П'ятниця

22.02.2019

09:44

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Віддам усе, аби ти був живий

Середа. Був тихий, спокійний день. Сонце пекло, птахи співали. Андрій та Оксана поверталися додому зі школи. 

– Матусю! Нам на завтра потрібно про війну якусь розповідати! – сказав Андрій.

– Що? – відповіла мати, заклопотана своїми справам на кухні.

– Я кажу, розкажи мені про війну, – сказав хлопчик, увійшовши до кухні.

– Іди, синку, до діда. Хай він розповість. Він більше знає.

Андрій зайшов до діда з Оксаною.

– Ось, онуки прийшли. Олеже, піднімайся, – сказала до діда бабуся.

– Дідусю, розкажи нам про війну, – сказала Оксана.

– Олю, будь ласка, вийди з кімнати, це потрібно тільки наодинці з ними розповідати, – сказав досі мовчазний дід.

– Ось, постійно ти «вийди з кімнати, вийди з кімнати», скільки можна, – сказала обурено бабуся Оля й гучно закрила двері.

– Розповідай! – сказали діти одночасно.

– Ех, дуже давно це було. Точно все не пам’ятаю, але розповім що є. Це було влітку. Ще у 2014 році, рівно 43 роки тому. Я потрапив у зону АТО. Знайшов багатьох друзів. Здавалося, що постріли до нас не дійдуть, але це тільки здавалося. Мені тоді було 23 роки. Одного разу я пішов у село по продукти. І зустрів там дівчину…

– Нашу бабуню? – поцікавилась Оксана.

– Та ні, – відказав дід. – Так ось, та дівка була гарніша за вашу бабу, тому я її одразу й покохав. Спочатку я за нею слідкував. І потім, коли я помітив, що з її плечей упала кофтина, я побачив… військову форму з прапорцем України. Коли я пішов, то була шоста година ранку, отже, було холодно. Я зібрав необхідні речі та продукти, повернувся до табору, то там стояла та сама дівка, вона новоприбулою медичною сестрою була…

– Ги, ги, і що, ти їй одразу руку й серце запропонував? – сміючись, запитав Андрій.

– Не відразу, але запропонував, – сказав дід. – Спочатку я дивився на неї, як на ангела, що спустився з небес. А потім, я побачив, що також для неї щось значу. Зрештою, я підійшов до неї, й сказав: «Привіт! Не проти у село пройтись, нам молоко передають якраз?». І тут я подумав, що вона відмовить, але вона погодилась.

З моменту мого прибуття до зони АТО минуло чотири місяці. Нас обстрілювали майже щодня, і ми втратили велику кількість солдатів, нас залишилось лише 15 з 56 людей. Що ми могли? Правильно, майже нічого.

Одного дня я і Ганна, так її звали, пішли у село на розвідку: чи немає там ворогів або поранених. Прийшовши туди, ми побачили велику кількість трупів та російських воїнів, які розстрілювали солдат-українців. Нас помітили, ми вирішили втекти, але було пізно. Нас взяли у кільце, і ми опинилися у пастці. Нас зробили своїми полоненими.

Кожного дня нас допитували, але ми мовчали, не казали, де наші, за це нас били. Та ми не знали, що наших уже не було, вони всі загинули.

Цей день настав. Нас вели на розстріл, але спершу – на парад ганьби, де в нас з Анною цивільні кидали, чим завгодно. «Як так можна? – запитала вона мене, – Ми їх захищаємо, а вони?». Стерла Ганна сльозу, і почула вигук якогось головного з усіх «путінських військ»:

– На расстрел этих собак! Пусть все увидят, как они умрут! – і голосно засміявся, захлинаючись своєю слиною.

– О, ні, – заплакала моя Ганна. – Ми скоро помремо!

– Я перелякався, але сильніше за неї, аніж за себе. Коли нас уже поставили, я міцно заплющив очі і тримав її за руку. І тут почув крик: «Ні!». А відкривши очі, побачив, як Ганна стікає кров’ю. І я заплакав… Так голосно і сильно я тоді молив Бога, щоб він повернув їй життя, похилившись, аби поцілувати востаннє. Вона сказала мені: «Тікай… швидше!». Це були її останні слова. Тоді перед мною лежало нерухоме тільце моєї Ганнусі. Я почав всіх бити, кричав, що є сили, а потім… Потім я втік. Не знаю, як мені вдалося. Але я живий завдяки їй, хоча й ногу мені ампутували, але я живий.

Діти зі сльозами на очах залишили заплаканого діда, і він залишився наодинці сам з собою.

Ввечері того дня дідусь швидко заснув, але вранці не прокинувся.

Він залишив наш світ і пішов до свого першого кохання, до своєї Ганни. Тепер їх ніхто не розлучить так надовго, як тоді…

Софія РИЛЬСЬКА,
​учениця 7-го класу Острозького НВК «Школа І – ІІІ ст. – гімназія»

№ 5 від 31 січня 2015 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 274 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]