Вівторок

19.02.2019

17:36

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Всі, що є – то мої
Кожна матір – по-своєму героїня, адже вона принесла у цей світ ще одне чи кілька життів, допомогла відрізнити добро та зло, робити перші кроки. Проте є й передбачене законом звання «Матір-героїня» за особливі заслуги у нелегкій справі материнства. Його отримують жінки, які народили та виховали від народження до восьмирічного віку 5 та більше дітей. Однією з тих, хто нагороджений цим почесним званням, є острожанка Олена Матласевич. Вона народила, виховала та випустила в світ 6 дітей.  

Жінка й сама виросла у великій сім’ї – у батьків їх було також шестеро. Залишилось живими лише троє, інших, як буває, забрав злий випадок. Олена Мефодіївна народилась в далекому 1930 році. Їй дитиною довелось пережити і голод, і війну, а в тяжкі повоєнні роки ставити на ноги вже своїх дітей. З болем згадує свої дитячі роки, коли доводилось копати людям городи, щоб викопати торішню картоплю, щоб було хоч щось їсти. В школу вона так і не пішла, бо будучи ще зовсім малям, часто хворіла. Але прочитати, написати щось вміє, бо пізніше ходила в вечірню, вже будучи в Острозі. Батько героїні все життя пропрацював головою колгоспу, за «бандер» його направили працювати в Українку (Острозького району). Уривками у пам’яті спливають перелякане іржання коней, полум’я, коли палили товар, хати. Як пережили ту розруху – знає один Бог. Так і осіла сім’я жінки в Острозі.

У 19 років вийшла заміж за молодого межиріцького голову сільської ради. Один по одному народилось шестеро дітей. Та не ладила з свекрухою та чоловіковою сестрою. Доводилось терпіти від них і гіркі слова, і образи, і несправедливе ставлення. Чоловік помер, коли вони жили у Казахстані. Набридло йому тут зводити кінці з кінцями, запропонував поїхати спробувати щастя в іншу республіку СРСР. Олена Мефодіївна погодилась. Там жили близько десяти років. Свого Матласевича поховала на чужині – його забрала любов до «зеленого змія» – і з дітьми на руках повернулась назад, в Україну. В Острозі орендувала одну кімнатку для себе з дітьми. Потім хлібзавод дав більше помешкання, де вона живе й зараз. На хлібзаводі її цінували і поважали. Не одну подяку має за сумлінну працю та дисципліну.

– Бувало прийду з роботи, принесу хлібину та дві-три сайки (булочки), розламаю між дітьми, та й нема. Їх же шестеро, всі здорові, ростуть, розвиваються, їм саме їсти треба. Далі йду в магазин. А якось пішла і директора пекарні там зустріла. Питає – за чим прийшла, кажу – за хлібом. То він мені дозволив брати з роботи дві хлібини та два батона. Я коли додому приходила – не їла, лише те, що на роботі, дітям треба було більше.

 На свій вік героїня розповіді не виглядає, з вигляду можна дати на десяток менше років.

– Як тяжко не було в той час, а пережилось. Виросла, виростила своїх дітей, внуків, правнуки вже є. Тепер всього вистачає – і їжі, і речей, і грошей, і часу. Нема тільки здоров’я. Хай на обличчі зморшок і не так багато, а руки-ноги сил не мають.

Олена Мефодіївна зізнається, що своїми дітьми пишається. Каже, що як би тяжко не доводилось в житті, завжди вчила їх бути, перш за все, хорошими людьми. Такими вони і виросли. Розповідає, як колись біля їх дому був садок з яблунями та горіхами. Як садила дітей рядочком на дивані, сама між них сідала та повчала, щоб не думали навіть брати чужого, що все можна купити, а чесності не купиш. А зараз вони телефонують і дякують їй за мудрість та хороше виховання. Про матір не забувають, доглядають, навідують, коли мають вільну хвилину. Хоч і розлетілись по світу. Менша донька тепер в Чернігові, старша – в Камишині, Волгоградської області (Росія), старший син – в Запоріжжі, середульший – у Москві, найменший – живе поряд з матір’ю, в Острозі. Була ще одна дочка, але вона зі своїм чоловіком загинули молодими. Вже років 40 як минули ті сумні події. Лишились їх діти, які завше пам’ятають про бабусю, допомагають їй чим можуть.

 Для кожної своєї дитини знайшлось добре слово у матері. Та чи не більше за слова важить сяяння її очей, коли вона розповідає про них.

Поряд з гіркими спогадами про власне дитинство та злидні спливають хороші. Згадує, як старша донька пішла вчитись на модельєра і почала обшивати її, себе і молодших. Як допомагає молодший син щодня, а перед святами злітаються діти до матері здалека і допомагають все святково прибрати, як навідують і горнуться до бабусі внуки та правнуки.

– Хоч вже пішов 84 рік, щось робити ще хочеться, тяжко на місці сидіти. А сил – немає. Буває, син застане мене за якоюсь роботою – пранням чи коли на грядці десь – і свариться. Прошу, щоб не кричав – скільки зможу – все зроблю сама. У мене вже два рази був інсульт, вже й не думали, що виберусь. Але діти поставили на ноги – старша дочка з Росії передала якісь чудо-ліки, які й допомагають добре почуватись і виглядати.

На питання скільки має внуків та правнуків жінка сміється.

– Не питайте. Буває, лягаю спати, дай, думаю, порахую. Дораховую до 12-13 та й збиваюсь. Кажу сама до себе, не буду рахувати, всі, що є – то мої. Всі добрі, гріх на когось жалітися.

Людмила ПАНАСЮК

№33 від 17 серпня 2013 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 354 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]