Неділя

24.02.2019

00:01

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Від смерті врятували бур’яни…

Слухати такі розповіді надзвичайно важко. Моторошно робиться на душі, усвідомлюючи, що пережили люди, головним чином селяни, у 30-х роках минулого століття. Тоді антинародна сталінська влада СРСР, бажаючи всеціло підкорити волелюбивий український народ, загнати його у колгоспи, організувала небувалу акцію геноциду – Голодомор. Ми і сьогодні, у повній мірі, не можемо усвідомити, наскільки потрібно було бути нелюдом, щоб на чорноземах – царях ґрунтів, у середовищі споконвічних трудолюбивих гречкосіїв, довести людей до голодної смерті, безумств, канібалізму. Не дивно, що за всі ті гріхи та ще багато інших, не менш страшних, СРСР зник із карти світу, сподіваюся, назавжди. 

Острожанка Христина Темченко народилася у 1923 році в селі Харківці Гадяцького району Полтавської області. Коли я попросив розповісти її про страшні події 1933-1934 років, жінка гірко розплакалася. Вона довго не могла заспокоїтися. Трохи отямившись, моя співрозмовниця зізналася, що до цього часу нікому не розповідала про ті жахіття, які їй довелось пережити в дитинстві.

– Це велика біда, я навіть словами не можу передати весь той жах, який мені довелось бачити і пережити, – каже Христина Мусіївна. – Ліпше б вони нас тоді були розстріляли, ніж ми мали так мучитися. Я ніколи про це не говорила, а коли пригадую страшну зиму 1933 року, то завжди плачу. Тоді на нашій плодовитій і багатій землі вирував страшний голод. Їжі не було ніякої, бо все забрала тодішня влада. Хатами ходили, як у нас тоді казали, «буксіри», і насильно відбирали все, що можна було їсти.

Врятували родину Христини Темченко, головним чином, бур’яни і те, що залишилось після збирання кукурудзи. Зілля парили і до нього додавали, як «приправу», перебиті у ступі качани кукурудзи, які, звичайно, були без зерна. Восени та на початку зими їх ще вдавалося знаходити на полях після збирання врожаю. За щастя було, коли траплялося знайти кормовий чи цукровий буряк. Все те перемішували, варили, чи смажили, і так їли. «Сьогодні таке не буде навіть собака, а, можливо, що і свиня їсти. А ми змушені були те вживати, бо вмирали з голоду», – з гіркотою і сльозами на очках розповідала Христина Мусіївна. Та найгірше, що навіть того пізніше не стало. Люди зібрали все їстівне зілля, половили мишей, котів і собак, ворон. А потім почалося «полювання» на людей, головним чином, на дітей. Були такі, що повністю з голодухи втратили глузд і ловили собі подібних, вбивали і їли їх. «Багато тоді дітей загинуло, хто їх рахував…», – згадує жінка. Аби щось роздобути, вона та її близькі ходили у такий час, коли безумних «мисливців» не було.

Навіть попри те, що люди вже неабияк страждали від голоду, їх оселями тривали облави, під час яких шукали хліб. І коли ті «буксіри» щось знаходили їстівне – неодмінно забирали. Хіба це не підтвердження того, що Голодомор був організований владою? Мабуть, допомогло вижити родині Христини Мусіївни те, що вона перебралася з села на хутір. Там людей було небагато, і зав­дяки цьому знайти їстівні бур’яни та залишки врожаю на колгоспних полях було легше. А ось ті люди, які залишились у Харківцях, померли з голоду. Так загинула бабуся Христини Темченко, дві тітки і дядько. Жінка також розповіла, що селом у той страшний час їздили підводи і збирали мертвих з вулиць та будинків. Де їх ховали – ніхто не знав, можливо, всіх в одній могилі.

Пригадуючи той моторошний час, Христина Темченко каже, що під кінець зими у неї з голоду опухли ноги. Через це вона злягла, бо не могла від безсилля і опухлості ступити й кроку. Шкіра на всьому тілі була дуже блідою. Місцями вона лускала і звідти витікала не кров, а щось схоже на воду. Тоді мати поклала дитину в коритце і там нещасна дитина весь час лежала. Мабуть, усі усвідомлювали, що незабаром її не стане. В той час, якось, у хату навідались «похоронники», мовляв, вони знають, що в домі є труп. Вони вимагали видати їм його. Але мати, сама ледь жива, не дозволяла забрати свою дочку ще живою. Почувши це, дитина зібрала всі сили і відкрила очі, навіть промовила кілька слів. Побачивши і почувши те, непрохані гості забралися з оселі. А потім хтось із сусідів приніс якісь харчі. Ними і вдалося врятувати життя Христині. Незабаром дівчинка почала ходити, а коли прийшла весна, з’явились молоді бур’яни і все пішло на поправку.

Мене цікавило, чи був тоді врожай, що стало причиною Голодомору. Жінка каже, що врожаї у тих роках були, і навіть хороші. Пшениця, жито та інші овочі вродили не гірше, ніж перед тим чи пізніше. Але влада, сільські «буксіри» все у людей відібрали. Тому люди гинули голодною смертю. У нашій розмові жінка також пригадала, що весною в колгоспі на полях працювали люди. Після голодної зими, від важкої праці, вони гинули як «мухи». Їх до вечора, а то й до світанку, ніхто не поспішав забирати. Лише коли темніло, приїжджала «похоронна бригада». Загиблих, звичайно, ховали без священиків, процесій і молитов.

Після страхіть Голодомору Христина Темченко закінчила школу, стала медсестрою. Вона працювала на Донбасі, але через хворобу переїхала на Рівненщину, де вчителювала її сестра. В Острозі свідок і жертва страшного Голодомору живе з 1957 року. До виходу на пенсію жінка працювала медсестрою. Спілкуючись із нею, хотілось багато розпитати, але мені це важко було зробити, бо я бачив і відчував, із яким болем жінка згадує страшні події свого дитинства. Зрештою, і того достатньо, що вона розповіла, і що написано вище, аби зрозуміти, яким страшним може бути тоталітарний режим, до чого може опуститись істота homo saрiens у своєму маніакальному бажанні підкорити цілі народи (сталін, гітлер, пукін). Далеко ходити не варто – сусідня клята москалія «викормлює» свого нового царя-тирана, а, точніше, антихриста, який прагне відновити імперію, знову поневолити сусідні народи і затягнути нас усіх у багнюку тоталітаризму. Тож якщо тепер Україна, не дай Боже, зазнає поразки, жахіття на багатостраждальній українській землі можуть продов­житись…

Іван ГЛУШМАН

№ 48 від 22 листопада 2014 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 283 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]