Вівторок

23.04.2019

09:36

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Блаженна Аліпія Голосіївська – Матушка Святої Русі
Одним із таких імен є ім’я подвижниці нашого часу – монахині Аліпії.

На плечі, як браття, долоні кладімо поривно,
Близькі і далекі – єднаймось в любові до всіх!
У Божому Дусі святися для нас, Україно, –
Благі імена, що записані в Книзі Живих!
Тетяна МАЙДАНОВИЧ

ХХ століття – час вогненних, страшних кривавих випробувань, час сатанинських спокус, повеліваючих умами і розбещуючих душі мільйонів людей; час ревних подвижників, сповідників і мучеників – безстрашних воїнів Христових, які зберегли на Русі Істину і Віру всупереч всім зусиллям русофобів, богоборців і христоненависників.

У цей складний час у благочестивій селянській сім’ї села Вишелій Городищенського повіту Пензенської губернії 3 (16) березня 1910 р. народилися дівчинка, яка стане великою подвижницею. У святому хрещенні її назвали Агапією, на честь мучениці Агапії. З почуття благоговійної любові до небесної покровительки, Матушка все життя носила на спині її ікону.

Корені її дитинства сягають у той минулий уже світ непорушного та гармонійного поєднання всіх укладів російського побуту з істинною вірою і щирим нелицемірним благочестям. Очевидно, основи духовного виховання, закладені у дитинстві, стали для неї тою опорою, на якій будувалось все її духовно-моральне аскетичне подвижництво.

Батьки Агапії Тихонівни Авдєєвої (її мирське ім’я) Тихон і Васса Авдєєви, по слову Матушки, відрізнялись особливим благочестям. Про міру цього благочестя можна судити вже навіть по одному зауваженню: батько Матушки вживав у піст тільки сухарі і пив відвар з житньої соломи. Мама завжди готувала багато їжі і роздавала її біднякам, а у свята відправляла маленьку Агапію у будинки бідних людей з гостинцями. Це була строга християнська сім’я, де й змогла виховатись непересічна особистість. Про силу любові матушки до своїх батьків говорить той факт, що вона завжди просила своїх відвідувачів помолитися за упокій її батьків – Тихона і Васси, а також бабусь і дідусів Павла, Євфимії, Сергія і Домни. Як всі православні християни того часу, батьки Матушки постійно ходили до храму і привчили до цього дочку на все подальше життя. До цього періоду життя Агапії відноситься одне коротке зауваження Стариці. Одного разу, коли батьки пішли до храму, її залишили вдома глядіти курчат. Але допитливий розум дитини був зайнятий іншим – зовсім не дитячим спостереженням – за духовним станом жителів міста: вона бачила внутрішніми духовними очима тих, хто йшов у храм на молитву, а хто, за її словами, «на базар». Очевидно їй, уже тоді наділеній Божою благодаттю, була відома внутрішня направленість людини до Бога чи до гріха.

У ті часи Пенза мала заслужений епітет «Нові Афіни» і була одним з культурних центрів російської провінції, що хвилював не одне покоління і ліриків і політиків. Граф М.М. Сперанський прямо признавався: «Пензу… я вибрав би моєю вітчизною навіть тоді, коли б мені можна було вибирати одну з п’ятдесяти губерній». У місті налічувалось 67 навчальних закладів. Загальну класичну освіту жителі Пензи отримували у чотирьох державних і трьох приватних гімназіях. В одній із них навчалась юна Агапія. Невідома назва цієї школи, але навчання у ній відрізнялося корінним чином від наших сучасних шкіл. Освітній рівень у них був високий. Учні отримували міцні знання з природничих і гуманітарних наук, обов’язково вивчали декілька класичних мов: грецьку, латинську, слов’янську, і виходили з гімназії, вільно володіючи європейськими мовами.

Будучи живою, швидкою і кмітливою, Агапія не могла втриматись, щоб не підказувати, заважала уроку. Одного разу вчителька вивела її із класу. Дівчинка стояла у коридорі і плакала. Йшла інша вчителька і, побачивши заплакану дитину, зупинилася, втішила, поговорила. Потім пішла з нею у клас до вчительки, в якої вчилась Агапія, щоб з’ясувати, чому вона така строга до дитини. Та відповіла, що учениця дуже розумна і порадила взяти її до себе в клас. Вчителька-утішителька привела у свій клас Агапію, а клас був порядком вищий. Але й там повторилося те ж саме – дівчинка всіх дивувала своєю кмітливістю і розумом. У школі вона провчилася два роки. Потім пішла мандрувати паломницею по святих місцях.

У 1918 р. Раднарком прийняв декрет «Про червоний терор». У практику ввійшли масові розстріли «класових ворогів» без суду та слідства. Країна здригнулася від страхіть, беззаконня і сваволі. Одного разу восьмилітня Агапія Авдєєва відлучилась до сусідки. Повернувшись, вона побачила тіла розстріляних батька й матері. З родичів у неї залишився дядько, який спочатку забрав її до себе. Смерть батьків стала для Матушки тим життєвим випробуванням, яке ще більше привело її до пізнання земної суєтності, і розбудило в дівчинці бажання послідувати Богу, віддавши на Його волю плин всього свого життя.

5 лютого 1918 р. виходить декрет «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви», у якому говориться, що «школа відокремлюється від Церкви; викладання релігійних віровчень в усіх державних і суспільних, а також приватних навчальних закладах, де викладаються загальноосвітні предмети, не допускається», що при загальному хаосі і невлаштованості життя робило подальше перебування у світських навчальних закладах майже неможливим.

Але благочестивій дитині треба було перетерпіти ще одне випробування. Вона потрапляє у полон, захоплена загонами Першої кінної армії С. М. Будьонного. Проте Бог не залишив сироту, і в результаті той, від кого, здавалося б, неможливо було чекати допомоги, сприяв звільненню дитини. З розповідей блаженної Семен Михайлович Будьонний особистим розпорядженням надав свободу дівчинці, розчулений її сльозами.

Прочанкою вона відвідала багато святинь, що на початку 20-х років ще чудом трималися від повного розорення. У ці острівки віри Христової стікалися численні мешканці закритих монастирів, позбавлені кафедр архієреї, священики. Духовне життя у ті роки досягло небувалої висоти.

Нерідко доводилось Матушці найматись і на поденну роботу, щоб мати шматок хліба і дах над головою. Її брали охоче, бо вона була чистою, акуратною і відповідальною. Збереглися свідчення двох сестер-схимонахинь, які також були уродженками м. Пензи і близько спілкувалися з нею у роки юності. Блаженна з ревністю відвідувала пензенський храм жінок-мироносиць. Після служби батьки схимонахинь запрошували Агапію до себе в гості переночувати. Вже тоді вона зберігала свій розум розважливим і зосередженим. Ввійшовши у дім, була мовчазною, незмінно читала псалтир. Говорячи про всіх людей тільки у чоловічому роді, Матушка згадувала про себе: «У молодості я був високий, красивий, з довгою косою до колін».

Настав 30-й рік – рік великого перелому. Удаване тимчасове затишшя під час НЕПу було ілюзією. Почалось масове закриття храмів, яке супроводжувалось арештами, засланнями й етапуванням у місця ув’язнення, де томились тисячі священиків і десятки архієреїв. Чаша страждань не минула й Матушку. Вона була ув’язнена на 10 років в якомусь дикому безлюдному місці. З її спогадів дізнаємося, що спочатку її вкинули у загальну камеру і дали дуже коротку сорочку. Матушка забилась у куток, сіла навпочіпки, щоб прикрити оголене тіло і так просиділа весь день, не підіймаючи очей, не рухаючись, і ні на кого не дивлячись. Нечестивий тюремний наглядач кинув дівчину на потіху до кримінальних злочинців, але побачив сяйво над нею і підійшов до неї, щоб те сяйво перейшло й на нього. Після цього приніс довгу сорочку і перевів Агапію в іншу камеру. Щоб посміятися з неї, у піст дали їй шоколадну цукерку. Вона затисла її в руці і 11 днів нічого не їла і не пила. Ще два рази по сім днів Матушка не їла й не пила. Ночами вона читала Псалтир, а вранці говорила одній із сокамерниць, щоб та надягала халат і виходила із в’язниці. Втікачка проходила всі сторожі ніким неперестріта, незупинена і виходила на свободу. Так Матушка молитвою врятувала декількох людей. Про умови утримання у в’язниці говорити не доводиться.  Одного разу Агапію хотіли отруїти і принесли їй подушку з газом. «Але я взнав, що вона з газом, ліг на неї ногами і залишився живим», – згадувала Матушка. У найтяжчих тюремних умовах блаженна залишалась незламною не відчаянною, не озлобленою, утішителькою для всіх сокамерниць. Віддавши свою душу в «жертву живу», вночі блаженна несподівано чудесним способом отримала можливість звільнення. Таку явну милість Божу Матушка пов’язувала з небесним покровительством  святого апостола Петра. Справжня істинна природа факту чудесного звільнення її святим апостолом Петром з камери смертників залишається нерозкритою, таємною. Одному Богу відомі шляхи, яким чином могла статися така незвичайна подія; проте пам’ять про святого апостола Стариця зберігала усе своє життя, вважала його своїм покровителем. У день його пам’яті причащалась Святих Христових Тайн. У храмі її місце було завжди біля його святого образу.

Мучениця Агапія, блаженна покровителька Матушки теж була свого часу чудесним способом звільнена святим апостолом Петром. Коли свята Агапія, перетерпівши муки, які тільки могли придумати тиранство і ненависть до християн, була вкинута у глибоку смердючу темницю, опівночі раптом відкрились самі собою двері, засяяло небесне світло і явився перед нею святий апостол Петро із словами: «Аз есмь апостол Петр; вижду убо тебе исцеленною». І став невидимим. Свята зцілилась. Нерукотворне небесне світло всю ніч осявало темницю, сторожа розбіглася, і темниця залишалася відкритою.

Матушка після чудесного звільнення 11 днів йшла скелястим берегом до найближчого населеного пункту. «Я боялся, думал – вот сейчас пучина меня поглотит», – розповідала Стариця. На 12-й день «виноградною стежкою» зуміла вибратись із скелястого морського узбережжя у якесь гірське поселення. У пам’ять про це на її ліктях на все життя залишилися глибокі численні шрами.

…Дуже строго  матушка Аліпія дотримувалась постів. Перший і Страсний тиждень Великого Посту, у середу й п’ятницю щотижня вона нічого не їла. На шиї на мотузці носила велику зв’язку ключів – своєрідні вериги. Цікава їх історія: розповідала, що під час війни, перебуваючи у німецькому таборі, працювала на заводі. «Підійду, – каже, – до сітки вночі, розріжу її та всіх випущу, всі підуть і залишаться живими, і ніхто не знав, куди поділися». За кожну звільнену людину на шиї додавався ключик: маленький і великий, біленький і жовтий. Цю тяжку зв’язку матушка Аліпія носила на шиї до самої своєї смерті. Тонка міцна мотузка впивалась в тіло, залишаючи на шиї глибокий синій рубець. Запитали її: «Навіщо Ви все таке тяжке носите»? «А как же, – відповідає,  – ведь я же должен вымолить всех, кого за колючую проволоку выпускал».

У полоні Матушка ночами читала Псалтир (знала його весь напам’ять з дитинства) за жінок, у яких вдома залишились діти, або хворі старі батьки, виводила їх за колючий дріт, і вони благополучно  добирались до дому. Пішла й сама Матушка ще до закінчення війни. Перебралась через лінію фронту і пішки пішла до Києва. Багато різних людей ходило тоді дорогами, де свої, а де чужі не розібрати. Речей у неї не було ніяких, їла, що прийдеться. Одного разу нагнали її в дорозі декілька чоловік, стали приставати. Надворі темно, місцевість пустинна, нема де сховатись. Стала сердечно молити Божу Матір захистити її. Недалеко побачила скирту соломи і побігла до неї, щоб сховатись від бандитів. А вони за нею. Добігла до скирти, спиною до неї притулилась, серце від страху розривалося і вона слізно просила Матір Божу не залишати її. Бандити навколо скирти бігали, кричали: «Та де ж вона поділась, їй же не було куди сховатись, де пропала»?! Страшенно сварились нецензурними словами. Постояли і пішли. А Матушка подивилась на себе і побачила, що вона вся світла, весь одяг на ній білий, руки білі. Заспокоїлась. Матір Божа захистила, сховала від бандитів, небесним сяйвом одягла, от вони й не побачили її.

Деякий час Матушка проживає у Київській області, у селі Капітанівка, у багатодітній сім’ї. Відомий випадок того часу про велику силу її чудотворіння, коли вона йшла на свято Феодосія Чернігівського. Йшла вона пішки, ночувала під відкритим небом, не зупинялась у селах. У Чернігові вона поклонилась мощам святителя і після вечірні попросилася у старости переночувати. Староста грубо відмовив і пішов, але Матушка йшла слідом за ним. Біля хвіртки старосту зустріла заплакана дружина, повідомивши, що їхня дочка через недогляд померла на печі від чаду. Староста зразу ж поспішив у хату, хотів закрити хвіртку, але блаженна попросила пропустити і її. Безпорадні у розпачі батьки не опиралися і Матушка, увійшовши до хати, зразу ж піднялася на піч, де лежала дівчинка. Вона дістала флягу із світою водою, яку вона символічно назвала «живая», і окропила нею голову, лобик, рот дівчинки, потім влила трохи води до рота. І дівчинка відкрила очі. Вдячні батьки пропонували Матушці залишитися у них. Але, не зраджуючи ніколи свого подвигу і свого великого духовного такту, блаженна непомітно зникла. Пройшовши шлях до Чернігова і ночуючи під відкритим небом, вона, в даному випадку, провиділа біду, і сама до неї прагнула.

Ще одна післявоєнна звістка про чудотворіння Матушки дійшла з Білорусії. На базар одного з міст приїхала багатодітна сім’я, надія на спожиток якої була у головному їх багатстві: свині, яку вони хотіли продати. Але раптово вся їхня надія погасла, вони опинилися приреченими на голод. Свиня стала здихати. Проходячи повз базар, Матушка почула крики і голосіння. Коли підійшла, то побачила на візку посинілу тварину. Хазяї плакали в оточенні натовпу, не знаючи що їм робити. Матушка розпитала про все і тоді дала тварині те, що було під рукою – дьоготь, бажаючи приховати дар Божий під цим видимим речовим доказом і приписати силу зцілення не собі, а «лікам». Після того як тварину було врятовано, Матушку оточили люди, розпитуючи, що це за ліки, але вона відійшла і змішалася з натовпом. Проте її догнали, розпитуючи, що вона дала тварині. Але блаженна відповіла, що вони обізнались і що справжній лікар уже пішов.

Вже пізніше Матушка зцілювала людей маззю, звичний склад якої не мав фармакологічної цінності, тому що все творила Сила Божа, яка проявляється через образи, знаки та символи.

У 1958 р. для Церкви починаються часи «войовничого безбожника». М. С.Хрущов висуває політичний лозунг своїх попередників – «за подолання релігійних пережитків капіталізму» у свідомості радянських людей. Відкриті у післявоєнні роки храми закриваються масово: то під виглядом ремонту, то через те, що церкву відкрили під час окупації, то через близьке розміщення школи чи проходження транспорту, руху якого вона заважає. Відомо, що у післявоєнні роки аж до закриття Києво-Печерської лаври «на ремонт» Матушка духовно «окормлялась» у її старців. Там же отримала постриг з ім’ям Аліпія на честь святого іконописця Алпія Печерського. Там перебуваючи в послусі вона жила з 1951 до 1954 р. у дуплі великого дерева, що росло біля Феодосіївського джерела. Залізши всередину, Матушка могла бути в ньому тільки у напівстоячому положенні. Особливо страшно було у зимові холодні ночі, коли сніг все довкола засипав, а під самим деревом вили голодні бродячі собаки. Ночі подвижниця проводила без сну в непрестанній молитві. Одяг свій прала прямо у річці, десь його висушувала і знову надягала на себе. І, на диво, завжди була чистою, охайною і привабливою. За обличчям було важко визначити її вік. Якщо ж подивитись на її струнку витончену фігуру, вона здавалася молодою. Довге каштанове волосся було заплетене «кошиком» навколо голови. Та найбільше людей вражав її погляд – глибокий, чистий, теплий, люблячий погляд світло-сірих очей, які преображали її у дівчинку-підлітка. Такою запам’ятали Матушку перед закриттям Лаври у 1961 р. А ще розповідали, що вона виділялась своєю поведінкою. Перед закриттям святині блаженна підіймала втору руки, щось кричала на рідній мордовській мові, падала на коліна і гірко плакала. Гроза ударила у березні 1961 р.: яскрава зірка великої святині закотилась відразу. Замовкли дзвони, замовк дивний хор монахів, не чутно було молитов у церквах, закривались двері келій, опустіли коридори, погасли лампади. Старці розходились – хто у вічність, інші, гонимі владою, хто куди. Матушка Аліпія після закриття монастиря довгий час жила на квартирах. Доводилось ночувати у підвалах, де було вогко і бігали щурі. Потім вона перейшла жити на Деміївку у маленьку кімнатку покинутого будиночка. Там же, у чисто вибіленій убогій кімнатці, вона починає приймати людей. Та найбільше людей до неї підходило після служби у Вознесенському храмі на Деміївці, де молилась і стариця. Це були не тільки прихожани храму, але й численні паломники з інших міст і поселень. Бо сказано: «Слова з уст мудреця – благодать» (Ек. 10,12).

Останні дев’ять років життя подвижниця провела у Голосієво. Вона поселилась на території ліквідованого монастиря, продовжуючи молитви і подвиги преподобних отців наших Голосіївських. Саме тут у повній мірі проявилися великі духовні дари блаженної, яких її удостоїв Господь: прозорливість, передбачення, зцілення і розрада стражденних, а найбільше – дар любові. Неможливо перерахувати всі випадки благодатної допомоги матушки Аліпії людям як під час життя, так і після її кончини. Написано вже три томи спогадів про її допомогу і поступають нові матеріали.

День своєї смерті 30 жовтня 1988 року монахиня Аліпія передбачила ще у квітні. Сказала, що в цей день випаде перший сніг і буде перший заморозок. За рік до кончини сказала: «Флоровские меня не оставят, за 300 рублей похоронят». На її похорони було витрачено рівно 300 рублів. Хто часто у неї бував, казали, що вона ще за 5 років передбачила чорнобильську аварію. Але стариця не благословляла їхати з Києва, а їжу всю казала хрестити. «Ходите чаще в храм, – говорила матушка Аліпія, – даже если вы болеете, если у вас нет времени».

18 травня 2006 р. з благословення Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира чесні останки монахині Аліпії, віднайдені архімандритом Ісаакієм з братією і перезахоронені у Свято-Покровській Голосіївській пустині в усипальниці під храмом на честь ікони Божої Матері Живоносне джерело. Коли гроб внесли у церкву, над храмом з’явився хрест. У цей день було зцілення двох онкологічних тяжкохворих людей. 

Щоденно йдуть люди до монахині Аліпії, та особливо відзначають її пам’ять 30 жовтня і 30-го числа кожного місяця, на другий день Пасхи, на Петра і Павла.

До порожньої криниці, як гласить народна мудрість, люди не йдуть.

Світлана ТКАЧЕНКО
Просмотров: 2632 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]