув десь, аж нібито в Америку. Так кажуть, бо не було від нього жодної вісточки, як у воду впав чоловік.

Але згадувати про нього ще довго будуть наші земляки, бо то був парубок не схожий на жодного з нас. Отльот та й годі. Оце підемо до міста. Він хоче купити нового кашкета, але ще й зекономити на цьому. То як почне ту кепку міряти, то допоки не обдурить жида, не піде з магазину в новому кашкеті, замінивши його на свій старий.

То він перший приніс у село гармошку і, так-сяк навчившись на ній грати, вилазив на черешню, грав там та ще й підспівував. А потім приходив на вулицю і розвеселяв всю ту компанію.

А то десь почув, що на Івана Купала в лісі цвіте папороть. І, щоб переконатись чи то правда чи брехня, ходив уночі в ліс і там ночував самотою. А потім жалів, що проспав найвідповідальніший момент. Ось такий був ваш дядько Андрій.

І він піднімав угору великого пальця, щоб підтвердити, який то оригінал був наш дядько, якого ми так і не бачили в своєму житті.

Ті розповіді старого Сави ми слухали не раз, бо він був нашим сусідою і приходив погомоніти та час пограти в карти з батьком та дядьком Гордієм. Серед його малолітніх слухачів я був наймолодшим і найдрібнішим, як він сам казав. І для мене ті розповіді нашого доброго сусіди були, мов казка, яку мені не завжди вдавалось зрозуміти.

Будучи дошкільням-безштаньком, я найчастіше залишався з бабусею Василиною, яка жила з нами, вивтікавши з тайги, куди її було вислано, як дружину репресованого куркуля Франчука Дмитра Петровича. Наша мама, її дочка, на той час була вже заміжньою. То й її не зачепили сталінські вовкулаки. І сюди ж, в наше село, повернулась наша бабуся, утікши з тайги. Дідусь Дмитро, батько нашої мами, на той час вже загинув на будівництві Біломорканалу, а бабуся Василина переховувалась від енкаведистських яструбів у нашій сім’ї.

Ото ж бо влітку, коли наш батько і мама та дві мої старші сестри Ліда і Ганна, також ішли на роботу, на господарстві залишалися ми вдвох з бабунею Василиною. В хаті, окрім нас, залишалась кішка, а в сінях – собака. Я грався з кішкою, а бабуся поралася біля печі…


Продовження: №2 від 11 січня 2014 р.

Ось вона стала біля образів, перехрестилася і почала молитву.

– А що це ви, бабуню, там шепчете? – питаюсь.

– То я Богу молюся, дитино, – махнула рукою баба, щоб відчепився.

– А де Бог? – питаю.

– Бог на небі.

– А як він туди виліз? – не вгамовуюсь.

– Він завжди там був. Йому вилазити туди не треба.

– Але ж то високо. Звідти можна впасти.

– Але ж сонце не падає, бачиш. А Бог, він, як сонце, завжди в небі. Та що там тобі казати. Ото виростеш, то й поймеш. А зараз не перебивай мені молитися. На ось, викинь цю коробку з хати. – Це так вона називала кішку. – Нехай не лазить попід ногами.

Беру кішку і виношу з хати. Вона, потершись мені об ноги, мандрує в густі зарослі лопухів та ще якогось зілля, в якому ховаються наші кури від гарячого сонця. Далі ті зарослі тягнуться до кущів смородини, і аж до твердошкурої яблуні, в дуплі якої живе шпачок.

Залажу й собі в те зелене царство. Кури мене зовсім не бояться, мов хочуть прийняти до себе в компанію. Залажу в найгустіші бур’яни. Кропива та височенні будяки тут здаються не такими кусливими. А кури стоять поряд зі мною і не розбігаються, як ото на вулиці. А півень тут виглядає ще більшим і чваньковитішим. Тут він відчуває себе господарем і поглядає на мене круглими червоними очима, похитуючи гребенем, мов царською короною. Здається зараз запитає:

– А чого це ти сюди прителющився, – зирить хижо на мене, мов уперше бачить. – А що як раз клюне? – злякано думаю собі і стараюсь подалі триматися від цього розбишаки.

І, раптом, той когут залопотів крилами, витяг шию і з кущів навсібіч залунало його горде «кукуріку». Я аж вуха затулив від того зухвалого салюту.

– Ну, що? – здавалося запитав мене півень. – А ти так не вмієш…

– А от і вмію, – міркував я собі. – Увечері, як зберуться усі до хати, я повторю твою мелодію і за те мене батько ще й похвалить. А зараз поки що я залишаю і повертаюсь до хати, бо вже кличе мене бабуня, гадаючи, що я десь загубився.

Ото ж бо той період мого пізнання світу і розвитку слуху не минувся для мене даремно. Я навчився точно відтворювати півнячий лемент не лише нашого когута, але й сусідніх півнів, сокоріти по-курячи і квоктати, як квочка, і вечорами демонструвати в сімейному колі справжні концерти, дублюючи позивні худоби та пташиного господарства.

У 1933 році мені виповнилося чотири роки. Здавалося б, що може запам’ятати дитина в такому віці? Завжди хотілось їсти і від голоду рятувала нас лише корова. Якогось дня рано-вранці нас розбудила наша бабуня. Мене – чотирирічного, старших сестричок Ганну і Ліду.

– Вставайте-но, – казала нам. – Ось візьмете торбиночки та й підете по конюшину. Нарвете голівок. Висушимо, та й буде для вас суп такий.

Мені ця торбинка сягала, аж по коліна. Я рвав ті голівки та ще й дивився, чи не йде польовий, бо той міг і палюгою потягти, виганяючи нас з поля.

А в небі заливались жайворонки. І було так красиво і лагідно навколо. Та не було коли роздивлятись на ту красу.

Того дня ми втрьох назбирали чимало голівок конюшини і на наше щастя польовий так й не застукав нас у полі.

– От спасибі вам, діти мої, – похвалила нас матінка наша. – Зараз будемо сушити.

Вона висипала з торбини голівки конюшини і розстелила її на дві деки. Трохи підсолила і залила водою. А коли те вариво перекипіло, додала іще трохи молока і незабаром ми їли конюшиновий суп. Добре, що корівчина наша доїлася. А в інших і того не було.

Восени 1933 року народився брат Володя і мені це запа­м’я­та­лось тим, що до мами, як до породіллі, приходили сусіди з варениками. І мені хотілося, щоб таке свято було у нас щороку…

Під осінь 1937 року мама пошила мені полотняні штани, виготовивши їх з конопель, які виростили на нашім городі, пофарбувала їх бузиною і повела мене за руку в перший клас. Нас зустріла вчителька Шляєва Марія Пилипівна. Щира, добра душа. Вона була привітна і лагідна та ще й чимось схожа на мою матінку.

– Ось, Вам, нате школяра, – усміхнулась мама до вчительки.

Марія Пилипівна лагідно погладила по вихрястій чуприні й посадила мене біля дівчинки –  Наді Мурованої. Таке сусідство мені не вельми сподобалось, бо хотілось сидіти з хлопчиком. Тож потім на моє прохання вчителька мене пересадила до мого сусіди Василя Овчарука. І разом з ним ми сиділи за однією партою  аж до закінчення чотирьох класів.

Василь Овчарук був онуком дідуся Сави, який жив по-сусідськи з нашою родиною. І часто приходив до нас та й розповідав нам багато цікавого. Ми шанували діда Саву, а він нам не раз майстрував вербові свищики, а літом пригощав черешнями, коли ми з Василем прибігали бувало до нього в гості.

Одного дня мій друг Василь Овчарук прийшов у школу заплаканий і невеселий. Він сів на парті зажурений, мов осіння ніч, і мовчав. І навіть на перерві не бігав по класу, як бувало раніше. Коли вчителька вийшла з класу, я запитав Василя, що сталося.

– Та знаєш.., – він знову заплакав, і сьорбнувши носом, тремтячим голосом промовив, – вночі під нашу хату приїхала машина і з неї вийшли два міліціонери. І… і забрали нашого батька… – Василь знову заплакав.

Потім виявилося, що тієї ночі в селі забирали іще двох чоловік. А в селі оголосили, що забрали ворогів народу. А я, добре знаючи Василевого батька, ніяк не міг собі уявити, що ця добра людина може бути ворогом народу. Адже нам навіть зі сторінок Букваря вдовбували, що вороги народу шкідники, які хочуть знищити радянську владу, що це страхітливі люди, злодії і вбивці. Ось що було в той час на одній зі сторінок Букваря: «Чирк-чирк уночі. То куркулі. Вони крали колгоспне зерно. Будьмо пильними. Куркулі – то вороги народу». А тут вночі забрали Василевого батька. А ще через тиждень також вночі приїхала машина і забрала Василевого дядька Антона. І також ніхто не знав куди і за що.

Іван Овчарук та Антін були синами діда Сави. Але старого Сави не забрали, мабуть, лише тому, що він одним з перших записався до колгоспу і очолював будівельну бригаду. А на його синів Івана та Антона хтось нібито написав донос. Але дитячі наші душі жадали доброзичливості і милосердя…

Одного дня, вийшовши з хати, ми побачили, що з гнізда лелека скинув мале лелеченя. Воно лежало на землі безпомічне, нещасне. Очі його були заплющені. Але ми побачили, що воно іще живе. Нам хотілось плакати від того, що з ним так жорстоко поступили його батьки. Я навіть побіг до хати. Знайшов там свою рогатку. І випустив з неї пару камінчиків по жорстоких дзьобатих родичах, які кинули свою крихітку на смерть.

Але мої постріли не влучили у ціль. І батько лелека, лише клацав дзьобом, коли поруч з ним пролетів камінчик, закладений у мою рогатку, щоб покарати такого батька за вбивство сина.

Пташеня ще полежало трохи. І ми переконались, що воно вже загинуло. Тоді ми всією дитячою зграєю влаштували пташиний похорон. Я змайстрував невеличкий хрестик. Викопали невеличку ямчину. Настелили молодої травички і поклали пташеня. Ще й насипали над ним горбочок землі. А потім ще принесли на ту могилку гілочку розквітлої черемхи.

А невдовзі вся наша родина плакала над маленькою нашою сестричкою Галею, яка прожила лише один рік і померла від запалення легенів. Тоді нам здавалось, що мале лелеченя забрало з собою душу нашої Галі і понесло на своїх крильцях у другі світи.

У школі мені подобалось вчитись, хоч арифметика давалась важко. Зате читання, географія та історія були моїми улюбленими. А коли потрапляла до рук художня книжечка, то було для мене справжнє свято.

Вірші з книжок я вивчав напам’ять. А оповідання розповідав своїм друзям-пастушкам ціле літо. А відтак кожен з них ставав також активним читачем нашої шкільної бібліотеки, яка нараховувала не більше пари сотень книжок, які я встиг перечитати майже усі.

Батько наш – Кравчук Іван Васильович – теж любив книги і, незважаючи на наше жалюгідне життя, передплачував газету «Известия» і журнал «Новый мир». З цієї преси ми довідувались скільки-то ворогів існує в нашій найпередовішій у світі країні, керованій наймудрішим, найславетнішим батьком усіх народів Великим Сталіним.

А на вулиці чули інші повідомлення. То була народна творчість: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні». Але коли я одного разу продекламував такі слова, то батько пригрозив мені, що повибиває зуби і відірве язика.

– Ти, дурню, хочеш, щоб приїхали вночі за мною, як за батьком Василя Овчарука, чи що?

А бабуня наша, яка стояла поряд і слухала батькові повчання, додала своє: «А ти, що забув, як я розповідала про отакого, як оце ти, Бориса, що помер у тайзі?

Це був такий малий хлопчик. Він так хотів жити і помер бідний з голоду, перед тим, як ми з Явдохою втекли звідти. Ото ж знай, що і де сказати, бо не все те, що чуєш і бачиш, можна переказувати».

То ж ми, хлопчаки, вже знали про Павлика Морозова, який видав свого батька-куркуля, серед нас таких Павликів на знаходилось, бо в селі вже кілька чоловік забрала міліція і ніхто не знав, де вони і що з ними. То ж доводилось дорослішати раніше строку і тримати язика за зубами. В 1938 році наш батько влаштувався в бригаду будівельників, які зводили військове містечко в Ізяславі. І це вже була для всієї нашої сім’ї справжня радість. Адже там робітникам давали хліб. І той пшеничний буханець, якого він приносив у кінці тижня, був для нас найсмачнішим і найбажанішим подарунком.

– Це вам від зайця, жартував батько. – Не з’їдайте весь, бо на завтра не вистачить. А в суботу знову принесу.

А ще запам’яталось нам Жовтневе свято, на якому ми з моїм молодшим братом побували разом з батьком. Того дня вперше в своєму житті ми скуштували морозиво, яким нас пригостив наш тато, і нам здалось, що ми найщасливіші в світі. Того ж дня ми побачили військовий парад кавалеристів, які їхали стрункими рядами з шаблями і гвинтівками та  вірили, що наша армія найсильніша і гордості нашій не було меж.

Того ж року в наше село привезли кіно. Той фільм був німий. Кілька дужих хлопців по черзі крутили динамомашину, яка давала живлення для кіноапарата. За це їх безплатно було допущено в зал. Всі ми, дітвора і дорослі, з роззявленими ротами слідкували за тим, що діється на екрані. А там бились червоні і білі. Звичайно ж, червоні завжди перемагали білих і кіномеханік завзято коментував ті дії. Ми плескали в долоні і лементували щосили, і підтримували наших бійців:

– Вра, вра, вра! Бий їх!

Але були й непередбачувані події. Коли хлопці, які крутили динамомашини, мінялись, стомлюючись, і на екрані зупинялася дія, тоді весь зал вибухав грізним ревом і свистом, який миттю вщухав, коли знову засвічувався екран.

Кіно чекали в селі, як найбільшого свята. А одного разу було показано фільм «Руслан і Людмила». І на цей раз фільм був озвучений. І хлопці вже не крутили динамомашини. Ото вже була радість і для старих, і для малих. Перед самою війною для моїх земляків було показано «Если завтра война». Той фільм вселяв надію, що жоден ворог не подужає нашу Червону Армію, і буде розбитий на його ж території.

Війна вже стукала у двері нашої землі. Старших за нас хлопців проводжали на строкову службу в Червону Армію. Проводи були справжнім святом, яке було схоже на весілля. Грала гармошка, збиралося майже все село. І для багатьох моїх земляків, яких ми проводжали в ті дні, це було таки і їхнє весілля, бо справжнього вони так і не дочекалися.


Продовження №3 від 18 січня 2014 р.

Вони поклали свої молоді буйні голови і впали бездиханними у чорні дні, які судилися для них у недалекому майбутньому… Їхні кістки залишилися на сумовитих шляхах війни у братських могилах і без них. Їхні молоді тіла всіяли безмежні поля держав, по яких чорною бідою пройшла війна.

Але то було пізніше. А поки що кожен з наших односельців, який ішов у солдати, вважався героєм. Ми, малі, заздрили їм, старшим. І мріяли швидше вирости, щоб і собі стати бійцями непереможної Червоної Армії.

Дівчата – наречені – обіцяли коханим хлопцям чекати їх. Просили писати листи і вірили, що всі майбутні воїни, бійці повернуться через певний час. І вони зустрінуть їх.

Війна прийшла в село несподівано. Тієї неділі високо в небі почулося переривчасте гудіння багатьох літаків. Вони летіли великими зграями на схід і той гуркіт був потужним і тривожним. А через кілька днів селом пройшла довга колона червоноармійців, які відступали. Ще через деякий час німецькі літаки почали бомбити Шепетівку.

Селом пройшли іще декілька колон стомлених, у погорілих на сонці гімнастерках, червоноармійців. І на деякий час, немов перед бурею, село завмерло, причаїлось.

А тим часом жителі навколишніх сіл вирушили в колишнє військове містечко в Ізяславі, який покинули наші війська. Розпочалась так звана «дешева субота». Хтось відкрив склади з солдатським одягом: з півшубками, куфайками, військовим взуттям.

Позаяк ті склади вже стали нічиїми, то на ту дармівщину накинулись як вороння на здобич. Все те добро перехоплювалось і миттю для нього знаходилось місце на візках, на гарбах, на саморобних двоколках і кожен з хапунів старався нагарбати побільше того казенного краму, бо ж таке не завше трапляється.

Німці, які вже були в місті, не звертали уваги на ті грабунки. То вже значно пізніше фашисти отямились, коли взимку стали мерзнути на фронтах і почали відбирати в населення, щоб зігріти себе серед зимової стужі. А нині вони навіть під’юджували до того грабунку. Беріть, мовляв, ми дозволяємо.

Ми, хлопчаки, шукали щось для себе. Я приволік додому балалайку, підзорну трубу, кілька якихось чудернацьких грілок. Це було все, що вдалось мені відшукати після більш спритних експропріаторів.

У райцентрі відкрилася церква в колишньому костьолі. І моя мама за намовою бабусі взяла мене того дня. «Бери того дринькала, нехай хоч слово Боже послухає. А то ж совіти тільки церкви руйнували. А ці, бачиш, дозволяють Богу молитися. Може, ще й колгосп порозганяють». Тоді, в той час, так думала не одна моя бабуся. Отож пішли ми з мамою до церкви.

Вісім кілометрів, як на мої молоді ноги, це ніщо. Зате, коли увійшли у храм і почули чудовий церковний спів, а ще побачили різнокольорові вітражі, які додавали якоїсь таємничості і величності цій священній споруді, мені здалось, що я попав в якийсь інший світ. З роззявленим ротом спостерігав навколо себе і мені здавалось, що люди, які стояли неподалік, схожі на святих, намальованих на іконостасі. Проте так тривало недовго, бо я раптом помітив, що кілька хлопців мого віку пішли в прихожу церкви. А звідти по сходах посунули на дзвіницю. Мені теж хотілось вибратись на ту висоту. І поки мама молилась, адже знала всі молитви, я, познайомившись з ровесниками, подерся на дзвіницю.

Висота дзвіниці і зачарувала, і трохи налякала мене. Це ж було видно ледь не піврайону. Я звідти впізнав навіть своє село, звідки я спостерігав за цією церквою, коли пас корову. А тут ось вона. Оце завтра похвалюсь хлопцям. Нехай позаздрять.

Тим часом сивовусий дядько дзвонар, вибравшись на верхотуру і запримітивши нас, хлопчаків, наказав вимітатися. Йому потрібно було дзвонити згідно розкладу. Нам вдалось поспостерігати за тим, як він вправно орудує грубезними мотузяками, знаючи за яку смикати, щоб той мотуз зворухнув потрібні молоточки, які видобували дзвін. Один з хлопців попросив дозволу, щоб і собі подзвонити.

– Не можна! – сердито зсунув брови дзвонар, – і взагалі давайте виходьте звідси. Ото діждетесь Великодня, тоді будете втішатися. А сьогодні геть. І щоб я вас тут не бачив.

Коли повернувся в церкву, мама стояла на тому ж місці, тільки посварилась пальцем за те, що без дозволу відходив від неї. Незабаром після тих відвідин ізяславської церкви почала діяти і церква в нашому селі. Але позаяк вона була в колишньому клубі, де нам до війни показували кіно, то я відвідував її лише у великі свята – такі як Великдень, Різдво. А ще послухати хор моїх стареньких земляків, серед яких співав і старий Сава Овчарук. Він був старостою хору і, коли в неділю ранком прямував до церкви, одягнувши святкову одежину, то мені здавалось, що то до храму прямує святий угодник.

Про синів Сави, яких забрали перед війною, так нічого й не було чути. То ж старий Сава не поважав ні своїх, ні німців, а вірив тільки в Бога. Сава знав, що німці – це вороги, і жодного добра вони не принесуть. Але й свої були не кращі.

Реабілітація синів Сави Овчарука прийшла вже по його смерті. А перед тим на засланні побувала і його дочка Палажка, яка доживала віку в колишній батьківській хаті, повернувшись із заслання, куди її було запроторено людиноненависним тоталітарним режимом. А тимчасом німці почали набір робочої сили. В селі з’явилась поліцейська дільниця. І начальник поліції мордатий Павло Каращук гордо роз’їжджав широкогрудим жеребцем з нагайкою в руці й карабіном за плечима. І на його самовдоволеній пиці було написано, що він тут у селі цар і Бог, і найвищий чин. Якогось дня ми почули розмову мами і бабуні нашої.

– Ой, біда, – бідкалася мама. – Ліду нашу записали до Німеччини. Це ж заберуть її та й поженуть на чужину.

– А, може, то ще неправда, – висловила сумнів бабуня.

– Правда, – зітхнула мама. – Надь­ку Степанидину записали. То Сте­панида сказала, що сама поїде, аби не зачіпали дочки.

І вони вдвох надовго замислились.

Другого дня приїхали по Ліду. Але тих хапунів помітили іще на греблі ставка. І Ліда вибігла з хати й заховалася у високий очерет над річкою.

– Де дочка? – вишкірився пихатий Каращук. – Їй негайно потрібно їхати на комісію. Нехай попрацює на користь Німеччини.

– Та її нема вдома, – злякано відказала мама. – Вона поїхала до родичів у друге село.

– Завтра вранці, щоб була в сільраді. Разом з іншими дівчатами поїде на комісію. І не думайте переховуватись, – злюще стрельнув очима. – Все одно поїде.

Увечері в хаті лунав плач, мов за покійником.

– Що ж робити будемо, – плакала мама. – Заберуть же дівчину.

Лікар Моісеєв жив у будинку, неподалік від лікарні, і мамі вдалось застати його вдома.

– Я до вас, – винувато всміхнувшись, – повідомила йому наша мама. До війни наші діди вчились разом. Вони дружили і моя дочка була у вас. І ваша Ріта теж бувала у нас. А сьогодні мою дочку записали у Німеччину. А вона ж іще така молода та й хвороби її обсідають. – І мама заплакала.

– Та ви не плачте, – заспокоїв її лікар. Може чимось їй допоможемо. Я буду в комісії. Так і скажіть вашій дочці.

Мама з полегшенням ішла додому. Їй здалось, що навіть сонце ласкаво підморгувало.

– Підійдеш до доктора Моісеєва, – наказувала вона Ліді, коли та збиралась на комісію.

Величезний будинок ДОК, як його іменували, аж стогнав і плакав сотнями юних невільників, що їх сюди пригнали німці і поліцаї. Тут працювала комісія по відбору молоді в Німеччину. Серед членів комісії були і німецькі лікарі. Але, не знаючи мови, виступали лише в ролі спостерігачів.

Ліда впізнала лікаря Мойсеєва відразу, адже бувала у них вдома з його дочкою, своєю однокласницею.

На животі у Ліди були чиряки, які з’явились після переховувань від поліції у воді між очеретами. Моісеєв підійшов до Ліди і помітивши ті деформації на тілі, запитав дівчину:

– Ви що, вагітна?

У випадку ствердної відповіді дівчину було б негайно звільнено від поїздки в рабство. На це сподівався лікар. Проте Ліда, не зрозумівши натяку, гаряче запротестувала, замахавши руками.

– Та ви що? Та звідки. До мене ніхто й не торкався!!!

– Ну що ж, – розвів руками лікар, – доведеться вам їхати разом зі всіма в Німеччину.

Лише тоді нещасна дівчина зрозуміла, що Моісеєв хотів її виручити. Але інстинктивний спротив на захист, на якусь мить переміг і її відразу відділили від тих дівчат, котрим потрібно іще було проходити комісію. І вона вже стояла в гурті бранців, яких готували до вивезення в рабство. А ще за якийсь час мама наша побачила свою дочку в набитому вагоні серед її ровесників. Заскреготіли колеса, застукотіли вагони і довгий ридаючий гудок паровоза сповістив навколишніх, що поїзд з невільниками вирушив у печальну подорож.

– Ой, доню моя, – побивалась мама, – куди ж тебе повезли. А я ж думала, що тебе випустять. Обіцяв же доктор. Боже мій, Боже!!!

…Той вечір був сумний і невеселий. За вікнами поволі сутеніло. І полохливі тіні ховалися поміж деревами нашого старого саду. І нам здавалося, що Ліда ось-ось прибіжить у хату, що вона нікуди не поїхала. Даремно чекали, даремно сподівалися…

Так пройшло кільканадцять днів, і ось, нарешті, прийшов у хату довгоочікуваний лист:

«Добрий день, дорогі мої рідні! – писала нам Ліда з далекої Німеччини. – Пишу вам листа і плачу, бо я сама тут серед чужих людей. Попала я до господаря, в якого десять корів. То ж мені їх всіх доглядати і доїти. Вважайте, що я нібито працюю дояркою на фермі, як ото Ви колись, мамо, на фермі в колгоспі.

Їсти мені дають і не знущаються з мене. Але мені дуже сумно за вами всіма. І тут плачу, бо дуже хочеться додому. Але я й сама не знаю, коли настане такий час, що я повернусь звідси. Пишіть мені. Я буду чекати від вас звісточки і мені буде легше на душі від того.

Дівчата, з якими я їхала сюди, попали на фабрику. Кажуть, що їм там дають їсти гірше і дуже важко працюють. То може й краще, що я попала до хазяїна. Передайте привіт всім сусідам і родичам.

Ваша Ліда».

Цей лист ми читали всією сім’єю. Мама і бабуня плакали. А ми з Володькою та Ганкою теж сьор­ба­ли носами. Бо нам теж було жаль нашої сестрички. А тим часом нім­ці наводили «новий порядок».

Якогось дня ми, кілька хлопчиків, погнали пасти корови до колишнього фільварку князів Сангушків, неподалік Ізяслава. День був сонячний. Небо синіло, мов новенька хустинка. В повітрі веселими зграями сновигали ластівки. Десь високо-високо, не піймати поглядом, видзвонювали свою предковічну пісню голосисті співаки полів – жайворонки. І раптом десь там, у лісі, який був неподалік, почулися кулеметні черги. Ми з хлопцями здивовано витягли шиї:

– Бій чи що? – злякано запитав Олексій Довбиш.

– Та ти що? – заперечив йому Густин Василь. – Наших тут вже давно немає. Що, німці своїх стріляють?

– А, може, то в них навчання. Треніровка, – висловив здогад Іван Скакунець. – Вчать поліцаїв, як стрі­ляти з німецьких автоматів.

Але до наших вух долетіти пронизливі крики, що ми їх почули.

– А-а! Ой-ой!!!

А потім знову тріскучі черги з автоматів.

– Ой, не подобається мені ця музика, – сказав найстарший із нас, Федя Чирка. – Давайте-но, хлопці, відженемо наших корів ближче до Білева.

І він наказав завертати нашу худобу до села. І не знали ми тоді, що в той день в ближчому лісі знищували євреїв. Про ту страшну новину розповіла нашій мамі тітка Ганка Барчукова.


Продовження №6 від 1 лютого 2014 р.

Того дня ранком вона пішла в Ізяслав на базар. Продала десяток яєць, вторгувала якусь там копійку для дітей та поволі тюпала додому.

Аж тут, неподалік неї, по дорозі до лісу шлях їх перетнула якась зловісна колона. То німці і поліцаї гнали євреїв на розстріл.

Ганна Харитонівна злякано перейшла на протилежний бік. Але один із поліцаїв, помітивши злякану жінку, схопив її за руку і вкинув у юрбу приречених, наказавши їй іти разом з ними.

Опинившись серед тієї заплаканої юрми, жінка з жахом зрозуміла, що її звідси вже не відпустять. В лісі, видерши кошика з рук, їй сунули в руки лопату. Їй наказали копати яму разом з іншими нещасними.

І раптом Ганна помітила серед поліцаїв свого земляка, Павла Каращука. То ж і звернулася до нього.

– То оце ти, Павле, будеш стріляти по мені? А ви ж з моїм Іваном хрестили дитину в Федоська… то як же це???

І раптом у тому поліцаюрі щось обізвалось людське. Він, сидячи на коні, і притримуючи його, наказав переляканій жінці:

– Лізьте попід моїм конем і тікайте до лісу.

Ганна виконала той наказ поліцая і шугонула у найближчі кущі. І вже коли була на чималій віддалі від того страхітливого місця, почула автоматні черги і передсмертні крики тих, кого розстрілювали. Серед них вона могла бути в цей страшний час. Ще довго будило її серед ночі і вона схоплювалась з жахливим вереском, бо здавалось, що її також розстрілюють разом з тими нещасними жертвами карателів.

Тих пару років окупації село жило причаєно і тривожно. Та ось настав 1944 рік. Селом пішла чутка, що німці відступають… Шепетівку почали бомбити радянські літаки. І ми ті вибухи слухали як передвісників нашого визволення.

Одного разу літаки з червоними зорями на крилах пролетіли над нашим селом і розсіяли листівки. Тих кілька листівок, що білими метеликами кружляли в повітрі, впали аж за селом у полі. І ми, кілька підлітків, зневаживши страх, побігли за тими небесними дарунками, загрузаючи в ріллі, і схопивши їх, принесли додому. То була газета, здається, «За Радянську Україну». В ній повідомлялось, що наші війська наступають по всьому фронту і незабаром звільнять наші міста і села від загарбників. Окрім цього повідомлення, газету, її текст, підсилював дотепний вірш Дмитра Білоуса:

Бомби рвуть угорі,

А фашисти, як щурі,

Поховалися в норі.

Нам, хлопчакам, які стали володарями цієї газети, хотілось зберегти її аж до приходу наших визволителів. Але бабуся, яка роздивилась ті карикатури на німців, авторитетно заявила:

– Онде прийдуть німці чи поліцаї, то всіх постріляють, як знайдуть…

Проте з кожним днем ставало ясно, що німцям і поліцаям вже було не до розшуків сумнівної літератури чи листівок. Вони силувались пакувати чемодани і тікати від тієї грози, що насувалась на них зі сходу і несла їм незворотну загибель.

Якогось дня в село з потужнім ревом приїхали кілька вантажних машин і танків. Всю ту техніку німці розташували неподалік ставка поміж вербами. А важкі танки чомусь вкопали в землю. Ще через деякий час стали з тих танків стріляти по Ізяславу. Нас же, жителів села, було вигнано з рідних осель і наказано рухатись в напрямку села Тишевичі. Переночувавши в якійсь хатині в Тишевичах, ми вирішили повертатись додому.

По дорозі зустріли кілька десятків зморених й байдужих до всього на світі німецьких солдатів, які повертались з передової. Вони не звертали на нас жодної уваги. Йшли понуро, напівсонні, поклавши руки на автомати. Дехто з них був перев’язаний. На обличчях кожного з них була апатія і байдужість.

І вони обминули нас, не звертаючи жодної уваги. Ото ж, перечекавши їх, тих вояк, ми направились до рідного села, яке поки що було нічийною зоною. І раптом вся наша різношерста ватага зупинилась вражено біля крайньої хати. Тут, на високому дереві цвяхами було прибито дошку з грізним написом: «За повернення в село – розстріл!».

Розгублені селяни – жінки, старики, діти – збентежено зупинились перед тим страшним написом, не знаючи, як діяти. Але ж село було порожнє. Тільки з деяких подвір’їв лунало ревіння худоби, яка залишилася без господарів.

Незабаром декілька підвід заїхали на подвір’я дядька Жадюка і зупинилась біля хліба. В селі стояла насторожена тиша, що віщувала бурю… І от враз на високому горбі з боку Припутень появились декілька постатей.

– Ану, ховайтесь! – пролунала чиясь команда у дворі.

І люди, навприсідки, поза кущами, поприпадали до плоту поміж хлівами. Таємничі постаті на горбі не рухались. І тоді назустріч їм вирушило кілька хлопців з нашого боку.

Всі, хто прибув у село, затамувавши подих, слідкували за тими, хто пішов у ризиковану розвідку. І раптом всі полегшено зітхнули. Там, на горбі, наші хлопці стали обійматися з тими, хто стояв і спостерігав за нами. То, виявилось, були радянські розвідники. Незабаром захекані хлопці прибігли в село і навперебій повідомили:

– То наші! Вони сказали, щоб ми всі швидше діставались до Припутень, бо тут може бути великий бій. Наші вже в Припутнях. Швидше туди!

І тут все, що могло рухатись: підводи, люди з клунками, старі, малі – вирушили назустріч своєму порятунку.

Розкисле поле, яке вже встигло звільнитись від морозу, поглинало колеса підвід і вони загрузали по вісі… Погоничі нещасно сікли коней, підпирали хури з домашнім скарбом, витягували ті підводи з розкислої твані і просувались у напрямку Припутень. Адже там чекав порятунок. І враз неподалік цього химерного обозу вибухнув снаряд. За ним пролунав другий постріл. І чорний кущ землі піднявся біля однієї з підвід. На щастя, після кількох вибухів снарядів обстріл припинився і втікачі дістались до Припутень.

Перед в’їздом у село побачили своїх визволителів. Солдати копали окопи, щоб захищати село у випадку контратаки німців. А декілька з них підбігли до наших людей. Високий чорноволосий сержант, очевидно грузин, піднявши в привітанні руку, гукнув:

– Здрастуйте, дорогі наші! Вітаємо вас! З визволенням!

Люди, які щойно пережили страх обстрілу, вгощали солдатів тютюном, самогоном, салом. Той шквал радості дещо пригасив звучний голос капітана.

– Увага! – загукав він. – Усім штатським негайно іти в село. Солдатам – займати оборону.

На деякий час наша сім’я, сусіди і всі ті, що прибули в Припутні, там і поселилися у порожніх хатах. Там же й ночували.

Фашисти не ризикнули вертатися у село і на другий день вся наша родина повернулась до рідної оселі. А ще через кілька днів село наше проводжало новобранців, які поповнювали армію визволителів. З ними пішов і наш батько Кравчук Іван Васильович. Сумні то були проводи. Мама і бабуня збирали сякі-такі харчі в торбину та все голосили, як за покійником, адже проводжали батька на війну.

Новобранців збирали біля школи, і батько наш, літня вже людина, теж був у тому списку, як і його сусіда Тимощук Кирило, ще старший за батька нашого.

– І які ж з вас ото будуть солдати, – голосила наша мати. Вам же он скоро по півсотні років.

– Та нічого. Повоюємо з Кирилом, – заспокоював її наш батько. Треба ж того німця додому загнати, щоб більше не сунувся сюди.

Коли прощалися, батько підійшов до мене і поклав руку на плече мені.

– Ти ось що, синку, залишишся тепер за мене. Он, дивись, скоро будеш рівний зі мною ростом. Допомагай мамі. Живіть з миром та й чекайте нас з війни.

Незабаром він підійшов до того розпанаханого гурту дядьків та парубків, які вже підросли і стали годящими в загальний стрій, і мали стати гарматним м’ясом на тернопільських полях, на Карпатських узгір’ях та посіяти своїми кістками горби і долини Європи, аж до самого Берліна і замість себе подарувати рідним печальну трагічну казенну записку: «Ваш сын и отец, брат, верный воинской присяге, погиб в (такому-то населеному пункті і похоронений там же)…».

Адже більшість із них йшли назавжди, і старі ясени біля школи слухали прощальну стару рекрутську пісню востаннє:

Налий, мати, стакан рому,

Бо я їду до прийому…

І не знали, не здогадувались ті сірі односельці, що більшість з них поляжуть під Тернополем у безглуздих атаках на добре укріплені кулеметні гнізда, з яких їх розстрілювали тисячами. Але це буде трохи пізніше. А перед тим цю безборонну юрбу приречених формували у батальйони, роти, полки, і призначали їм командирів.

Того дня декілька хлопчаків та солдатських матерів відправились у сусідній Білогірський район провідати своїх батьків, старших братів, а жінки – чоловіків і синів своїх, яких ось-ось мали послати на передову. Ми несли в торбах нехитру селянську передачу. Хто буханець хліба і шматок сала, чи пару цибулин, хто сухарів чи важких, мов свинцевих, твердих коржів. А головне ж завдання – іще раз побачитись з рідними, що їх відбирала хижа війна. Ішли з печаллю в очах і в кожного в грудях лежав тяжкий камінь болю і смутку. Але той біль і смуток переважала трепетна думка про мить зустрічі. Адже йдемо до батьків своїх, до синів та братів. Іще раз побачитись, бо ж у них попереду бій не один. А декому можливо перший і останній…

Іще здалеку в сірій улоговині села почулись суворі вимогливі команди: «Вперед! Марш! Бігом!». Там, на широкому чорно-сірому шматку поля, муштрували новобранців, серед яких були і наші земляки. І те, що ми побачили й почули серед них у цій долині, неподалік невеличкого села Денисівка, приголомшило нас і ошелешило.

Ми не відразу зрозуміли та й не впізнали своїх земляків. Вони були в різних взводах і ротах, наспіх сформованих, неозброєних і не переодягнених. Вся ця величезна маса людей у домашньому лахмітті бігла, зупинялась, і знову і знову рухалась під пронизливі крики сердитих начальників, які кожну свою команду супроводжували такими злими матюками, яких ми, хлопчаки іще й не чули.

Тими сердитими командирами були переважно сержанти, які виділялись тим, що були одягнені в сірі солдатські шинелі, яких іще не видали нашим односельцям.

Онде перед чималим людським гуртом стоїть присадкуватий сержант. Його рудувата щетина жовтим жмутком виглядає з-під шапки вушанки. Рухи його рвучкі і погляд ковзає по обличчях вчорашніх хліборобів різного віку і зросту. Голос його на високих нотах звучить презирливо і знущально:

– Взвод! Слушай мою команду! Смир-на-а! Ей ты, хахол! Куда засмотрелся? Что? Хочешь опять под юбку прятаться? На-пра-во!!! Шагом марш! Бегом! Ложись! По-пластунски вон к тому дереву! Быстро!

Всі підлеглі того сержанта гухнулись на розгрузле поле і поповзли. А сержант тим часом викрикував:

– Рассредоточиться! Ей ты, дундук. Прижми жопу к земле. А то оторвет осколком. Быстрее двигаться! К земле надо прижиматься!

Ще за кілька хвилин сержант вирішив змилостивитись над підлеглими.

– Встать! Привести себя в порядок. Построиться!

І обліплені з ніг до голови липкою багнюкою, рекрути швидко стали в стрій. Нарешті пролунала команда розійтись… Я не відразу впізнав батька. Він був весь у болоті, якийсь пригнічений і нещасний. І мені стало його жаль. Мій батько сильний, могутній, кращий косар нашого села, змушений падати в грязюку від команди якогось миршавого недоростка-сержанта. А той має право ображати його…

– Пробач, синку мій, – гірко промовив батько. – В іншому випадку, я б його шмаркача, переламав би надвоє. А тут, бачиш, таке… – і батько якось часто закліпав очима. І мені здалось, що на очах його зблиснула сльоза.

 

№8 від 15 лютого 2014 р.

Побачивши, що до новобранців прийшли рідні, начальство вирішило зробити перерву в навчанні і відпустило тих «курсантів» на зустріч з ними.

– Ти от що, – зітхнув батько, помивши руки, та всівшись біля мене на стовбурі якогось старого дерева, – там, вдома, не дуже розказуй, як нас тут ганяють та матюкають оці шмаркаті сержанти. Дадуть зброю, то я буду воювати на гірше нього. Але так воно сьогодні заведено. А ти вже там дома не лінуйся, хоч дрова порубати. А я, Бог дасть, прийду додому, то іще погосподарюємо. Я ж бо знаю, вам тяжко буде без мене. Та вже якось витримаєте. Не вік же вона буде, ця клята війна, нехай би їй грець.

Коли прощалися, він по-чоловічому довго тряс мені руку і плескав моє плече.

– Ну, будь здоровий, синку. Привіт мамі і всім нашим. Спасибі за передачу!

Він ковзнув поглядом на свій задрипаний одяг, на зачовгані чоботи,
 штани та куфайчину.

– Ось бачиш, – зітхнув. – Не можу тебе навіть притулити до себе, до такого бруднющого замурзяки.

Взяв руками моє лице і притулився жорсткою щокою.

– Іди, синку. Чекайте мене дома. Дасть Бог – повернусь…

Він ще довго сірів на горбочку, коли ми разом зі своїми односельцями відходили у зворотний шлях. А я крізь сльози задивлявся в ту одиноку постать на похмурому розкислому полі.

І таким він мені снився тоді, коли відгула війна і, навіть тоді, коли на кілька днів пораненим побував удома. Не минуло й місяця, як у селі стали роздирати тишу розпачливі голосіння. То голосили молоді вдови і старенькі матері, квилили, мов чайки над морем, молоді наречені, дівчата, які ще мали стати матерями. Адже їхні суджені полягли під Тернополем. Бо там, можна було б сказати, відбувався розстріл українців.

Багато тисяч молодих хлопців полягли там, так і не добігши до німецьких кулеметів і навіки лишившись у братських могилах. І тільки сумовиті квиління вітрів над зажуреною землею ридали над їхнім останнім спочинком. Полягли там хлопці-новобранці Хмельницької, Житомирської, Вінницької та інших областей України.

Полягли через байдужість, тупість начальства, якому не жаль було таких молодих життів. Адже місто було оточене, і жертви напівозброєних новобранців були даремними. І все-таки наша сім’я іще раз побачилась із нашим батьком. Він прийшов під вечір, коли сутінки поволі сповзали на наше вбоге подвір’я і в хаті геть загусала темрява. Ми вже ледь впізнали його, втомленого, змученого і ледь схожого на себе.

Першою його помітила бабуня і якось аж злякано відступилася трохи назад:

– Ти, Іване? А то де ти взявся?

– Там, де всі беруться, – стомлено сказав батько. – Оце на кілька днів з госпіталю відпустили. Вибачте, діти. Ось вам приніс подарунки такі.

Він вийняв з солдатської торбини два шматочки хліба і кілька грудочків цукру.

– А ви вже мене пригостіть домашнім борщем, як маєте.

Мама і бабуня заметушились, шукаючи щось на стіл. Незабаром прийшли сусіди. А старий Сава приніс задля такого випадку пляшку самогону. І хоч батько наш був невеселий і кожен рух його виказував страшну втому і кволість, всі ми раділи, що він з нами. І нам здавалося, що так буде завжди.

Одного разу я бачив, як мама перев’язувала батькові рану. Батько привіз із собою якісь пляшечки з примочками, вату та білий порошок, засипати ту вавку, що її залишив осколок на батьковій спині. Таких перев’язок мама наша зробила декілька, допоки наш тато перебував дома. А ще через кілька днів батько попрощався з нами і, як виявилося пізніше, назавжди. Закінчивши лікування в госпіталі, його відправили на фронт і вже звідти ми отримали від нього листа: «Дорогі мої, дружина і діти, – писав він у своєму трикутнику, – я вже знову на фронті. Тепер ми вже в Польщі. І хоч на війні всім нам важко, я думаю про вас. Тут можна загинути кожного дня, але про це не хочеться думати.

Звертаюсь до тебе, Оксеню, – писав він мамі, – діти наші вже трохи підросли, то гуртом доглянете і Надю нашу. Вона ж така ще маленька. А я повернусь, то й подаруночків вам привезу. Хай вас всіх Бог береже! Ваш батько».

Під час того причитування листа від тата, рипнули двері і в хату зайшла сусідка Ганка Кирилова.

– Бачила, що до вас заходила листоноша, – замість привітання розпочала вона. – А від мого Кирила ні слуху, ні духу. Може, вже й живого нема. Он Гирунового Андрія вже оплакують. Вчора прийшло звіщеніє. Годарка коси на собі рве. Двох синів каже, забрали, та ще й батька вбили. Осталась гонде з дівчатами. А що там Іван ваш пише? Живий іще?

– Та пише, що живий. Оце тільки прочитали, – вказала на трикутничок, що лежав на столі.

І вони почали пригадувати, скільки то вже загинуло односельців, сумно хитаючи головами та важко зітхаючи за кожним.

Незабаром сусідка пішла додому, а сімейство почало влягатися на ніч. Спали на полу. Той піл слугував нам, як ліжко, вже декілька років підряд. Це були три широченні дошки, на які настеляли соломи або сіна, щоб не так мулько було, застеляли ту постіль ряднами і лягали рядочком мама, а біля неї ми, діти її – Ганна, Василь, Володька і найменша – Надя. Вкривались двома старими кожухами, які перетягували кожен на себе, і від того в хаті здіймалась не раз справжня гуркотнява. Бо кожному хотілось вкритись тепліше. Мама наша, щоб вгамувати ті чвари, знаходила додаткового лаха і кидала його зверху на того, кого було скривджено.

Бабуня зимою і літом спала на печі. Хоч сама вона була худа, як тріска, але не жалілася на твердінь, і спала лише на рядні, яким прикривала тверду черінь… Ото ж бо це була добровільна мучениця, яка торохтячи кістками, якось переносила без нарікань ту катувальну постіль.

Була іще одна кімната, в яку ніхто не потикався на нічліг. Відколи батько пішов на війну, боялися мерців, бо вечорами заслуховувалися таких жахів від бабусь, які приходили на посиденьки, що навіть вночі при потребі не наважувались виходити надвір поодинці, а будили одне одного, щоб йти разом. Ох, як вранці хотілось спати… але команда бабусі всіх владно підіймала на ноги. Вона розпалювала в печі і ладнала сякий-такий сніданок, а відтак робочий день і вся діяльність нашого сімейного племені розпочиналась з неї. На мене, як старшого з чоловічого роду, покладалось піклування за дрова і випасання корови. Тому бабуня будила мене першим. Але за певний проміжок часу обов’язки мої перемінились.

Відбулись перші післявоєнні колгоспні збори, які відновили в селі колгосп, який носив ім’я Кагановича. В обідраному приміщенні школи було скликане населення, яке складалося з жінок, стариків та нас, підлітків. Це була та трудяща маса, на плечі якої лягало відродження колгоспу. Ті пам’ятні збори затяглись аж до пізньої ночі. Проводив їх голова колгоспу Іван Кабанишин. Таке прізвисько дали йому іще до війни, оскільки він був приймаком у баби Кабанихи. Він мав своє власне прізвище – Тітарчук. Але Тітарчуків у селі було чимало, а от Іван Кабанишин – це звучало вагомо і переконливо. Росту Іван був невисокого, але постать мав коренасту, кулачища замашні. Бувало разом з братом Степаном могли відлупцювати ватагу п’яних парубків, коли ті розпочинали бійку. Тому Івана поважали в селі, і коли постало питання, кого обрати головою, більшість проголосувала за Івана. Іван мав бронхіт і ще якусь там занудливу хворобу, за що його й вибракували, а кермувати колгоспом в селі вважалось за можливе. Збори вів високий, худий чолов’яга, підперезаний широким армійським поясом. Але позаяк він при собі мав довгу палицю, на яку спирався, то це свідчило, що військова служба для нього вже скінчилась і він був мобілізований партією на відбудову господарства.

На столі, за яким засідала поважна президія, було дві лампи. Але одна з тих ламп була змайстрована зі снарядної гільзи і дуже коптила, тому її притлумлювали, а та, що була під склом – давала яскравіше світло, то її підкручували.

Коли було обрано голову колгоспу, слово взяв уповноважений райпарткому. На його продовгуватому обличчі вималювався вираз значущості моменту. Він уривчасто примружив очі невиразного кольору і підняв руку, ще й похитав нею. Зал поступово стих, бо Іван Кабанишин теж посварився пальцем до крикух, яким треба було зайвий раз нагадати про великі завдання.

– Товариші! – розпочав свою промову представник парткому. – Ми сьогодні зібрались по дуже ответственному вопросу… Там, – він показав кудись у далечінь, – ваші чоловіки, батьки, сини ваші б’ють, добивають фашистського ящура. А ми з вами маємо трудитись, щоб допомогти фронтовикам. Сіяти!!! Ми маємо посіяти хліб. А хліб це – Перемога!

– А чим орати, як коней нема, – хтось перебив виступаючого із залу.

Іван Кабанишин насупив кущуваті брови.

– Ану, тихіше там! А то, понімаєш. Ану, тихіше там! Ще раз кажу. А то перебиває виступ товариша уповноваженого.

– Я вас розумію, – продовжив уповноважений. – Немає тракторів. Коней теж нема. А землю треба обробляти. Мусимо корів упрягати в плуги, мусимо копати лопатами. А сіяти хліб потрібно. Так вимагає партія, вимагає держава, вимагає саме життя.

– То це я маю своєю коровою колгоспне поле горати, – сердито зірвалася Марина Бабак. – А в мене онде дітей ціла купа. Що я їм дам їсти? Корова ж після того плуга і доїтись перестане. Та? Як?

У залі збуджено загули.

– Правильно баба каже. Корова не кінь. Танка пришліть. Нехай оре замість трактора.

Іван Кабанишин сердито зморщився і постукав по графину олівцем.

– Ти там, Федоре, не ґвалтуй. Знаємо ми таких. Що, танки будеш знімати з хронту, бо тобі треба поле орати. Ич, знайшовся вумний. У кого залишились коні, заберем. Але їх мало. То ж треба корівок перепрошувати. А ще будемо копати землю вручну. Поле треба засіяти. І всьо тут.

Збори затяглись до пізньої ночі. Виступаючих не бракувало… Але громада розуміла, що попереду чекає важка повоєнна весна. Вранці в нашу хату зайшов бригадир – одноокий Іван Нитіхорів. Одно око втратив він на фронті і ходив з чорною перев’язкою навскіс, чимось скидаючись на морського пірата. Бригадиром його призначили відразу ж, як тільки прийшов з госпіталю. Здорові чоловіки – на фронті. А з жінки який бригадир? То довелося Іванові відразу у відбудову села і колгоспу включитись… Він був лінькуватим. Характер мав задиристий. Умів крилато матюкатись і ніколи не відсував від себе чарки, якщо вона траплялася.

Зайшовши у нашу убогу хатину, він своїм єдиним оком обвів усю нашу сім’ю і відразу показав своїм прокуреним пальцем на Ганну. Потім тим же пальцем націлився на маму.

– Ви удвох берете лопати і виходите на горбок у Вошийок. Будете копати на ярину. А ти, – звернувся він до мене, – приходь на конюшню. Дамо тобі пару коней. Закріпимо воза з тих, що залишились з колесами. Будеш справжнім мужчиною. Їздовий, це, братці мої, то сила. – Він підняв угору кулака і потряс ним, щоб показати, яка то сила їздовий, і підморгнув своїм єдиним оком. – А сьогодні підеш орати з Дмитром Степцьовим. Коні, хоч і слабосилі та коростяві – це все-таки не корови…

 

Продовження

Василь КРАВЧУК

№1 від 6 січня 2014 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 1443 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]