Вівторок

24.10.2017

08:24

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

З теплотою та вдячністю про колег та вихованців

Народилася я в січні 1942 року, в сім’ї службовців-вчителів. То були страшні й важкі часи для країни – період війни.

Мій батько – Шевчук Філолог Мусійович до війни працював директором школи в Антонінах  Кам’янець-Подільської  області – нині Хмельницька. З перших днів війни він пішов на фронт захищати свою батьківщину від ворога. Моя мама – Олександра Дмитрівна  до війни працювала вчителькою 1 – 4 класів в тій же школі.  З наближенням німецьких військ до Антонін, вагітна Олександра Дмитрівна разом зі своїм трирічним сином та сім’єю завуча школи, а також з дітьми-сиротами, яких не забрали родичі, евакуювалися за лінію фронту – в Росію. По дорозі до них приєднувалися й діти з інших міст. Таким чином мама опинилася в селі Гусарен Красноармійського району Саратовської області, де я  народилася. То були важкі й голодні роки. Мама працювала в школі. Дуже важко було з харчами. Часто Олександру Дмитрівну вдома зустрічали голодні діти. Я просила маму «Дай шлєб» («Дай хліба»). Матерям, які мали грудних дітей, давали невеликий пайок: булочку та інколи чашку юшки.

В кінці 1943 року важко поранений батько потрапив до госпіталю в Алма-Ату. Підлікувавшись, почав розшукувати свою сім’ю. Приїхав до нас в Саратовську область, став працювати в школі. Після звільнення України від німецьких загарбників мої батьки повертаються в Україну. Міністерство освіти направляє батька в місто Бершадь, що на Вінниччині, працювати директором педагогічного училища. Там же викладала  й  мама.

В 1950 році Філолог Мусійович з сім’єю переїздить до Острога в Рівненську область, працює завучем у місцевому педучилищі. Все своє життя мої батьки віддали навчанню й вихованню підростаючого покоління.

Я пам’ятаю, як приїхала до нас велика вантажна машина, як повантажили речі, а між ними – посередині поставили великий фікус, за який всі переживали. Я і старший брат Радомир притримували його. Мені було тоді вісім років, брату Радомиру – дванадцять, Олегу – чотири. Ми оселилися в Острозі, який став для нас рідним, любимим містом. Поселилися ми в будинку біля педучилища, на вулиці Кагановича, 2б, зараз – вулиця Семінарська. В цьому будинку жили вчителі: Запорожець Пилип Костянтинович – вчитель фізики з дружиною – Ганною Іванівною Есік – вчителькою російської мови та сім’я вчителів Соколянських – Прокіп Андрійович й Олена Григорівна, які стали друзями моїх батьків на все життя. Пригадую, як мама й Олена Григорівна привели в наш двір двох коротко підстрижених дівчаток – Олю й Ніну Соколянських, почали нас знайомити. Ми стояли й дивилися одна на одну, не наважуючись підійти. Раптом до мене підбігла менша дівчинка – чорнявенька Ніна, взяла мене за руку і ми побігли у двір педучилища. Ми бігали підстрибуючи, сміючись, тримаючись за руки. Так, тримаючись за руки та підтримуючи одна одну, ми йшли по життю, поки раптова смерть Ніни на шістдесят дев’ятому році її життя не розлучила нас. Оля і Ніна теж стали педагогами. Ніна викладала історію в Острозькій українській школі,  а Оля – викладала російську мову та літературу в школі села Новомалин й  Острозькій санаторній школі-інтернаті.

Поступово наша родина поповнювалася педагогами. Мої братові – острожанки – Галина, Тетяна, Марія все своє життя присвятили педагогічній праці. Брат Олег закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Пішовши у відставку з військової служби, працював вихователем в Острозькій допоміжній школі-інтернаті. Сестри мого чоловіка Миколи Білоуса – Марія Іванівна та Галина Іванівна теж стали педагогами, присвятивши своє життя вихованню підростаючого покоління.

Ще навчаючись у школі я знала, що буду педагогом. Після закінчення Дубенського педагогічного училища мене направили в село Бугрин Гощанського району вчителькою 4-го класу. Щоб укомплектувати  клас, доводилося ходити по хуторах і збирати учнів-переростків, які не вміли ні читати, ні писати. Але потрібно було дати їм початкову освіту. І такі учні за один навчальний рік мали освоїти програму початкових класів. Після першого мого випуску четвертокласників, учнів у перший клас на наступний навчальний рік не набралося. Тому  в 1963-1964 навчальному році мене призначили вихователем 5-11-х класів  в Острозьку школу-інтернат для глухих дітей. 

Влітку 1964 року завідуюча Острозьким дитячим садком Ірина Василівна Білоусова запросила мене тимчасово, на період відпусток вихователів, попрацювати в садочку. Таким чином я почала працювати у дитячому садку «Ромашка», де затрималася на двадцять років. Моїм першим наставником була вихователька Диджуль Ольга Іванівна. Я завжди дивувалася її спокою, врівноваженості, розсудливості. Згодом ми породичалися.  

Робота в дитячому садку назавжди змінила моє життя. Наближався Новий 1966 рік. З радістю чекали цього свята діти й дорослі. В дитячий садок привезли велику й красиву ялинку. Наступного дня мали відбутися дитячі ранки. Ввечері потрібно було встановити ялинку і прикрасити її. Потрібна була чоловіча допомога, а в колективі – одні жінки. Раптом до зали заходить вихователька Ольга Іванівна Диджуль разом з молодим хлопцем, який тримав ящика з інструментами. Всі дуже зраділи, настрій був святковий. Микола встановив ялинку, потім допоміг нам її прикрашати. Він стояв високо на драбині, а ми подавали йому ялинкові прикраси. Іграшки в основному були виготовлені дітьми з картону та паперу, сніжинки вирізані з серветок. Фабричних прикрас було мало, а особливо – кульок. Тому, подаючи по черзі ялинкові прикраси, кожна з нас переживала, щоб не розбити. Я, як зараз пам’ятаю, подавала Миколі велику й красиву кульку, аж раптом вона падає й розбивається. Всі ахнули. Я з Миколою зніяковіло переглянулися, а завідуюча Ірина Василівна засміялася, промовляючи: «Ви ж так всі кульки переб’єте». Це було моє перше знайомство з майбутнім чоловіком. Микола став приходити в дитячий садок, допомагав ремонтувати столи, стільчики, дитячі іграшки. Влітку 1966-го року я вийшла заміж за Миколу Івановича Білоуса. А через рік наша молода сім’я поповнилася  народженням сина Дмитра.

Приємно згадати своїх колег по роботі: методиста Лідію Борисівну Служинську, яка завжди допомагала своїми практичними порадами й пропозиціями, Наталю Степанівну Негоденко, нянь – Раїсу Гаврилівну Покришку, Людмилу Андрощук та Марію Яшину, які завжди були старанними, вимогливими, охайними в роботі. З музичним працівником Ларисою Вадою проводили цікаві святкові ранки, різні  заходи.

Найприємніші спогади залишилися в мене про роботу в дитячому садку. Я завжди любила дітей, а діти відповідали взаємністю. Найчастіше мені доводилося працювати з дітьми підготовчих до школи груп. Дітей було багато, по сорок чоловік. Одна кімната слугувала  їдальнею, спальнею та ігровою. Після сніданку розставляли столи для заняття. Після обіду знову зсовували столи і розставляли розкладушки, готуючи кімнату дітям для сну. Часом в кімнатах не вистачало місця для всіх розкладушок, тому доводилося класти дітей по двоє – «валетом».

То були нелегкі умови праці, але я намагалася виховувати у дітей дисциплінованість, повагу до товаришів, порядність, чесність, справедливість. Готувала  їх до навчання в школі, навчаючи азам  читання, писання, рахування.

В 1984 році я перейшла працювати в школу-інтернат для глухих дітей – в дошкільну групу. Там пропрацювала близько п’ятнадцяти років. То були нелегкі часи перебудови, розпад  СРСР, здобуття Україною незалежності. Зарплат працівникам не платили. Важко було директору школи В. Е. Озімковському діставати продукти для харчування та одяг для дітей. Незважаючи на важкі умови, вчителі та вихователі намагалися робити все, щоб дітям було комфортно жити й навчатися в спеціалізованій школі.

В дошкільну групу вперше потрапляли маленькі несформовані особистості з вразливими душами. Їхні батьки з тривогою і болем, вірою і надією віддавали своїх дітей у руки вчителів-вихователів. Разом з колегами – вчителями Тамарою Федорівною Кравець, Лідією Володимирівною П’ятецькою, вихователями Нелею Ростиславівною Матвійчук, Ольгою Рудик, Людмилою Володимирівною Тарковською, Галиною Хведась, нянею Галиною Новосельською систематичною й копіткою працею навчали дітей з вадами слуху оволодівати належними знаннями, навиками охайності, побутової культури, спілкування між собою та з оточуючими.

Я, працюючи багато років педагогом, проводила з дітьми заняття, ігри, дозвілля, різноманітні заходи. Завжди приємно відчувати й бачити наслідки своєї праці. Але в кожної працюючої людини настає час, коли потрібно йти на заслужений відпочинок. В 1997 році я вийшла на пенсію. Та ще й зараз, ідучи вулицями міста, мене зупиняють молоді й середнього віку люди і запитують: «Жанна Філологівна, ви мене пізнаєте?». Придивляючись, впізнаю в них маленьких Сашу, Олю, Наташу…  Мені завжди дуже приємно, що мої колишні вихованці, які мають вже своїх дітей, внуків пам’ятають свою першу вчительку й виховательку. З хвилюванням і радістю я думаю, що все-таки прожила  життя немарно.

Жанна ШЕВЧУК-БІЛОУС

До друку підготувала зав. відділом  історії Державного історико-культурного
заповідника м. Острога 
Марія ДАНИЛЮК

 

№ 41 від 10 жовтня 2015 р. Категория: Історія, краєзнавство і туризм | Просмотров: 181 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]