Понеділок

18.02.2019

05:02

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Він не повернувся з Афганістану

Було це в радянські часи. Я з батьком поїхала до бабусі в далеке подільське село, славне своїм багатим чорноземом. Іти пішки потрібно було довго. Поля тягнулися чорними скибами, пагорб звивався за пагорбом. Аж ось нарешті і починається село...

Білі хатинки вистроїлися в ряд. Неподалік була і батькова рідна оселя. Чепурна хатинка дивилась на нас з-під солом’яного даху. Невеличкі віконця, вкрита золотавими снопами стріха. В хаті були сінешні двері, а сама господа розділена на дві кімнати. Посеред найбільшої – стояла піч. Ця піч пам’ятала ще воєнний 1941 рік. Фашистські літаки розбомбили півхати, а піч вціліла. Тоді на печі посеред розваленого будинку спало немовля – мій батько. Як каже бабуся, піч його вберегла. В післявоєнні роки, аби хоч якось вижити, батько разом з односельцями малим хлоп’ям шукав мерзлу картоплю на чорноземних полях.

В закутку дому висіла ікона Божої Матері. Коричневе обличчя Богородиці було поділене пасмами, що їх залишили сліди від сліз. Здавалось, ікона колись давно дуже довго плакала.

Аж ось бабуся вийняла з печі та поставила на стіл горщик з картопляними дерунами. У вікні стояло літо. Яблука білого наливу рясно встелили траву.

– Он, диви, Миколо, – сказала бабуся батькові. – Сусідський хлопчина Максимко Юхимчуків, геть такий, як наша Наталочка (це вона про мене). – А диви, який справний, вже допоміг нам коня вивести. А це он і яблука собі збирає, щоб не зогнили.

 Я вибігла на вулицю і побачила високого хлопця. Він так трусив гілляки яблуні, що яблука сипались, немов град. Під яблунею стояв Максимів велосипед. Проте, щоб дібратись до найвищих гілляк, герою велосипед не був потрібен.

– Пригощайся! – простяг мені найбільше яблуко хлопець. – Ти в гості приїхала? А як ти навчаєшся? А у вас в селі є школа? А ти куди будеш вступати після школи? – питання лунали за питаннями. – Он глянь, бачиш. То наші старі куполи церкви. Бачиш, які гарні. Дарма, що церква вже стара і розвалена лежить. Ходімо, подивимось. Ми тут з хлопцями у війну граємо. Я, як виросту, обов`язково буду танкістом. Я вже сам вмію їхати на тракторі, вже цілу ніч з батьком орав поля за селом.

Максимкове обличчя світилося, наче сонце. А глибокі сині очі вигравали веселковими хвилями.

– А ти ще приїдеш? – запитав хлопчина.

– Неодмінно! – відповіла я.

 

… Прийшло декілька років. І ось уже студенткою я приїхала в село. Бабусі вже не було на цьому світі. На кладовищі до Великодня потрібно було прибрати могилу, поставити квіти. Добре натомившись, сіла відпочити на лавці. Увагу привернув оддалік незвичайний пам’ятник. Ноги самі повели мене до нього. А й справді… Там височів чорний обеліск, кругом якого все було вкрите гранітними плитами. Ці плити виблискували на сонці. Навколо висаджено високі туї, старанно прополено квіти. Обеліск звідусіль чинно обгороджено, і лише центральна алейка вказувала дорогу до постамента. А звідти на мене дивився портрет юнака у військовій формі з такими знайомими синіми очима.

– Це Михайло Франчуків не повернувся з Афганістану, – мовила якась жінка. – Привезли його літаком. То так цинкову труну і не відкривали. Батько, кажуть, посивів зразу. А як не посивіти, один син був! І хату нову в селі збудували, то ж для нього старалися. А мати кожен день навідується до сина. Плаче…

Війнув вітерець. По алеї покотився почорнілий листок. Біля обеліску було чисто, прибрано, стояли в росі квіти. Щоб не порушити спокій, я тихенько підняла сухий листок. Гранітна алея сяяла. З постаменту дивилось змужніле обличчя юнака. І все злітали в пам’яті ті білосніжні яблука, велосипед, куполи церкви. Виринала в уяві хлопчача постать і лунали його слова…

 

В бабусиній хатині давно вже ніхто не живе, вона неабияк занепала. Однак чорна обпалена яблуня досі стоїть обабіч городу. В сухі вітки яблуні вцілив грім і вона добряче обгоріла. Від старості гілляки обломилися, їх трохи попідрізали. Але все ще жебонів і випинався вверх стовбур з розгалужистою гілкою.

До зупинки довелося іти пішки по знайомій дорозі. А коли дорога закінчилась, при в’їзді в село, мене зустрічає білий монумент, а на ньому знайома постать у військовій формі і такі сині-сині очі… Ще раз оглянувшись на село, запали у вічі високі позолочені куполи вже новозбудованої церкви. Звідтіля відлунював дзвін, як спогад про неповторне дитинство.

Євгенія ЖАЙВОРОН

№ 7 від 14 лютого 2015 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 226 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]