Середа

24.04.2019

19:40

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Чорно-біла філософія життя: Катя Газізянова
Одна зі студенток Острозької академії, яка неодноразово друкувалась на сторінках «Замкової гори», відома читачам як журналістка, починаюча письменниця, громадська активістка. Сьогодні ми відкриємо її невідому грань – крім інших талантів доля щедро нагородила її даром зображати те, що відчуває, за допомогою туші. Катя Газізянова – молода художниця.  

Її філософія життя – чорне та біле, тому малює вона переважно у техніці «графіка», використовуючи туш, яку зараз замінила на гелеву ручку, зробивши вибір на користь зручності. Дівчина каже, що саме завдяки цьому відчуває зв’язок з минулим, його дихання і силу, адже саме таким чином колись виконували ілюстрації до книжок Гюго, Данте та інших видатних людей.

– Зараз цю техніку уже майже не використовують, а дарма. Ілюстрації до книг, техніку яких я власне намагаюсь наслідувати, зроблені багато років тому, але не втрачають своєї геніальності. А зроблені ж вони були вручну, без поправок та неточностей. Мої картини, які виставлялись в коридорах академії, також були виконані тушшю – олівцем я малюю рідше і, здебільшого, портрети. Колись малювала й фарбами. Проте це потребує тривалої роботи над собою, а в силу навчання на це не вистачає часу.

Коли Катя навчалась в художній школі, то малювала і натюрморти, і пейзажі. Але каже, що їх малювати їй не подобається. Головне для дівчини – вкласти в картину свою думку, а не передати картинку, зображення. Її картини спочатку дивують, потім заворожують і захоплюють. Над ними хочеться думати, їх хочеться розбирати на деталі, наче годинниковий механізм.

– Будучи відвертою скажу, що трохи жалкувала, що не вступила навчатись на художника. Проте, знайшла в ньому й позитивну сторону, яка є вагомим аргументом. Я малюю тоді, коли мені хочеться і є натхнення. Там же довелося б малювати постійно. Техніка б покращилася, але втратилося б дещо важливіше. Та й журналістика мене захопила теж ще зі школи, тому вибір професії, зроблений мною, неправильним вважати не можу.

Талант малювання Катя перейняла від тата. Він також хотів бути художником, навіть набрався сміливості та вирішив вступати до одного з Одеських вузів. Він поїхав туди та намалював картину для вступного іспиту. Та сталось так, що його картину вкрали. І за допомогою його роботи вступила інша людина. Не стерпівши такої несправедливості долі, чоловік назавжди забув про мрію. Натомість став військовим. Відслуживши 23 роки в армії, зараз перебуває на заслуженому відпочинку – пенсії.

– Я бачила татові картини – він навчався колись в тій же художній школі, де потім навчалась я. В нього справді талант – він однаково добре працював і фарбами, і олівцем, і тушшю. Але більше він не малював. Хіба для мене у першому класі…

Крім картин дівчина пише прозу, не вірші. Каже, що попри всю красу та ніжність поезії, вдаватись до неї не хоче – зараз це вже стало мейнстрімом. Цікавіше для неї писати якісну прозу, зараз майже немає людей, які б робили це. Її тексти неодноразово друкувались на нашій літературній сторінці. Ще в одинадцятому класі вийшла її дебютна книжечка – «Перший спалах надії». Як каже сама Катя, за назвою видно дитячу наївність та ніжність. Вже в академії з’явилась друга – «Без світла», де вона висловила тільки свої думки, без сторонніх впливів та нав’язувань, таку собі концентрацію мислення. – Для мене нічого мого ідеального немає, все, що я пишу – якесь не таке. Але всім, кому давала читати, в тому числі викладачам, нашому проректору Петру Кралюку, дуже сподобалось, кажуть, є над чим задуматись. Якщо говорити про зміну мене як особистості і прослідковувати її у книжці, то треба сказати, вона помітна. Закінчивши школу та звільнившись від впливу вчителів, які ще зберігають дух та подекуди й стиль викладання радянщини, я почала думати вільніше, у мене з’явилась якась своя філософія. Почала задумуватись над багатьма поняттями, які раніше мене не хвилювали, над ідеями та сутністю релігій. Благо, у всьому мене завжди підтримували батьки. Вони дуже розумні та досвідчені люди. Я вдячна їм за все, а особливо за те, що вони не створювали мені ніяких псевдорамок, завжди дозволяли самій робити вибір. Чи то стосувалось мого одягу, чи майбутньої професії, чи погляду на якісь речі. Батьки розуміють, що багато чого мушу спробувати сама, бо сказане забувається легко, а відчуте – ніколи.

Зараз Катя думає над новою збіркою, яка «матиме запах постмодернізму», адже саме це має попит у молодої аудиторії та близько до її нинішніх настроїв. А так як писати і малювати дівчина любить однаково, то ілюстрації і обкладинка, непевне, будуть належати її перу.

– Я постійно малюю. Інколи ескіз майбутньої картини з’являється на парі. Зображаєш схематично, а потім переносиш на «великий папір». Так і з’являється те, що дозволяє мені самій себе назвати художником.

Людмила Панасюк
№47 від 23 листопада 2013 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 474 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]