Понеділок

18.02.2019

05:00

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

За столітнім порогом

Мені сьогодні сто. Ювілей... Чудово... Я дочекав цієї весни. Я довго жив, я бачив багато, але... я мало знаю. Проте, одне я усвідомив назавжди і хочу це передати вам. 

Я зараз сиджу навпроти дзеркала. Знаєте, нащо воно? Я хочу говорити вам про свої ще не вмерлі почуття, не хочу їх описувати, щось додавати, а зразу говорити про них.

Я не бажаю вам розказувати про своє дитинство. Там не було нічого такого, щоб зацікавило, хоча... знаєте, а саме тоді, десь у 7-8 років, я й познайомився з нею. Щодо «познайомився», то це дуже гучно сказано. Ви ж знаєте, як діти починають першу зустріч. Вона була звичайнісіньким дівчиськом, нічого особливого, вона мені тоді, дитиною, навіть не подобалась. Але я з нею товаришував, хоча мати чомусь ставилась до цього неприязно.

У 15 років у мені, мабуть, прокинулась природа юнака чи що, і я зрозумів, що ця дівчина для мене вже щось більше, ніж товаришка. Тоді у мене був такий стан, ну, знаєте, здавалось, що я зміг би взяти увесь світ і покласти до її ніг. Я зрозумів, що закохався. По-справжньому вперше закохався.

Вона не була надзвичайно красивою, у неї небездоганна фігура, навіщо вигадувати казки. Мені просто було з нею добре. Я її кохав... Стоп... чому кохав? Я й зараз її кохаю. Ми зустрічались... Довго зустрічались. Ми були найщасливішими людьми. Ми хотіли одружитись. Я зробив їй каблучку з якоїсь залізяки (ну не мали тоді грошей), отой перстень, що хлопці зазвичай вдягають на безіменний палець своїй нареченій. І ви знаєте, вона погодилась. Вона сказала: «Так!». Боже, скільки щастя! Я просто не міг повірити у це.

Ми ще нічого не говорили батькам... і, мабуть, краще б, якби не казали. Я той день пам’ятаю добре. Ми вдвох прийшли до мене додому. Я попросив маму вислухати нас. І, повідомивши їй  нашу новину, я думав, що вона зрадіє, але мати аж зблідла, коли почула. Вона так лаялась на Анну, що ледве сусіди не позбігались. Матір сказала, що нізащо в житті не дозволить цій гадині ввійти в нашу сім’ю. Того вечора я дізнався чому. Але про це пізніше, бо тут є ще одна деталь, важлива. Напередодні того дня Анні наснився сон. Вона мені переказала його: «Я у весільній сукні, маю погодитись стати дружиною, але чомусь в останній момент відмовляюсь». Ми тоді не надали цьому значення, а даремно.

Як і в кожної людини, у мене був батько. Мати ніколи не розказувала, де він, та й я не питав, бо бачив, що їй боляче про це згадувати. Річ у тім, що дід Анни колись хотів зґвалтувати мою матір, а батько, вчасно прийшовши, заступився за неї, ледь не до смерті побивши пана Олеся. Той був не останньою людиною у місті. Ну, і  не буду довго крутити, він посадив тата за ґрати на 5 років. Здавалось, що це не так уже й багато, але... Батька вбили на зоні. Деталей не знаю, але знаю одне, що його не стало, коли мені було десь років зо два...

Пам’ятаю, що тоді я вийшов з хати, глибоко вдихнув нічне прохолодне повітря і... заплакав. Не знаю чого, й досі не знаю. Я не знав батька, мати повністю замінила тата, мені його не бракувало, але я тоді плакав. Вперше за останні роки. Мати не любила цю родину, родину Анни. Саме вони відібрали у неї найдорожче, вони відібрали її кохання, кохання всього життя. Мама більше ні з ким жити не хотіла, нікого не могла прийняти у свою сім’ю. Ця образа, страшна образа, навічно поселилась і сповила її серце й душу.

Але не це було найгіршим, що матір не прийняла Анну за свою невістку, за доньку, а ще жахливіше те, що я відвернувся від неї. Чому я послухав матір?.. Я знаю..., бо ця людина завжди була найближче, завжди радила мені, і її поради були слушними. Так і цього разу я її послухав. Я кричав на Анну, ображав її сім’ю, а вона слухала і лише тихенько вимовила: «А хіба я винна у тому, що сталось, коли мені було 2 роки?». Але я цього не чув, я не захотів почути ту фразу, яка б змінила моє життя. До сих пір не можу зрозуміти, у чому звинувачував її, але я тоді потрапив під вплив моєї матері і не зміг йому протистояти.

У 25 років я одружився з Павліною. Вона була для мене такою ж незвичною, як і її ім’я. Але ми зрозуміли одне одного. Вона народила мені двох чудових дітей, але... жодного разу, не було такого ні дня, ні ночі, аби я не згадав, не думав про «мою» Анюту. Я тоді лише зрозумів, що по-справжньому її кохаю! Хотів її знайти, поговорити, але не міг, бо її ніде не було. Знаєте, кажуть, що коли чогось дуже хочеш, то всього можна досягти... Я, мабуть, хотів не настільки сильно. Боявся, мабуть, що, зустрівши її, почуття спалахнуть з новою, ще дужчою силою, і я покину Павліну з дітьми. А я не міг цього зробити, бо так вчила мене моя мати. Добре ж вчила...

Роки минали, життя спливало, от у мене вже й внуки, от і Павліни не стало. Сумно, але я не плакав, як не дивно. Я вже ні на що не сподівався, але доля мала для мене сюрприз. Мій давній друг Івась сказав, що знає дещо про Анну. Я слухав з відкритим ротом, як склалось її життя. Анюта після тієї розмови покинула місто і поїхала до татових батьків. Там і прожила все життя. Вона так і не вийшла заміж. Анна, як і моя мати, не змогла ще когось покохати, так і проживши все життя сама. Вона дочекалась старості. Останнім бажанням Анни було, аби її поховали у рідному місті. Так і сталось.

Анно, Анюто, пробач! Чому я був такий глухий, черствий, чому я тебе не почув? Ти знаєш, коли я нарешті зрозумів свою помилку, було вже пізно. Анно, пробач, бо я обіцяв тобі щастя, а так і не дотримав свого слова. Я не звинувачую матір, бо її можна зрозуміти. Я звинувачую себе, бо я не зміг не піддатись її впливу.

 Наступного дня я подибав на цвинтар. Знайшов її могилу. Тоді я знов заплакав, довго плакав. Я їй нічого не казав. Я торкнувся до її могили і мені на мить здалось, що вона погладила мою руку. Тут я зрозумів, що вона і досі кохає мене. Анна не тримає на мене зла, вона пробачила, давно пробачила...

Дописавши все, я глянув у дзеркало... і побачив, що з моїх очей біжать сльози. Я знову плачу...

Ольга ГАЛУГА,
студентка групи У-31 НаУОА

№ 2 від 10 січня 2015 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 298 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]