Субота

20.04.2019

23:51

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Це було випробування волі та людяності

Двадцять дев’ять років минуло відтоді, як у маленькому українському містечку Чорнобилі сталася трагедія, про наслідки якої дізнався весь світ. Техногенна катастрофа планетарних масштабів даватиметься взнаки ще не одне десятиріччя. Скільки доль понівечило те лихо, скільки здоров’я увірвало в українців, скільки людських життів забрало – не злічити. Але ця страшна цифра могла бути в рази більшою, якби не своєчасні високопрофесійні та мужні дії ліквідаторів, що закрили собою світ від ядерного пекла. Серед десятків тисяч працівників органів внутрішніх справ двадцять співробітників Острозької міліції стали на захист Батьківщини та її громадян від незнаного доти ядерного ворога. Так само і тепер, у нелегкі для України часи, представники Острозького МВ УМВС України разом із військовими Збройних Сил, Національної гвардії та бійцями добровольчих формувань боронять мир та територіальну неподільність рідної української землі. Напередодні Міжнародного дня пам’яті Чорнобиля ми хочемо розповісти про голову ради ветеранів та пенсіонерів Острозького МВ УМВС України, полковника міліції у відставці Ананія Ковальчука, який з перших днів брав участь у ліквідації наслідків аварії в зоні небезпеки.

Про Чорнобильську катастрофу Ананій Павлович розповідає неохоче, адже для нього ліквідація аварії на ЧАЕС була не лише роботою, а й своєрідним випробуванням волі та людяності. Саме там він побачив справжню ціну життю та здоров’ю людини.

Тоді, 18 травня 1986 року, 33-річ­ного заступника начальника по політичній частині Острозького райвідділу внутрішніх справ Ананія Ковальчука службовий обов’язок покликав у зону відчуження.

– На той час я вже третій рік працював заступником начальника по політичній частині Острозького райвідділу внутрішніх справ, – зазначив мій співрозмовник. – Можна сказати, що саме через свою посаду я й потрапив у список осіб, які поїхали у складі зведеного загону управління внутрішніх справ на ліквідацію аварії. Загалом, окрім мене, в зону відчуження поїхало ще 11 наших співробітників.

Про реальні ж наслідки такої роботи Ананій Ковальчук і не здогадувався, адже він, як і тисячі інших залучених до ліквідації аварії, знав про радіацію лише зі шкільних підручників.

– Звичайно, відчувалася якась тривога. Однак, страху не було ніякого, адже що ми тоді знали про Чорнобиль, про атомну електростанцію?! Абсолютно нічого конкретного! Ми туди їхали, бо потрібно було їхати, – згадує Ананій Павлович. – Перед відправленням прослухали невеличкий інструктаж, який провів начальник медичної частини УМВС, однак це були лише загальні слова.

Та й дружина, як справжня жінка офіцера, до відрядження віднеслася досить спокійно.

– Дружина сприйняла це як мій обов’язок, звичайно сильно хвилювалася, однак, заперечень не було. Діти тоді ще були маленькі, тож зрозуміти, куди відправляється їх батько не могли.

Вже пізно ввечері ліквідатори дісталися до м. Макарів Київської області. Саме там їх зустрів начальник політуправління МВС України генерал Олександр Боровик, який розділив прибулих на відділення.

– Мені, як політпрацівнику, доручили очолити та організувати роботу одного із таких відділень, яке повинно було замінити співробітників Прип’ятсько-Чорнобильського МРВ. Весь особовий склад дорученого мені відділення у кількості 30 осіб був із представників органів внутрішніх справ Рівненської області, а саме Острозького, Гощанського, Радивилівського, Млинівського, Дубенського, Костопільського та Сарненського районів, – продовжує мій співрозмовник. – Основним завданням було відстеження відселених населених пунктів 30-кілометрової зони, встановлення контрольних маячків на вхідних дверях кожного перевіреного житлового будинку, охорона громадського порядку та запобігання фактам мародерства. Нам дали карту та вказали периметр, а це майже 18 населених пунктів.

Ліквідатори були неприємно вражені організацією умов проживання, незважаючи на розуміння того, що часу на підготовку у керівництва було обмаль.

– Перший прикрий сюрприз нас очікував щойно ми приїхали. Адже відразу стало зрозуміло, що нас там ніхто не чекав. Оскільки не було навіть елементарних умов для проживання. Нас направили у село Дитятки, там ми розмістилися у приміщенні восьмирічної школи. Всі побутові проблеми довелося вирішувати самим: прибирати радіоактивну пилюку, ремонтувати колодязь, переобладнувати спортивний зал під спальні місця. До речі, саме з того населеного пункту й починається 30-кілометрова зона. Перший тиждень ми харчувалися своїми запасами та продуктами, які були вирощені на місцевих ділянках. Днів через сім нам підвезли сухі пайки. І лише за 3-4 дні до нашого від’їзду у селі розташувалася польова їдальня. Видавалися талони, за якими можна було нормально харчуватися.

Обов’язки ж, які довелося виконувати у зоні відчуження, Ананій Павлович вважає суто міліцейськими, однак побачене все одно назавжди закарбувалося у його пам’яті.

– Найсильніші емоції викликали люди, які поверталися до своїх домівок, незважаючи на заборону та небезпеку. Маленькими ланцюжками, по 3 – 4 особи, вони верталися на рідну землю. Найсумніше, що ані вмовляння, ані роз’яснення про небезпеку не зупиняло цих людей. Вони зі сльозами на очах просили дозволу повернутися додому, адже там, куди їх евакуювали, так само як і нас, ніхто не чекав.

А от випадків поганого самопочуття під час виконання службових обов’язків Ананій Ковальчук не пам’ятає, причиною цього вважає молодість та гарне здоров’я.

– Під час перебування у 30-кілометровій зоні якогось дискомфорту чи поганого самопочуття від впливу радіації не відчувалося. Пізніше, лише через два-три дні роботи, ми відчули гіркий присмак в роті. Ті респіратори, які видавалися нам, практично не захищали органи дихання від пилу. Буквально за півгодини роботи засоби індивідуального захисту ставали руді. Звичайно ж ми намагалися чим швидше виконати покладені на нас обов’язки та повернутися у місце нашої дислокації. Нині, практично, кожен ліквідатор, має цілий «букет» хронічних захворювань. Але ніхто з нас не міг подумати, що мине не так багато часу і ми втратимо наших перших колег – ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Передчасно пішли з життя старшина міліції Дмитро Середюк, старший сержант міліції Анатолій Степанишин, старший лейтенант міліції Петро Демчук, прапорщик міліції Григорій Нікітюк, сержант міліції Анатолій Присяжнюк. Став інвалідом першої групи і сьогодні прикутий до ліжка підполковник міліції Володимир Дмитрук.

На жаль, нині держава почала все менше приділяти уваги ліквіда­то­рам аварії на ЧАЕС, що, на думку мого співрозмовника, досить несправедливо. Адже кожен із них віддав частину свого здоров’я задля безпеки майбутнього. Вихід із цієї ситуації він бачить один: «Для початку реалізувати Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи». Сьогодні він практично не виконується».­

– Шановні побратими-чорнобильці! Від щирого серця бажаю вам та вашим родинам миру і душевного спокою, здоров’я, Божої благодаті і віри у світле майбутнє нашої Української держави. Слава Україні! – з такими побажаннями звернувся до острожан, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС Ананій Ковальчук.

Після повернення додому Ананій Павлович працював на своїй посаді, був обраний депутатом міської ради та її секретарем. Тепер трудиться на посаді провідного фахівця служби банківської безпеки Острозького відділення АТ «Ощадбанк». За ліквідацію наслідків аварії герой моєї розповіді Указом Президії Верховної Ради УРСР нагороджений медаллю «За відмінну службу по охороні громадського порядку».

Вікторія АНТОНОВА,
Острозький МВ УМВС України в Рівненській області

№ 17 від 25 квітня 2015 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 268 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]