Четвер

25.04.2019

01:23

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

І в горі, і в радості – півстоліття разом!

Подумати тільки: півстоліття разом, пройшовши пліч-о-пліч більшу частину життя, переживши скруту і радість, не відвертаючись, ні на мить не полишаючи один одного. Хіба це не подвиг? Недаремно спільно прожиті 50 років називають «золотим» ювілеєм, бо, як і цей благородний метал, що витримує різні впливи часу і обставин, так і подружжя Томащуків змогло пройти життєву стежину разом, витримавши усі негаразди та удари долі. 

В горі і в радості, у бідності та в багатстві, у хворобі та при доброму здоров’ї… Це не слова обітниці – це спосіб життя острожан Валентини та Антона Томащуків, які 4 лютого святкували своє «золоте весілля», проживши в шлюбі 50 років. Цікаво, що наступного дня – День народження у пані Валентини. А ще через кілька днів, як ми пам’ятаємо, День Святого Валентина – покровителя усіх закоханих. Святкових лютневих дат у цій родині, як і справжньої любові, достатньо. Хочеться розповісти вам, шановні читачі, про цікаві миті їхнього життя.

Долю свою виглядав на порозі

Валентина Станіславівна родом з Хмельниччини, Ізяславського району, хоча народилася аж на Донбасі. Коли почалася війна з нацистами, тато Валентини відправив вагітну нею маму і семирічного братика на схід, а сам пішов воювати. Уже через 4 місяці після народження дівчинки, мати пішки, на руках принесла маленьку Валю з Донбасу додому. І вже вдома, на Ізяславщині, Валентина закінчила 10 класів школи, потім навчалась в Дубенському культосвітньому технікумі, де отримала спеціальність хормейстера. Перші два роки після закінчення технікуму працювала в сільському клубі. А потім родичі з Острога запропонували переїхати до них, бо в книжковий магазин потрібен був працівник. Валентина разом з братом зняли квартиру в нашому місті й залишились тут. У книжковому магазині жінка пропрацювала 42 роки і 10 місяців.

Антон Миколайович народився в Польщі, в люблінському Холмі. Під час масової депортації населення у 1944 році, коли Антону було 10 років, його родину разом з ним депортували в село Оженин Острозького району. Не легко чоловікові пригадується той «переїзд». Як тільки вони оселились, відразу прийшли НКВД-сти, вимагали, щоб сім’я показала приховану зброю. Ті бандити вигнали зимою на двір його хвору матір, щоб вона знайшла їм зброю, після чого жінка ще тяжче занедужала і померла. «Від совєтської власті ми всі постраждали», – з болем каже чоловік. Після закінчення 8-ми класів Оженинської школи, навчався в Рівненському кооперативному коледжі. Згодом Антон Миколайович переїхав до Острога і почав працювати у магазині «Універмаг № 2», що на Новому містечку.

Ось так обоє родом з різних міст і навіть країн, опинившись в Острозі працювали – Валентина в одному магазині, а Антон – в іншому. «Коли я поверталася з роботи, він постійно стояв на порозі свого дому і виглядав мене, коли вже я йтиму», – з посмішкою пригадує пані Валентина. І таки догледів. Адже не пройшло і року, як пара одружилася 4 лютого 1965 р.

 

Яка молода, а скільки сивого волосся…

Після одруження, відразу щасливого «хепіенду», як у кіно, не вийшло. Попереду пару тільки чекали труднощі та випробування. Валентина бачила, що робота чоловіка в магазині не сприяла збереженню сім’ї. Дружина допомогла коханому влаштуватись на промкомбінат. Однак і там підстерегла його невдача. Так склалися обставини, що Антон Миколайович певний час мусив перебувати в Дрогобичі. Там він закінчив місцеве училище за спеціальністю електрика. Згодом його направили на роботу в Черкаси.

– Після направлення Антона до Черкас, я розрахувалась з роботи. І хоч я дуже любила її, чоловіка кохала сильніше. Директор книготоргу мені сказав, що я правильно все роблю, і що він завжди прийме мене назад, – розповідає Валентина Станіславівна.

Той період для неї був найскладнішим. Вона пригадує, як їхала в автобусі в Черкасах, а поряд сиділа дівчинка з мамою, і говорила, тикаючи на острожанку пальцем: «Мамо, мамо, дивися яка молода, а скільки багато сивого волосся в неї». Валентині було всього лиш 25…

Тільки справжнє кохання витримує усе

Пробула пара в Черкасах не дуже довго, адже захворів тато Валентини, і вони у 1971 році повернулись до Острога. Почали будуватися. А згодом, через 10 років після одруження, з’явилася на світ довгоочікувана донечка Наталочка. І життя почало налагоджуватись. Валентина Станіславівна повернулась у книжковий магазин, а Антон Миколайович влаштувався на роботу в психлікарню, де пропрацював заступником головного лікаря з господарської частини понад 30 років. Ті перші подружні10 років, за словами пані Валентини, були надзвичайно важкими. Негараздів було більше, ніж гараздів. Але тільки справжнє кохання витримує усе. Їхнє теж витримало.

На запитання, переживаючи усі ті невдачі та проблеми, чи не виникало бажання розійтися або пожити окремо, обоє відповідають: ні, ніколи!

– У нас дуже велике кохання було. То вже нині постаріли, інколи сперечаємося через телевізор, правда, Антошко? – так і досі ніжно називає свого чоловіка Валентина Станіславівна. Антон Миколайович всміхається. А я запитую його, за що саме він вибрав свою дружину. На це він жартома відповідає: «Це ще хто кого вибрав»... Вони обоє вибрали один одного. Та й хіба долю вибирають? Його доля щоразу втомлена поверталася з книгами додому, а її – чекала на порозі…

Нині подружжя ювілярів має двох гарних онучок – Аню та Іринку. Щаслива бабуся з радістю та гордістю розповідає про них, їхні досягнення та вподобання. Усі, мабуть, завдячуючи пані Валентині, люблять читати, з повагою ставляться до книги. «Раніше ми збирали книги, а тепер діти наші, сподіваюсь, що і внуки продовжать цю традицію», – розповідає жінка. Антон Миколайович також дуже любить читати, особливо історію, дуже тішився, коли племінник привіз йому з Києва лімітоване видання книги Ющенка. З любов’ю і теплом відгукується Валентина Станіславівна про свого зятя Віктора, який є мужньою підтримкою та опорою усій сім’ї. Проживає щаслива та дружня родина (фото на 1-ій стор.) разом під одним дахом у гарному великому домі.

Наостанок, запитую у пари секрети щасливого подружнього довголіття, адже дочекатись «золотого весілля» сьогодні під силу далеко не кожному. На що жінка відповідає:

– Я завжди говорила дочці, якщо колись посваритесь, ніколи не лягайте спати порізно. Які б злі чи сердиті один на одного не були, спати лягайте завжди разом.

А ще жінка радить більше прислухатись один до одного, вміти змовчати і поступитись. Але головний секрет, звичайно, справжні щирі почуття.

Саме їх я бажаю кожному, хто ще у пошуку своєї любові. А героям моєї розповіді хочеться подякувати за прекрасний приклад, справжність, душевність та побажати, аби їхнє подружнє щасливе життя тривало ще довго-довго, правда вже тільки у радості.

Євгенія ПОЛІЩУК

№ 6 від 7 лютого 2015 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 336 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]