Середа

20.02.2019

00:11

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Від діда до правнука (продовження 2)

Початок.

 

№9 від 22 лютого 2014 р.

Так я став їздовим у колгоспі імені Кагановича на п’ятнадцятому році свого існування і почав виконувати завдання партії і уряду по забезпеченню держави хлібом і всілякою живністю, що була потрібна для найбільшої Перемоги.

Конячки мені попалися добрі і слухняні, але були коростяві. І надто зчухмирені. А короста, мусимо віддати їй належне, – досить весела штука. Її власниками були, мушу сказати, всі їздові. То ж і лікувалися разом зі всіма своїми вихованцями, намазуючись іхтіоловою маззю та ще якимись препаратами, що й шкіра від них злазила. Я ж не встиг відкараскатись від корости, як у мене на шиї з’явився стригучий лишай – теж дарунок зачуханого колгоспного конярства. Але така вже доля випала нашому підлітковому племені, чиї батьки добивали фашистську нечисть на фронтах.

А їсти хотілося не лише коням, але й нам, їздовим. У коней була та перевага, що вони могли напастися. А нам хотілося, щоб у нашій хаті була хлібина, а не лише зілля, від якого лише щеміло в животі.

Коням дозволялося сипнути посліду в гопалку. І це теж була їхня перевага. А нас, якщо б спіймали з зерном у кишені, то ми мали б світлу перспективу переселитися на тюремне харчування. І все ж голод не тітка. Їздовим дозволялося на час обіду поїхати додому на одну годину. Отож, скидавши снопи на молотарку, порожньою підводою прямую додому, щоб з’їсти там домашнього борщу, якщо його можна було так назвати. Приїхавши додому від молотарки, розвішую гопалку-годівницю з послідом для коней. А сам пильную, чи слідкують за мною чиїсь очі. Упевнившись, що за моєю підводою ніхто не слідкує, біжу до сіней, хапаю там порожнє відро і набираю в нього від коней посліду. Добре, що збереглись в хаті жорна. Увечері змелемо той послід і будемо дякувати моїм коникам за їхній подарунок. Отак ми, їздові, могли вкрасти від коней для себе поживу.

Травневого вечора 1945 року листоноша йшла у наш двір повільніше, аніж завжди. Мама наша доїла корову. А ми чекали, що вип’ємо по кварті того трунку, що підтримував наші сили. Десь там, за білівськими вербами сідало сонце. На дорозі осідав пил. А з берега доносилось сумовите «ку-ку». Надвечірня тиша гніздилась у нашому старому садку і в повітрі виразніше вчувались пахощі та умиротвореність.

Мама відставила відро з молоком і випросталась, здороваючись з листоношею. Та подала їй листа. Адже чекали вісточки від батька нашого. Та раптом звернули увагу, що почерк на конверті незнайомий. То був лист від батькового товариша. А в ньому сповіщалося, що батько наш не повернуся з бою.

І враз той вечір для нас став чорним і похмурим, адже на столі у нас лежав лист від нашого тата, який нещодавно отримали. А в ньому сповіщалось: «Дорога моя дружинонько Оксана! Дорогі діти! Повідомляю вам, що я живий і здоровий. Позавчора ми тут відсвяткували 1 Травня. Хлопці вбили в лісі козу. То ж у нас була свіжина. Скоро війні буде кінець і я повернуся до вас. Привезу вам подарунка із війни. Думаю, що заживемо краще, аніж раніше.

Ми всі тут чекаємо, що Гітлер здохне. А ми повернемось до своїх сімей. Потерпіть і ви трохи. Я знаю, що вам теж важко. А після війни буде легше. Будьте здорові. Ваш батько».

Ми й подумати боялись, що той лист від батька буде останнім. А в страшну звістку, яку отримали від батькового товариша, не хотілося вірити, аж поки не прийшло офіційне повідомлення.

Так ми залишились сиротами в кінці тієї жорстокої війни. Приходили сусіди. Розважали, як уміли. Журилися разом з нами. А мама, бувало, похитає головою та й каже мені:

– Добре, Василю, що ти став їздовим, то хоч якоїсь мерви привезеш. І посліду можна буде трохи вкрасти. Отак і залишишся замість батька.

Жнива в колгоспі – то виснажлива до безтями праця. Косарі знають, що то таке – косити з грабками ячмінь і полеглу пшеницю. Здається, що й пуп вискочить з живота від тієї надмірної напруги. А ще коли ти голодний і сил мало тягнути косою.

Ось кошу я, підліток. Переді мною та позаду мене старі дядьки та солдатки-жінки. Не маю права відійти від них. Не дозволяє моя підліткова гордість. Але чую розмови позаду себе. То говорить Одарка Гордійова:

– Хе. А дивіться-но, як косить. Скоро дожене батька. Цупкий хлопчисько. Можна б і притулитись…

– Ха-ха, загадала, – в тон їй озвався Павло Довбешечка. – Косить гарно, кажеш? А коли б йому ще сраку шкваркою помастив, то він би всіх перегнав на покосах. А тобі, лошичко, кортить якогось підчепити хлопця.

– А що ви думали, діду? – Сумовито жартувала молодиця. – Ви ж своє вже відіржали. Що ж з вас візьмеш. Коли то мій Гордій з війни прийде, та й чи прийде. А тут… сирі дрова, гіркий дим, лягла б спати – нема з ким. Гармошка під ясенами заграє – сказитися можна. Так хочеться і собі до гурту.

Вона спересердя махнула рукою і знову занурила косу в пшеничну паросль, стараючись класти рівніше покіс, з якого будуть збирати в’язальниці важенні снопи, мов каменюки, які так важко подавати на скирту чи до молотарки. Другого дня рано вранці бригадир загадав возити снопи до молотарки.

– Запряжеш своїх гнідашів, – повідомив він мені, – та й будеш забезпечувати з Дитинчуком та Кучеруком і з хлопцями з другої бригади снопами. Дивись, не запізнюйся. Бо то тобі не в гості їхати. А молотарка, – то ненависть Господня. Їй скільки давай, то не наситиш. – І він підморгнув своїм єдиним оком.

Мої Каштан і Долина слухняно, ніби аж з полегшенням, виходили зі своїх засторонків. Я запряг їх у вичовганий до блиску драбиняк, що вже не раз возив ним снопи та сіно і за якісь там півгодини вже вантажив ними знов поживу для хижої потвори – машини-молотарки. Молотарка розлючено гуділа, ніби аж зітхаючи, коли ковтала у свою пащу снопи. Машиніст лише встигав їх розв’язувати. В цьому йому допомагали два помічники. І ті снопи зникали в череві машини, зі свистом розсипаючи золоті бризки стиглої пшениці, яка жовтими струмочками стікала в тремтливі жолоби. Тут же поряд з іншого жолобка сипалась менш добірна, чорна з половою. Це був послід. І його нам, їздовим, дозволялось набирати для коней в гопалку, щоб трохи підтримувати їхні сили. Ото ж бо, підставивши гопалку під жолобок, набрав я для своїх гнідих того посліду. Їм же також хочеться їсти. В час жнив таке дозволялось, адже брали послід, а не пшеницю.

А тут якраз саме обід. На якусь годину молотарку зупинили і нам, їздовим, дозволялось поїхати по домівках, аби перекусити й собі. Та й знову до праці.

І ось я вдома. В хаті в нас ні зернинки, ні борошна, ні крупів якихось. Але я знаю, що в гопалці для коней є трохи того посліду. Вибачте, коники. Я вам ще нагорну. А ви ще зможете й напастись. То ж давайте поділимось з вами.

Отож, боязко озирнувшись, щоб жодне зле око не запримітило тієї покражі, я насипав того посліду і швиденько заніс його у сіни. Те відерце краденого у коней посліду добряче знадобилось нам. Воно було змелене на жорнах і увечері ми вже ласували свіжими підпалками. Бабуня і мама помолились до образів:

– Прости йому, Боже, за цей гріх. Хліба ж у нас немає.

Так виживали ми в ті голодні роки, працюючи з останніх сил і, навіть заздрячи коням колгоспним, які мали ту перевагу над нами, що для них можна було вживати відходи зерна. А нам і того не дозволялось.

Якогось дня возив я снопи до скирти. Поїхав додому і, зіскочивши з воза, направився на подвір’я.

– Мама, – мені б щось перекусити. Сьогодні возимо до скирти.

Мама глянула на мене якось здивовано і навіть зітхнула.

– До скирти, кажеш? Та це ж ще важче, аніж до машини. Високо ж як подавати їх. А снопи ті такі важкі, що подавати їх – може пуп розв’язатися.

– Та нічого. Підніму. Мені вже он шістнадцятий пішов. Мускули на руці он які. Дядько Гордій каже, що я майже парубок.

З’їв кулешу без хліба. Випив склянку молока. Не вельми ситно. Але в животі щось таки є. Мама дивилась на те моє снідання і в очах її проглядався смуток і жаль…

За якусь мить пішла до хліву і принесла звідти пару яєць.

– На, ось, випий з сіллю. Засмажила б їх, так нема на чому. Може, знову поїдеш до молотарки, то вдасться посліду вкрасти.

Сонце закинуло кілька зайчиків у хатнє віконце, мов нагадуючи, що пора їхати.

– Мамо, а де ті довгі вила?

– Он там, у сінях, за комином, – кивнула головою.

Вхопив вила, батога і миттю вибіг із хати.

– Сідай. Підвезу, – гордо сказав сусідському хлопчику Вітасику, що заздро спостерігав за мною. Бо ж ще недавно грали з ним у чижика. А тепер я он хто…

Назустріч нам побігли старі ясени, та кущі жасмину, що виглядали на нашу вулицю.

– Ну, злазь, бо мені треба їхати аж у поле, – сказав я хлопчині. – Тобі нема куди поспішати. А в мене, бачиш, робота.

Може в цьому році дадуть таки на трудодні і в хаті появиться хліб. Воно ж навіть того самого кулешу з’їсти з хлібом, і станеш сильнішим. А тут вже зараз їсти хочеться.

Поле дихало такою жарінню, що аж дух перехоплювало. Високі полукіпки, здавалось, мерехтіли в тому повітрі, наче їм теж буде жарко і млосно на тому пекельному сонці.

Я вмів гарно складати снопи на підводі, аби вона була симетрично накладена. Навчився у старших хлопців. А снопи мені подавала моя однокласниця – голубоока Оксана Ночнюк. Ось, нарешті, підвода моя навантажена. Притиснув ті важучі снопи важким, відполірованим до блиску, рублем, прив’язав вужисько і вирушив до скирти. А вона висока-превисока. І кожен той сніп треба передавати тим дядькам скиртоправам в руки. А вони вже там будуть їх вирівнювати як слід.

Я аж тоді пригадав мамині слова, що від снопів може розв’язатися пуп. Коли подавав останній сніп, то хотілось впасти на дно воза і лежати там без жодного поруху, щоб хоч трохи віддихатися. Але слідом за мною вже прилаштувалися інші їздові і мені потрібно знову їхати в поле за новою навантагою. Зате у перерву нам привезли до скирти справжній обід. І я аж очі витріщив від передчуття задоволення, коли побачив, як тітка Одарка нарізає нам скибками справжній пахучий житній хліб. Ох і ївся він, той хліб, з колгоспним борщем.

В кожного з нас, голодних підлітків, як кажуть, лящало за вухами, і здавалось, що ті пахучі шматки зникають в нашій утробі, мов сніпки в тій зажерливій машині-молотарці. Тоді і ми були схожими на молотарки.

Я не зчувся, як здоровенна скибка хліба зникла в мені, мов її і не було. І довелось вже доїдати борщ без хліба, бо другої скибки не дали. В ті знаменні хвилини, окрім справжньої ситості, єством моїм заволоділа гордість, що я – справжній дорослий колгоспник.

Увечері наш бригадир, одноокий Іван Довбиш, запише мені зароблений трудодень, за якого мені нарахують кілограм зерна. Так обіцяли.

Залишилось подолати невеликий косогір і я знову подаватиму снопи на скирту. Жовтостерний горбок загрозливо наїжачувався неподалік сумовитої кринички. Я сидів на снопах і не випускав з рук віжок, аби утримати рівновагу навантаженої колимаги.

 

№10 від 1 березня 2014 р.

Десь там, унизу, ліниво поскрипували колеса. І коні, мов також відчуваючи загрозу, ступали надто повільно. Ось ще трохи і дорога стане рівнішою. Там буде надійніше. І раптом я відчув, що підвода непевно хитнулась. Щось десь тріснуло, звиснуло, гойднулося і попливло кудись убік. Я, немов м’яч, скотився на стерню. Підвода зі снопами перекинулась. Ліві колеса воза поволі крутились у повітрі, немов хотіли за щось зачепитися. А праві лежали під снопами, які геть з’їхали з воза.

Я з острахом глянув на коней. Каштан стояв відпирхуючись і сполохано стриг вухами. А кобила Долина повисла шиєю на дишлі, якого поставило сторчма і він став для неї ніби шибеницею. Я кинувся швиденько до коней, аби звільнити їх від нашийників. Каштану вдалося легко витягти голову, бо він стояв справа, де було трохи вище. А Долина, силкуючись звільнитись від задушливої реміняки, перекрутила її і ще тугіше здушила собі шию. Вона хропла, закотивши очі. Ще якась мить і нещасна тварина загине. Дишель же уперся в землю, як і весь передок воза. Мені раптом самому стало важко дихати.

Що ж робити? Як врятувати худобину? Якщо кобила загине – мені тюрма… Або ж заберуть останню корову. Поруч нікого не було, щоб підсобити мені. Від безпорадності і страху я гірко заплакав. Але раптом згадав, що у мене в кишені є батьків подарунок, невеликий ножик, якого він дав мені, коли йшов на фронт.

– На, синку, – сказав він мені тоді. – У мене є іще один трохи більший, хоч шматок хліба в полі буде чим відрізати.

Ото ж бо цей ножик і став мені в пригоді. Вхопивши реміняку нашийника, який душив кобилу, я став скажено її чепуляти, аби перерізати і звільнити шию тварини. Врешті-решт це мені вдалося. І кобила, було, геть задихалась, звелась на тремтячі ноги, і мені здалось, що вдячно глянула на мене. А я стояв босими ногами на стерні, розгублено тримаючи порізані нашийники в руках.

Що ж я скажу доброму дядькові Василиковому Івану? Адже він сьогодні рано дав мені найкращі нашийники, сказавши, що вони досить надійні та міцні. І ось я їх порізав. Роззява та й годі. Не міг так їхати, щоб не перекинутись. Мені здавалось, що навіть сонце з неба дивиться на мене з осудом та глумом, посміхаючись з такого недотепи.

Увечері, приїхавши на конюшню, я вирішив чесно признатись дядькові Івану та й попросити в нього пробачення.

– Та як же ти, дурню, до такого додумався? Порізати нові нашилники… Та тобі, дрингалю такому, батогів треба було всипати! Руки за таку шкоду відрізати треба було! А я ж тобі дав найкращі нашилники. Чуло моє серце, що викинеш фортеля, баламуте такий!

Я терпеливо слухав тираду дядька Івана, бо знав, що винен. І коли б він, розсердившись, дав мені зашийка, я не сердився б на нього. Винен, і все тут.

На цьому була б і закінчилась ота сердита дядькова бесіда, коли б з-за рогу конюшні не надійшов голова колгоспу з уповноваженим райкому партії Блохих.

Цей Блохих, був начальником НКВД.

Він був у військовій формі і на поясі у нього була кобура з револьвером. Його боялись, мов чогось страшного, хоч він майже ні з ким не розмовляв, окрім голови чи бригадира.

Високий, похмурий, у синьому галіфе, в блискучих хромових чоботях, він байдуже, зневажливо глипав з-під брів на людей. І ось сьогодні я вперше так близько, майже віч-на-віч, побачив цього похмурого чоловіка, якого всі боялися. Серце моє стріпнулось, мов підбита пташина. А він раптом теж призупинився і підняв руку.

– А що тут сталося? – запитав раптом голова колгоспу. – Що він зробив, цей дрингал?

– Та ось, – зам’явся зніяковілий дядько Іван, бо йому тут же стало жаль мене, хоч і висварював мене зі всіх сил. – Та ось, понімаєте, порізав… – Дядько Іван співчутливо глянув на мене, розвів руками… – перерізав, понімаєте, нашийники. – І дядько знову глянув – вибач, мовляв, я не хотів накликати біду…

– Ану-ка покажи, что он сделал, – підступив ближче уповноважений.

Дядько Іван подав нашийника, що ледве був сточений двома мотузками після сьогоднішнього порізу.

Лице начальника НКВД посіріло від гніву:

– Ах, ты гадёныш! Колхозную упряжь портишь. Ты враг! Ты понимаешь! Ты враг! Я тебя сейчас отведу в сторону и уничтожу, как таракана…

Мені раптом здалось, що на мене звалились небо. В роті моєму пересохло. В штанах змокріло. Я трясся, як листочок. Дивився застиглими від жаху очима на грізного начальника і чекав своєї загибелі.

Ось зараз сягне рукою до кобури, як отой німець, що стріляв наших людей, коли їх виганяли з села. Мої полотняні штанці трусились, так, що здавалось, впадуть з мене.

– Я хотів, – знічено тремтячим голосом, почав виправдовуватись перед розлюченим енкаведистом, – хотів врятувати кобилу. Вона душилася…

– Душилась кабила, – презирливо перекривив мене начальник. – Да я тебя самого сей час задушу, сопляк. Будешь знать, как колхозную упряжь беречь.

Я з жахом дивився на перекривлене люттю лице ненависного ката і не знав, куди діти тремтячі руки.

Нарешті голова колгоспу щось шепнув уповноваженому, з якого я уловив слова: «Отец погиб…». І той, хижо глянувши на мене, процідив крізь зуби:

– Счастье твое, что твой отец погиб за Родину. А то бы я тебя проучил…

З цими словами він повернувся і пішов геть. За ним почалапав і голова колгоспу. А я ще довго стояв, як вкопаний, і все моє тіло дрижало від страху і образи. На плече мені лягла широка рука дядька Івана.

– Пробач, синашу мені, старому йолопу. Чи то ж хотів такого? Їй Богу, не думав нікому й казати про ті кляті нашилники. Ми завтра, поки прийдеш на роботу, зробимо все, як слід. Я занесу ковалеві Василю Федосюку. Він візьме їх на клямку. Заспокойся і йди додому. Чи то їм жаль нашого брата колгоспника. Вибачай, синок…

 

Здобуття професії

Тієї осені я вирішив піти вчитися. Ми довго думали разом з однокласником Іваном Кучеруком, який разом зі мною закінчив 7 класів Білівської семирічки, куди б оце податися…

Спочатку виношували мрію вступити до кулінарного технікуму.

– Там хоч наїмося, – резюмував Іван. – Адже вчитимуть на кухарів. То кажи, що не кажи, щось сьорбнеш.

– Воно то так, – погоджувався я. – Але ж хіба завжди буде така голодуха, як тепер у нас? Може, гайнемо на фельдшерів? Он, дивись, як наш Дмитрисько. Кожний, хто його кличе, мусить щось йому піднести. А то ще й чарчину підсунути. А що ж, у нього й зарплатня якась там є. Живе собі чолов’яга. І навіть баба його не ходить на роботу.

Порадились з матерями нашими і вони схвалили наше рішення, оскільки обидві натерпілись вдовиного хліба. Іванів батько теж загинув іще раніше мого. Розпитали людей, як їхати, чим добиратися в місто Рівне, запаслися торбинами, в які наші матінки вклали по кілька пирогів з буряками і вирушили в Рівне вчитися на дохторів, як казали наші матінки.

В Рівне прибули увечері. Оскільки жодного нічлігу для нас не було, то влаштувалися у якомусь дров’яному складі. Там, на дровах, пацюки вночі прогризли мою торбу і з’їли півпирога, який ледве не випав крізь чималу діромаху. Зате другого ранку ми були одними з перших на прийомі документів.

– Що, хлопці, вирішили на докторів навчитися? – запитував нас один із членів комісії.

– Еге ж, – дружно сьорбнули ми носами. – Хочемо фельдшерами стати, – підтвердили ми, щоб показати, що орієнтуємось у назвах професії.

– Так-с, – тяжко усміхнувся чо­ло­в’яга. – А ви добре подумали перед тим, як везти до нас документи.

– Еге ж. добре думали, – підтвердили ми.

– Тоді, – звернувся він до одного з членів комісії, – Петре Івановичу, проведіть їх до моргу.

– Оце пройдіть у сусіднє приміщення. Подумайте ще там…

Побувавши серед мертвяків, ми, переглянувшись з Іваном, дружно перехотіли стати «дохторами» і поспішили забрати документи. І вирішили поступати в Острозьке педагогічне училище, що знаходилось на зворотній дорозі з Рівного.

Їздили ми, звичайно ж, без квитків. І коли наш поїзд наближався до станції Оженіно, на якій нам було потрібно виходити, нас застукав ревізор. Грошей на штраф у нас не було. І тому ми вирішили стрибати з вагона на підході до станції.

Я приземлився більш-менш благополучно, хоч і защемив трохи коліно, а мій друг Іван ударився головою об перон і забив памороки, що й не міг уторопати, де він і що з ним. Сяк-так, зібравши Іванові манатки, які порозлітались при його приземленні, і, вчепивши його рябу торбу на плечі, я підсадив його на машину, яка везла нас у місто. Лише на півдорозі мій друг, оговтавшись, прийшов до тями, і першим його запитанням було:

– Хлопці, де моя торба?

Переконавшись, що його торба на місці, Іван знову заплющив очі і так їхав аж до зупинки біля училища. Тут ми здали свої документи і нас поселили в гуртожиток. Через кілька днів, здавши екзамени, ми стали студентами Острозького педагогічного училища.

Це був 1947 рік. Голодувала вся країна. Але ми, студенти, відчували ту голодуху сповна. Адже домашні торби ми спустошили за кілька днів, і єдиною нашою годувальницею, якщо можна було так її назвати, була студентська їдальня. До цього часу пам’ятаю постійне меню тієї їдальні. Вермішелєвий суп, у якому плавала іноді картоплина і чай ледь-ледь солодкий. Ото ж бо хліб, який ми отримували по талонах, у більшості випадків з’їдався іще по дорозі до їдальні.

І хоч він був глевкий і кислуватий, ми на те не зважали. Отак, тримаєш той кавалок у руках і наказуєш собі притримати його до того часу, поки їстимеш суп. І все ж той дорогоцінний продукт зникав у наших шлунках іще по дорозі до бажаного трапезування. А вечері, як такої, взагалі не було. Хтось щось варив біля засаленої плити, хтось зайвий раз перетрушував геть схудлі торбини. А хтось скнів у голодному чеканні, аби швидше заснути та й забути вимогливі позови молодого шлунку, що вимагали бодай мінімального підживлення.

І все ж, студентство – то найкраща пора нашого життя. Голодні, але веселі і забіякуваті, ми відчували себе, як птахи у весняному гаю. Пісні, музика, юначий гамір у старовинному красивому будинку колишнього інституту благородних дівиць, який тепер став нашим училищем, супроводжувались молодечим гамором, веселими мелодіями.

В актовому залі педучилища стояв старий рояль «Беккер». Ми на ньому тренувались, бажаючи видобувати з його музичного нутра бажані мелодії. А ще нас навчали грати на скрипці. Проводились уроки музики і співів. А потім молодий учитель музики Олексій Никифорович Ярошенко кращих записував до складу хору. Той рояль, що стояв на сцені актового залу, притягував мене до себе, мов магнітом. Мені вельми хотілось навчитись хоч щось заграти.

Першим твором, якщо його так можна було назвати, був «Собачий вальс». Я побачив і почув від тих, хто вже тарабанив цей примітив і відразу ж перейняв ту «музику» і теж «клепав» клавіші, аж поки він мені не набрид.

 

№11 від 7 березня 2014 р.

Я страшенно заздрив вчительці музики Неллі Степанівні Лисяній, яка прекрасно грала старовинні вальси для студентів і з листа читала найскладніші ноти. Вона була випускницею Варшавської консерваторії і, помітивши мою ненаситну жадобу в опануванні інструментом та, впевнившись у тому, що маю музикальний слух, взялась мені допомагати. Вона похвалила мої музичні здібності і подарувала зі своєї власної бібліотеки дитячий альбом композитора Чайковського, продемонструвавши звідти «Неаполітанську пісеньку», «Вальс» та «Марш солдатиків».

Так я став завсідником залу, видобуваючи з нутра роялю потрібні мені звуки і ганяючи без утоми етюди Черні, щоб розвивати свої ледачі селянські пальці колишнього їздового.

Одного разу в педучилище привезли німецький акордеон. Він був великий, блискучий. Мав декілька регістрів. Але грати на ньому майже ніхто не вмів. Але ж клавіатура!!! Така ж, як і на фортепіано. Єдиним акордеоністом був солдат військового оркестру, який іноді приходив до нас в училище і йому давали грати на танцях. І він вельми кинджурився тим, що вміє «лабати», як він казав, на цьому інструменті.

Нестримна мрія захопила мене відразу ж, коли побачив я такий інст­румент. Я згадав час, коли з війни повернувся дядько Петро Цукерок. Так його охрестили іще в дитинстві. Він привіз з війни також акордеон і сяк-так навчився на ньому грати. Давав кілька разів і мені потримати в руках. Але ж що я міг тоді? А тут ось такий інструмент є в училищі.

Я не раз слухав Яшку Шльондра, який, витріщивши свої риб’ячі очі грав недоступні мені речі і, ніби насміхався з мене, що я так не можу. І це мені так допекло, що й спати не міг, але потроху просувалось і в мене. То було для мене велике досягнення, що я ганяв безкінечні гами та етюди Черні, знаходячи навіть у них, цих схоластичних конструкціях, музичні сюжети і примушуючи свої не вельми податливі пальці до подолання технічних труднощів у тих чи інших творах, що їх взявся вивчити.

У мої розбурхані юнацькі сни приходили омріяні картини. Снилося, що я вже граю на акордеоні мій улюблений полонез Огінського, чардаш Монті, вальс Хачатуряна з драми «Маскарад» та інші твори улюблених композиторів. Але це буде тоді, коли я зможу купити собі такий інструмент.

Життя, одначе, значно випередило мої мрії. Якогось дня я чимчикував собі коридором училища у свій клас. Оскільки в мене на той час взувачки іще не було, то я зі спокійною совістю ходив собі босий, допоки мама моя на зиму щось роздобуде, бо і ж поступав в училище босоніж. Ходити босому по кафельній підлозі в перші дні гарячого вересня, то навіть приємна процедура. Кахель приємно прохолоджує наші ноги. Шкірою ступнів відчуваєш ту прохолоду і, здається, навіть міцніше тримаєшся на ногах.

Ото ж без жодних мук совісті спокійно собі ходив перший місяць босий. Таких, як я, було іще кілька хлопців. Ми, селюцькі хлопчаки, не вважали наші босі ноги ознакою безкультурності до певного часу. Сорочка, правда, у мене була солдатська. Були і чоботи солдатські. Це те добро, яке мама виміняла у колишніх солдат за пляшку міцної самогонки, яку вона майстерно гнала з буряків. А штани у мене були пошиті з домотканого полотна. Отож, іду я собі коридором училища, нічого не підозрюючи, крокую у свій клас, в якому наш перший курс майбутніх вихователів підростаючого покоління. Аж ось мене наздоганяє наш директор Петро Андрійович Волковський. Він поклав свою долоню на моє плече і здивовано запитав, не забираючи руки з мого плеча:

– Слухай, козаче. Ти, здається, наш студент, чи не так?

Я аж здригнувся з несподіванки, але з гордістю відповів йому:

– Так. Я студент першого курсу. Я здав усе на відмінно на вступних іспитах.

– Молодець, – сказав на те директор. – Але чому ти отак ходиш?

– Як це я ходжу? – перепитую директора.

– Ну як? – перепитує з притиском він. – Босий же!..

– А мені не холодно в ноги, – кажу йому, бо якусь мить я думав, що він мене жаліє, аби я не простудився на кафельній плитці.

– Та я не про те, – усміхнувся директор, – некультурно, хлопче. Ти ж студент. І босяком тако, як ото біля корови пастушок…

– А в мене ноги чисті, – похвалився я йому, – онде біля крана я їх добре вимив. Вони не брудні.

– Ти що, трошки теє? – покрутив біля вуха Петро Андрійович, показуючи мою недотепність. – Ти не можеш зрозуміти, що студент не може ходити босий? Культура босою не буває. Дійшло тобі, чи ні? Хоч якісь там шкарбани. А на ноги треба щось таки натягти. Подумай, хлопче. Якщо вже нічого не зможеш знайти, то будемо тобі чимось допомагати. – І він пішов у свій кабінет.

Прибувши додому після тієї розмови з директором, я переповів її мамі. Матуся моя пішла в комору – принесла звідти старі, зашмуляні, перехняблені солдатські чоботи, які мабуть встигли подолати відстань від Сталінграда до Берліна і, які вона теж придбала за пляшку оковитої на зиму.

– На-но, дивись, – зітхнула вона. – Якщо занесемо до кривого Миколая і він підлатає їх, то на зиму ще може й вистачить. А тепер? Ну, що з них взяти?

Довгенько ми чухали шиї і, врешті-решт, мама прийняла рішення:

– Не будеш ти, Василю, вдягати тих чоботисьок. Нехай вже пізніше, як буде болото. А завтра ми з тобою понесемо на ярмарок півня. Продамо його та купимо тобі брезентові туфлі. Ото зміряєш та й будеш взутий, аж до холоду вистачить.

Післявоєнні ярмарки, то було справжнє стовпотворіння. Тут торгували всякою всячиною, сварились, мирились, співали, крали, вихваляли свої товари, грали в карти, обдурювали роззяв, просили милостиню і старались продати дорожче, а купити дешевше.

Продавши свого галагана, ми з мамою знайшли парусинові туфлі, які я відразу ж приміряв, і одягнувши ту взувачку, став найщасливішим базарувальником.

Появившись на другий день в педучилищі, та натерши крейдою свої новопридбані мешти, я гордо крокував коридором. Ті туфлі гарно пасували до моїх пофарбованих бузиною штанів. І мені здавалось, що всі дівчата стали задивлятись на мене.

Одного дня я, прогнавши від себе залишки ввічливості, вирішив піти до директора. Виждавши занудливу хвилину, постукав у двері.

– Заходьте, – пролунало зсередини.

– А, це ти, козаче, – усміхнувся директор, впізнавши мене. – Підходь, підходь ближче. Бачу, вже взутий. Молодець. Це вже видно, що студент. А то босяк та й годі…

– Та я не прийшов хвалитися, Петре Андрійовичу. Я хочу попросити…

– А що ти надумав просити? – здивувався директор.

– Та онде, – показав рукою на акордеон, що стояв неподалік на столі. – Хочу, щоб дозволили трохи повчитись.

– Ну ти даєш, козаче, – повеселів директор. – І його округле добродушне обличчя освітилось насмішкуватою хитринкою. – Повчитись, кажеш. А чи знаєш ти, що цей акордеон стільки коштує, що не вистачить всього твого вдягання, навіть нових твоїх туфель.

– Та я не буду брати з собою його в гуртожиток, – заскімлив я прохально. – Я тут, в класі, після занять тренуватись трохи. Та й знову віднесу і поставлю куди скажете.

– Хм, потренуватись, кажеш. Мені казала про тебе Неля Степанівна, що ти хлопець здібний і маєш гарний слух.

– О, – похвалився я. – Вона мені навіть свої ноти дала. Я вже граю на танцях.

– Кгм, – ще раз видовжив у посмішці уста Петра Андрійович. – Скажи завгоспу, нехай зайде до мене. Щось придумаєм.

Я кулею помчався в під’їзд нашого корпусу. Знайшов завгоспа Миколу Литвинчука і разом із ним прийшли в кабінет директора.

– Так, Миколо Івановичу, – почав директор, – оцей студент просить дозволити йому тренуватися на акордеоні. Візьми цей інструмент до себе. Нехай хлопець напише тобі розписку і будеш видавати йому цю музику. Нехай поскрипить там з місяць-два. Може з нього люди будуть. На піаніно вже він добре шпарить. Та дивіться мені обидва. За інструмент відповідаєте вдвох.

У той день я був найщасливішою людиною на весь білий світ. Микола дав мені акордеона й дозволив тренуватись на ньому у його ж кабінеті. Ще дав ключа, щоб я залишав інструмент на ніч. Позаяк наш завгосп ніколи не сидів у кабінеті, то я мав можливість займатися тут безконечно, аж до відбою.

Так розпочались мої індивідуальні заняття на омріяному інструменті. Права рука шукала потрібні звуки, і я міг без особливих труднощів відтворювати знайомі мелодії. Адже клавіші правої руки акордеона були аналогічні фортепіано. Головним і найбільш вимогливим наставником в цьому самоуцтві були власні вуха. І я з якимось самозреченням старався підтримувати басами лівої руки ту мелодію, яку вже сяк так добував правою рукою. Вчитель співів і музики Олексій Никифорович прекрасно володів домрою і вмів грати на фортепіано. Проте акордеона не сприймав і не мав бажання на ньому грати.

– Це не наш інструмент, – бувало говорив він, – у нас, як хочеш знати, більш люблять баян. А акордеон це західна музика. Але якщо ти вже так хочеш його освоїти, то з Богом, Парасю, як кажуть люди. Може колись будеш акомпанувати нашому хору. Ото ж дерзай! – І він підбадьорливо усміхнувся.

І я дерзав. Ледве дочекавшись закінчення уроків, біг у конурку дядька Миколи і невтомно, наполегливо опановував акордеон. І ось за декілька тижнів з-під моїх пальців вже полинула мелодія вальсу «Дунайські хвилі». Щоб примусити загрубілі селянські пальці бути більш слухняними, я продовжував на фортепіано невтомно ганяти гами та етюди Черні.

Але однією з причин дефіциту часу на заняття музикою в мене була та, що я разом з моїм земляком Іваном Ткачуком були іще й дроворубами на кухні, за що нам тітка Шура давала черпак супу.

То ж я трудився не лише біля музики, але й біля дров. Коли я тарабанив етюди та вправи біля інструменту, Іван Ткачук приходив у зал і з гуркотом закривав інструмент:

– А може, то вже на сьогодні досить з тебе. Ще ж увечорі підеш бзикати у каптьорці з акордеоном. А дрова хто буде рубати? Завтра тітка Шура в миску черпака супу не хлюпне. Пішли вже, бо там колоди такі, що треба Іллю Муромця, аби їх порубати. Ото музика, я тобі скажу, – і ми йшли колоти дрова. І хоч я страшенно втомлювався, все одно увечорі примудрявся годину-другу потренуватися на акордеоні. Так пройшли зима та весна 1948 року.

У наступному 1949 році я вже настільки освоїв акордеон, що мене було зараховано музикантом в піонерський табір. Я грав для дітей на зарядці, акомпанував їм піонерські пісні. Поступово розширював репертуар, вчив ноти, старався виконувати все, що діставав. Особливо мені подобались фокстроти і танго з трофейних німецьких збірників, які я діставав у хлопців з військового оркестру, хоч потім мав за те що слухати від райкому комсомолу, бо мене раптом стали обвинувачувати у низькопоклонстві перед заходом. Але вчитель музики і співів Ярошенко Олексій Никифорович доручив мені супровід хору на виїздах у села району.

За час перебування на посаді музиканта в піонерському таборі я заробив собі на штани і мамині полотнянки, пофарбовані бузиною, отримали відставку.

На літо я випросив акордеон додому. У мого земляка Івана Кучерука був прекрасний голос. Він з успіхом виступав на олімпіадах.

 

№12 від 15 березня 2014 р.

А я був у нього незмінним концертмейстером. В репертуарі Івана Кучерика були пісні Великої Вітчизняної війни, і ми виступали з ними перед своїми земляками. І аж тоді дядько Петро Цукерок на сцені нашого сільського клубу привселюдно потиснув мені руку, згадавши, як я просив його потримати акордеон, який він привіз з війни.

На той час ми вже були зодягнуті трохи краще. Попрацювавши в піонерському таборі, кожен з нас заробив на штани. На товкучці купили собі більш-менш пристойні піджаки. На благенькі сорочки причепили навіть краватки і вважались ледь не артистами. Щоправда, на час жнив ми працювали в колгоспі і заробляли по десятків три трудоднів, сподіваючись, що восени наші матінки отримають по декілька кілограмів зерна, заробленого нами, дітьми війни, що втратили своїх батьків у страшному вировиську війни. І коли восени знову поверталися в училище, то везли з собою в торбинах свіжоспечені коржі та пироги.

В педучилищі разом зі мною навчалась моя старша сестра Ліда. Вона жила в гуртожитку. Разом з нею в кімнаті ще мешкали дівчата з Рівненської області. Вони були значно багатші від нас, привозили з дому більше продуктів та краще одягалися. Тоді в них ще не було колгоспів і вони менше голодували. А ще в кімнаті разом з моєю сестрою жила Віра Ковальчук. Її батько був священиком. У неї була гітара, на якій вона гарно грала і співала українських народних пісень. То було перше моє несміливе кохання.

Навіть нині через десятки років чується її чарівний голос:
Рибалка молоденький
На березі сидів,
А очерет густенький
Од вітру шелестів.

У пісні співалось про нещасливе кохання, про любов і зраду, про даремне чекання зустрічей, про розлуку і безнадію юної душі після втрати кохання. Не раз і не два приносив я до дівчат акордеон. Ми співали разом з ними. А вечорами йшли під стару столітню липу і танцювали там аж до того часу, поки нас не випроваджував сторож – презлющий дядько Фурсов.

Він приходив до мене. Владно клав руку на акордеон і заявляв:

– Годі. Завтра у вас уроки. Розходьтеся по кімнатах. А ти, Василю, складай свій агрегат і шуруй на нічліг.

І хоч нахабного сторожа просили іще дозволити трохи побути під місяцем, він був невмолимий.

– Сказано пора. Значить пора. Відбій і по конурах.

Я заносив інструмент у кімнату гуртожитку і виходив на вулицю. Там, на старенькій лавочці, мене чекала Віра. Я підходив до неї, мов до острівця щастя, брав її за руку і ми йшли по тихих вулицях древнього Острога, підіймалися на високу кручу, де стояв, мов казковий велетень, старовинний замок князя Острозького. Древній замок під химерним таємничим місячним світлом здавався нам казковим теремом. А позаяк ми знали чимало легенд, пов’язаних з минулими подіями, про які розповідав улюблений учитель історії Прокіп Андрійович Соколянський (він же був за сумісництвом і науковим працівником музею, що там розміщався), то все те уявлялося нам зримо і таємниче.

Вірина рука тремтіла в моїй, і вона напівшепотом говорила:

-Таке відчуття, ніби зараз відчиниться брама і звідти на баских конях вискочить карета княгині Гальшки або й князя Костянтина Острозького. Без тебе сюди б у пізній час ніколи б не прийшла. Боюся привидів.

 І вона зблиснула своїми карими очима з-під чорних брів, як достеменна чарівниця.

Я любив Віру, але не наважувався їй у тому освідчитися. Ото ж і не відав, чи була у нас взаємність. Ми замріяно ходили по сонному місту і нам хотілось, щоб ця ніч тривала безконечно. І все ж таки гучномовець на високому шпилі колишнього костьолу відбив 12 разів.

– Ходімо вже, – зітхнула Віра.

– Зачинять гуртожиток, то через вікна доведеться влазити.

– Ну й вліземо, – сказав я.

– Еге. Тобі добре. Твоя кімната на першому поверсі. А в нас же другий поверх. Що буду робити?

– Переночуєш у нас, – жартома сказав я.

Але ми таки заквапилися і встигли зайти у свої кімнати, хоч старий Фурсов і бурчав та грозився, що другий раз не впустить нас. Вночі мені снилася Віра. І я дуже мріяв про те, щоб наше кохання з нею було щасливим.

Наш перший курс був найчисельнішим і чимало з тих, хто був зарахований, були переростками. Адже ми з моїми ровесниками не вчилися майже чотири роки. І тепер були 18-літніми. Разом з нами навчалися ті, хто повернувся з війни. Таких в нашому класі було 10 чоловік, колишніх солдатів. І їх було звільнено від військової підготовки. Зате вони та ще декілька моїх однокурсників були зараховані до групи охорони директора, коли він як уповноважений від району,  їздив у села.

Під час таких відряджень нам видавали карабіни і по 25 патронів на кожного. Ми мали охороняти приміщення сільської ради, в якому після зборів залишався директор і воєнрук. Турбота про безпеку тих нічліжан була не безпідставною.

 

№13 від 22 березня 2014 р.

У лісах у ту пору діяли загони «бандерів», що перешкоджали створенню колгоспів. Доводилось позмінно чергувати біля сільради і «смотреть в оба», як наказував військовий керівник. Хоча, правда, жодної сутички з лісовими хлопцями не пригадую. Нас вони обминали. То коли ми поверталися з тієї ризикованої хурманки, однокурсники зустрічали нас, як фронтовиків. А ще ж, бо кожен з нас привозив з собою справжні трофеї. Ми привозили з собою по справжньому буханцеві селянського хліба. Нам його давали селяни, знаючи про наші голодні раціони. Вони просто жаліли нас, студентів. Тому й ставились до нас, як до своїх земляків. Пам’ятаю розмову з літнім чоловіком, у якого ми обідали з моїм другом Іваном Кучеруком.

– Що хлопці, – запитав нас дядько, потираючи шорсткою долонею сивіючу бороду, – прибули заганяти нас у колгосп?

Ми знічено переглянулись. Але нічого не відповіли.

– Але ж звідти, з ваших країв, приїздили сюди люди минулого року просити хліба. То хіба ви хочете, щоб і ми стали прошаками? То нащо нам ті колгоспи? Ет, – він махнув рукою, немов відганяв від себе набридливу муху. Похитав головою і сказав ніби сам до себе. – Я знаю. Ви нічого не скажете. Вам не можна про те говорити. А пообідати треба. Давай-но, старенька, нехай перекусять хлопці та ще дай їм з собою по хлібині. Вони ж студенти.

Отак ми не лише вгамували голодні свої животи, але й поповнили свої хлібні запаси. А в педучилищі нам не ставили прогулів за пропущені лекції. Ми ж бо виконували важливу державну функцію. Відносили здавати зброю, наче поверталися з бойового завдання.

Тимчасом у газетах і на радіо втокмачували, що бандерівці і всілякі там націоналісти, то найлютіші вороги українського народу, які сплять і думають як ото відірвати Україну від зореносної Москви, яка дала нам щасливе життя під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна, який веде нас і народ наш до комунізму.

Якогось дня зібрали всіх студентів на лекцію «Бандерівські головорізи на службі американського імперіалізму». На сцені стояв стіл, накритий червоною скатертиною. Тут же поблискував графин з водою для виступаючого. Поряд з директором училища возсідав лисий, мов коліно, у форменому, схожому на сталінський, кітелі і змірював холодним, суворим поглядом зал, який рипів стільцями, шушукавсь шепотом дівчат і хлопців.

Хтось когось гукав, знайшовши вільне місце. Всі чекали на початок серйозної розмови.

Нарешті директор підвівся, взяв зі столу олівець і вимогливо постукав по графину.

– Увага, товариші студенти. Сьогодні до нас приїхав лектор обкому партії товариш Мокрієв Іван Іванович. Він прочитає лекцію про українських буржуазних націоналістів та їхніх прислужників – бандерівців. Давайте привітаємо нашого шановного гостя.

У залі заплескали в долоні і притихли. Лектор поважно підвівся з-за столу, пригладив невидимі волосинки на макітерній лисині, голосно крекнув, прочищаючи запліснявіле горло і почав громити в світлі ленінсько-сталінського вчення український буржуазний націоналізм, сердито піднімаючи кривий вказівний палець. І хоч той голос був якийсь надтріснутий і звучав, немовби зі старого баняка, зал слухав його уважно. Адже всі були попереджені, щоб без хихоньок і без хахоньок та дебільних вигуків, бо будемо знати, хто чим дише…

Лекція відбулась без ексцесів. А коли лектор проголосив здравиці на честь вождя, який нас веде до комунізму, слухачі так виляскували в долоні та ще й стоячи, що лектор залишився задоволений і теж разом з нами аплодував собі за вдало прочитаний виступ. А як же інакше виявити свій вишкіл? Раз українські буржуазні націоналісти наші вороги, і хочуть нас загнати в болото імперіалізму, то ми їх теж тавруємо і засуджуємо. І нам всім дуже жаль тих американських трудящих, які страйкують і вимагають підвищення зарплати і заздрять нашому народу, яким керує наймудріший і найгеніальніший вождь товариш Сталін.

Наближались вибори до Верховної Ради СРСР. Підготовка до них набрала найширших обертів. Наша студентська бригада виступала в селах з концертами, возила агітаційні матеріали. Тоді я вже їздив у села разом з агіткультбригадою, акомпанував нашим самодіяльним артистам та виконував на акордеоні «Турецький марш» Моцарта «Чардаш Монті» і мав за це чимало аплодисментів.

Перед самісінькими виборами нас було розділено на декілька агітаційних груп. Ми побували на підприємствах. У школах, профтехучилищах. На кожному перехресті величезними літерами було написано «Проголосуємо за блок комуністів і безпартійних!». Хоч той блок для нас був вельми примарним.

А коли відбулись вибори, і за той блок таки проголосувало 99,9 відсотків виборців, то вранці на дверях туалету люди побачили ту вивіску, яка ще напередодні красувалась над входом до училища, де напередодні проходило голосування. А там був такий напис: «Виборча дільниця № 258 по виборах до Верховної Ради СРСР». Той напис було прибито здоровенними цвяхами і тим, хто його знімав, довелося добряче потрудитися, щоб його зняти. Тимчасом в училищі нюшкували вивідувачі. І одного ранку ми не дорахувались кількох студентів, яких заарештували за нібито ворожу пропаганду, за зв’язки з бандерівськими недобитками.

Серед тих, ні в чому невинних студентів, була і Галина Гордасевич, відома письменниця, яка пізніше в своїх книгах розповіла читачам про безглузді звинувачення та кадебістські знущання в сталінських ГУЛАГах. А ми, майбутні вчителі, змушені були ковтати брехню, яку тиражували в газетах і славили мудрого, люблячого вождя і вчителя Великого Сталіна. Тоді була відома така собі дитяча пісенька:

Піснею про Сталіна
Починаємо день,
Кращих ми не знаємо
На землі пісень.

Ото ж бо кожна програма концерту мала починатися піснею про Сталіна, про партію, про комсомол. А на великі свята програму виступів носили на затвердження у райком партії. А ще за цим всім пильно пантрувало недремне око держбезпеки.

Найбільше ми боялись начальника цієї служби. Високий стрункий, з майорськими погонами, в синьому галіфе він не раз з’являвся на зборах студентів і викладачів. Був і на зборах, на яких таврували українських буржуазних націоналістів. Того разу не виступав, але похмуро сидів у президії, щось занотовував у записну книжку. Бував він і на концертах, які проводились у залі педучилища. І навіть іноді ліниво аплодував за вдало виконані концертні номери.

А приміщення кадебістів було неподалік нашого училища, і це сусідство відлякувало. А ще після арешту кількох студентів і їхнього зникнення з міста, ті невидимі нитки страху утримували нас у напруженні, бо окрім того, що вже сталось, ходили чутки, що поміж нас є провокатори, які розпускають всілякі брехні. А потім тих, хто їх поширював, викликали куди слід, і вони поповнювали списки «ворогів народу».

На кожній нараді при згадці імені Сталіна ми стихійно починали аплодувати. «Кантату про Сталіна», яку співав наш хор, зал слухав стоячи. За неї бурхливо аплодували. Нехай би хтось не плескав в долоні після того виконання! То вже за інші твори, хоч вони були виконані навіть краще, аплодували менше.

Одного разу нас, усіх студентів, зібрали на мітинг. Перед відкриттям мітингу директор повідомив, що цей мітинг буде присвячений пам’яті видатного діяча Комуністичної партії товариша Жданова.

Але тут при відкритті цього траурного мітингу нашим директором було допущено велику похибку. Оголосивши те, що мітинг траурний, він при тому назвав Жданова вірним учнем Леніна-Сталіна. Натреновані студенти при згадці імені Сталіна загриміли бурхливими оплесками. А директор зіщулився і заперечливо помахав руками. Грізний енкаведист люто поглянув на нашого Петра Андрійовича і відвернувся. І всім нам у цю хвилину стало жаль нашого директора. Це ж йому, думали ми, всиплють за нашу запопадливість, яка на цей раз виявилася зайвою.

На тому зібранні партійні ортодокси виголошували потрібні промови з відповідною інтонацією та напускним смутком у голосі. Вони говорили про вклад товариша Жданова в розвиток скарбниці марксизму-ленінізму, і про ту велику втрату, якої зазнавав наш народ у зв’язку зі смертю Жданова.

Але під кінець мітингу, коли секретар райкому, ніби підсумовуючи, сказав, що наша славна Комуністична партія, переживши втрату товариша Жданова, ще міцніше з’єднає свої ряди і під керівництвом геніального вождя Йосипа Віссаріоновича Сталіна буде будувати комуністичне суспільство, спантеличені студенти, зачувши ім’я Сталіна, знову бурхливо оплесками оглушили траурну церемонію. Про закінчення мітингу так і не оголошували. Очевидно, боялись нових овацій.

Студенти розходились по аудиторіях і насмішкувато та значуще переглядались між собою. Он, мовляв, які ми невиховані та перевиховані. Незабаром нашого директора перевели в інше місто. А замість нього поставили якогось колишнього замполіта з українським прізвищем, але який жодного слова не говорив українською мовою і від того був для нас чужим і непривітним. Він ходив по аудиторіях, придивлявся з-під кущуватих брів на оснащення класів, вивчаючи зирив на кожного студента, вказував завгоспові, які меблі замінити. Побував у студентських гуртожитках, а коли завітав у нашу двадцяту, заявив:

– Что-то, ребята, у вас монашеским духом отдает.

І ми не знали і не могли допетрати того, що він має на увазі. Лише пізніше догадались, що то йому вигляд нашої кімнати не сподобався. Вона колись була келією для послушників, які тут вчились ще в дореволюційні часи. Пізніше ми звикли до нового директора і вже без остраху поглядали на нього.

У свою чергу, він дещо змінився, став уважнішим до нашої братії, особливо до дівчат. Мав звичку якійсь гарненькій студенточці повідомити, що вона повинна з’явитись до нього в кабінет о такій-то годині. І вона, та вродливиця, поправивши зачіску, заходила у кабінет всевладного повелителя. Перед тим боязко стукала.

Не озивався сухувато: «зайдіть», сидячи за широким масивним директорським столом, а особисто відчиняв начальницькі двері, на які поглядали з осторогою, бо не кожному можна було туди потикатися без дозволу.

З широкою посмішкою, з незвичним ласкавим виразом на обличчі він обнімав відвідувачку за плечі і запрошував її сісти з ним, не забувши при тому повернути ключ у дверях.

– Давай, серденько, забудемо хто я і хто ти, – муркотів він якимось зміїним голосом. – Сьогодні ти будеш моєю. Я дам тобі гроші. Я буду для тебе добрим і ласкавим. Тільки ти не пручайся і прийми мої ласки.

При цьому він безцеремонно роздягав дівчину. Клав свої величезні лапища на її дівочі груди, припадав до її уст і майже задихаючись від хтивого передчуття, добивався свого. А після того, ткнувши дівчині гроші, якимось винувато змішаним голосом просив-наказував:

– Тільки ж ніде нікому нічого, бо сама знаєш, що може бути за такі розмови. Ти в мене була на розмові, а про нашу розмову розповідати не потрібно.

І дівчина, витерши сльози і поправивши одяг на собі та трохи оговтавшись, виходила з кабінету.

 

№14 від 29 березня 2014 р.

Так продовжувалось довгенько. І ті таємниці здебільшого залишались в найглибших криницях відвідувачок кабінету Володимира Омеляновича. Але, як мовиться в народі, скільки б ниточці не витися, кінець таки буде. Так сталось і з директором. Одна з його чергових жертв, незважаючи на попередження та залякування ґвалтівника, пішла в райком партії і заявила, що її директор позбавив дівочої честі.

Бомба вибухнула. Та спокусник лишився неушкодженим. Директор був членом райкому. Справу старалися зам’яти. Але вона вже набрала обертів. Училище вирувало, як вулкан. І, незважаючи на такий брудний компромат, директора не покарали, як слід. Поставили головою новоствореного колгоспу.

Проте вельми пікантна притча залишилась у переказах та спогадах до того часу, допоки не закрили училище. А перед тим ми вчились і виконували всі настанови дирекції і навчальної частини. Адже готувались до почесної місії вчителя. Нам поталанило, що більшість наших наставників – викладачів училища – були справжніми патріотами. Виховували не тільки словом, але й особистим прикладом.

Коли постало питання про те, кому бути старостою духового оркестру, то оркестранти запропонували мою кандидатуру. Адже звикли до того, що я весь час був музикантом. А тут ще й в духовому оркестрі граю.

Я відмовлявся, бо багато займаюся і маю перевантаження. Але, позаяк в оркестрі ми мали можливість заробити якусь копійку, то я полишив свій дроворубний промисел і погодився на староство. Наш капельмейстер, світлої пам’яті Захар Артемович Кондратець, добра і щира душа, допомагав мені осилювати мій улюблений оркестровий інструмент «Тенор-1», на якому я грав в оркестрі. Він діставав для мене ноти для акордеона і настирливо рекомендував переходити в музичне училище.

– Ти, Василю, – казав він мені, – не зупиняйся на тих знаннях, які в тебе є. Не лінуйся грати гами та етюди. Змушуй свої пальчиська бути проворнішими. Перед тобою тільки музичне училище. Акордеоніст з тебе вже путящий. Але в училище я рекомендую на оркестровий.

Забігаючи вперед скажу, що пророцтво моїх наставників збулось. Все моє наступне життя було пов’язане з музикою. А Захар Артемович, підтримуючи мене, дозволив мені їздити в села і там ми, граючи на танцях, підзаробляли собі.

Нас там і годували, і пригощали. У мої обов’язки входило підтримувати відповідну дисципліну і наглядати за тими, хто мав схильність передавати куті меду.

Запам’ятався випадок, коли один дядько не виплатив нам обіцяної суми за похорон тещі. Тоді мої хлопці, забувши всілякі норми моралі, дістали свою трубу, заграли раптом «Краков’як». Спантеличений дядько прибіг і замахав руками:

– Що ж ви робите? Це ж похорон, а не весілля. Онде люди. Що ж ви робите?

Тут обізвався найгостріший на язик барабанщик Жора Томашевський:

– А ви  що думаєте? Ми не знаємо, що граємо. Ви нам обіцяли заплатити. А грошей не дали. Зараз ще польку будемо грати.

– Добре, що тещу вже поховали. А то вона б мене з хати вигнала, – заявив дядько. – Зараз принесу гроші.

При цьому дядько збігав до хати і приніс нам триста карбованців. Дав іще й кілька пляшок оковитої, яку ми з успіхом ліквідували наступної суботи.

Бути студентом і не мати близького друга – це скніти, а не жити… І мені пощастило на такого побратима. Це був Василь Микульський. Ми дружили з ним, ділячись всім і допомагаючи один одному. Ми так здружилися з Василем, що наші торби, які ми привозили з дому, з’їдали разом. А позаяк наші ліжка стояли поряд, то ми кожен раз, влягаючись спати, обговорювали всі новини училища, та промивали кісточки всім дівчатам, до яких збирались залицятися.

У Василя, як і в мого земляка Івана Кучерука, був гарний голос. І вони з Іваном співали дуетом. І ми всі втрьох були вельми примітні хлопці. А наші виступи сприймались доброзичливо всілякими аудиторіями.

Наближалось 1 Травня. Ми готувались до святкового концерту. А тоді відразу ж після демонстрації у нас була запланована експедиція за поповненням провізії. У кімнаті стояв веселий перегук нашого товариства. Відчувався передсвятковий настрій.

І раптом гамірливому нашому загалу мов би позакладало. У дверях нашої кімнати появилася висока постать начальника МДБ. Він зайшов якось тихо і непомітно, що й не всі побачили його. Але той насторожений і зловісний прихід відразу ж пересилив всі звуки.

– Здрастуйте! – впівголоса сказав начальник і всі його відразу ж почули.

Цього разу грізний майор назвав моє ім’я, яке я почув, здригнувшись.

– Це я… – відгукнувсь, ніби не своїм голосом.

– Да не бойся, – сказав до мене начальник. – Пойдешь со мной.

Я йшов за ним, як на ешафот. Ми вийшли з кімнати в цілковитій тиші й  хлопці мої проводжали мене мовчазними поглядами. Побачивши мій кислий погляд, майор поплескав мене по плечу і ,усміхнувшись, повідомив:

– Сегодня поиграеш нам. Я знаю, что ты толковый аккордеонист. А ведь завтра праздник прогрессивного человечества – 1 Мая!

– А чим же я буду грати, – знітився я. – У мене ж акордеона нема.

– Как нема? – перепитав енкаведист.

– Акордеон належить училищу і його може дати тільки директор.

– Хм-м, – усміхнувся майор. – Пойдем тогда к директору. Уж мне то он не откажет, надеюсь. – Він зверхньо випростався. – Пойдем, студент.

І ми пішли до директора. Через деякий час я з акордеоном у супроводі начальника прямували до особняка місцевого відділення МДБ. Декілька офіцерів на вулиці побіля будинку палили цигарки і збуджено про щось сперечались. Тут же коло них стояла здоровенна вівчарка в ошийнику. І один із емдебешників діставав щось із кишені та підгодовував її.

З будинку лунали веселі жіночі голоси. Побачивши нас з акордеоном, гості повернулись до кімнати. Це був здоровенний зал, в якому літерою Г стояли столи з різними напоями та наїдками.

– Вот вам, – вказав на мене начальник, – как и обещал, привел вам аккордеониста. Военные песни играешь? – запитав мене тут же.

– А якже. Не тільки граю, але й співаю, – похвалився я.

– Вот и дело. Садись-ка за стол. Подзаправимся, а там будет веселей.

Коли всілись за столи і я оглянув їх, очі мої ледь не вилізли з орбіти при вигляді такого багатства, такої смакоти, яку мені нині можна уплітати. А ще ж бо напої! Тут стояли пляшки з шампанським, лікером кількох сортів, яких до того й не бачив. Тут вперше в своєму житті скуштував чорну і червону ікру, краби, червону рибу та й взагалі чимало тих закусок і напоїв, які мені й не снились. Казка, та й годі. А ми з хлопцями поснідали кількою зі шматочком картоплі і з’їли пісний студентський суп. Жили передчуттями відвідування своїх домівок, до яких думали поспішати завтра після святкового параду.

Продовження буде...

№9 від 22 лютого 2014 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 414 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]