Понеділок

20.05.2019

00:12

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Був у немилості у фашистів та комуністів

У п’ятницю, 20 лютого, виповнилося 110 років з дня народження письменника і публіциста Уласа Самчука. В Рівному, а також на батьківщині нашого талановитого земляка, відбулися заходи, присвячені ювілею… 

Час розкидати і час збирати каміння… Цей афоризм співзвучний із життям відомого письменника та публіциста Уласа Самчука, якому 110 літ тому судилось побачити білий світ у мальовничому та легендарному селі Дермань Здолбунівського району на Рівненщині. Володіючи творчим доробком більше двадцяти книжкових видань – романів, повістей, соціально-політичних нарисів – йому на декілька десятиліть довелось щезнути з літературного процесу рідної України, бо за життя неодноразово піддавався анафемі з боку тих, кому правдиве слово літератора було небажане та вороже. Це той Улас Самчук, який чи не вперше у світовій літературі змалював жахіття голодомору тридцятих років на найродючішій землі, де з прадавніх часів жили життєлюби та трударі. Його роман «Марія» став своєрідним  меморіалом пам’яті. А для прибічників тоталітарного режиму – об’єктом неприязні та зневаги, мовляв, голоду на Україні не було. Все написане – наклепи «буржуазного служаки».

Коли пригадуєш потуги нардепів минулих скликань стосовно питання про визнання чи не визнання голодомору 1932-33 років геноцидом, мимоволі зринає думка: «Люди добрі, візьміть і прочитайте Самчуковий роман «Марія». Там не політ фантазії, там літературне переосмислення на основі реальних фактів. Усе писалося, як мовиться, по гарячих слідах».

Не читали народні обранці і публіцистичних творів Самчука, якого визнано у літературному світі Гомером ХХ століття. Роки забуття не стали перешкодою для того, щоб відновити історичну справедливість і дати можливість великому письменнику, хоч і  після смерті, повернутись на рідну Волинь у слові художньому та публіцистичному. Своєрідні проліски з’явились на початку дев’яностих років, коли в київському видавництві вийшов у світ роман-трилогія «Волинь». Тоді й дослід­ники взялись за вивчення біографії та творчості Уласа Самчука. З’явились перші кімнати-музеї у населених пунктах, з якими пов’язані життя і творчість письменника. Принаймні десять років тому на його малій батьківщині, у селі Дермань, було урочисто відкрито меморіальний музей. Так було вшановано сторічний ювілей славного земляка. Згодом до процесу «збирання каміння» долучилось і Рівне. Тут у обласному будинку вчених було урочисто відкрито музей Уласа Самчука. Це стало знаковою подією у культурно-мистецькому житті не лише історичної Волині, а й України, бо ж Улас Самчук по праву займає чільне місце серед класиків національної літератури. У церемонії відкриття закладу взяв участь академік Микола Жулинський, який зробив багато для популяризації творчості земляка. Принаймні з-під пера дослідника вийшла низка розвідок про його життя і культурно-мистецьку спадщину. Академік також сприяв перевиданню  роману-трилогії «Волинь» з нагоди 100-річчя від дня народження письменника.

Острожанин, журналіст Олександр Шустерук ще у дев’яностих роках активно вивчав творче надбання видатного волинянина, бо в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка в 1997 році захистив на «відмінно» дипломну роботу «Улас Самчук, публіцист, редактор газети «Волинь». Він розповідає, що йому було цікаво досліджувати так званий «рівненський період» діяльності Самчука.  Під  час окупації фашистами України він редагував газету «Волинь». У ній і заявив себе як здібний публіцист. Унікальним вважається те, що Улас в умовах тотальної військової цензури завдяки друкованому слову допомагав своїм землякам не втратити силу духу і вірити у майбутнє вільної України. Після того, як німецькі війська взяли Київ, у газеті «Волинь» (28 вересня 1941 року) Улас Самчук публікує передову статтю під багатозначущим заголовком «Київ – серце України». Публікація вражає сміливістю. Без помпезності, буденно, ніби нічого особливого не сталося, веде історію автор. Головна думка – значимість для кожного українця Києва. Він переносить читача в історичне минуле, наголошуючи, що «коли б не було на шляху монгольської навали у той час на Дніпрі Києва, не було б на Вислі Кракова, на Влтаві Праги...» У. Самчук вдається до «езопової мови»: «Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого вогню і живої гарячої крові. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього. Жив без огляду на те, чи в Петербурзі був Петро, Катерина, Микола II чи Ленін. Жив тим якраз глибинним життям, яке всередині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: «Встане Україна і розіб’є тьму неволі». Безперечно в цьому не було і немає сумніву».

Треба взяти до уваги те, що стаття «Київ – серце України» побачила світ, коли йшов четвертий місяць німецької окупації. А газета «Волинь» на той час вже мала 40 тисяч екземплярів тиражу. Її читали майже в усіх областях окупованої України.

 Найбільшого резонансу набула стаття «Так було – так буде!» («Волинь», 22 березня 1942 року). Автор поділився переживаннями та своїм переосмисленням дійсності. Він кидає виклик поневолювачам рідного народу: «Ні. Не все одно як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно як хто з ним поводиться. Не все одно бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта – народи нашого континенту, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити. Це приносило лише одне: довготривалу кризу, жертви, безплідну боротьбу».

Німецька окупаційна влада більше не могла терпіти відвертості публіциста. Уласа Самчука було заарештовано. Але знайшлися впливові люди, які змогли врятувати життя талановитому письменнику й журналісту, серед них був і колега по роботі Іван Скрипник, якому згодом судилося стати патріархом Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславом.

Згодом Уласу Самчуку була поставлена умова не чіпати політичних тем. Подальша його творчість базувалась на нарисах, фейлетонах. Це тривало до того часу, поки не довелось емігрувати. І на чужині Улас Самчук не полишає ні письменницької, ні публі­цистичної творчості. Повоєнна – слово вивірене і виважене, як і личить людині, яка багато побачила, багато пережила. Його твори, правда, вже не мають тієї напруги та імпульсивності, але суть не в тім. Головне, що наша журналістика збагатилася знаннями про людину, яка все своє свідоме життя живе з вірою в кращі часи, яка всю свою творчу енергію ставила на терези, аби думка не зникла безслідно.

Як не парадоксально, але ім’я Уласа Самчука, який був навіть серед кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури, надовго було викреслене з літературного процесу України комуністичною номенклатурою і постійно паплюжилось. Тоталітарний режим не міг вибачити Самчуку правдивого змалювання більшовицької дійсності.

Помер Улас Самчук 1987 року в місті Торонто (Канада).

Олександр ШУСТЕРУК,
член Національної спілки журналістів України

Тетяна ГЛУШМАН,
учениця 9-В класу Острозької ЗОШ І – ІІІ ст. № 1

№ 9 від 28 лютого 2015 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 303 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]