Неділя

21.04.2019

21:09

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Літературна сторінка "Золоте перо"
Гіркий мед

На автобусній зупинці її завжди чатував холод. А нині, коли осінь ставала нещаднішою, здавалося, що тому холоду не буде кінця-краю, що все назавжди застигне в очікуванні сонця й тепла, порятунку, що ніяк не прийде. На вбогій лаві зупинки вона кожного ранку чекала свого автобуса, що ніколи не приходив вчасно.

Двадцять п’ять років її життя проходили повз неї, наче ті сірі фігури перехожих, що з нахабством час від часу лише штовхалися. Її золотаве волосся безладно спадало на комір сірого пальта, неземної блакиті очі були байдужими до всього, вони були ніби мертвими, не помічали світу; на сухих вустах та запалих щоках гаснув рум’янець. Дівчина була схожа на тонку травинку, що німіє від холоду.

У її голові виринали спогади. Можливо, вона й хотіла згадати про своє безтурботне дитинство, шкільні роки та батьків, які показали їй на двері, коли дізналися, яка їх дочка. Та нічого подібного в голову не лізло. Закутавшись у своє пальто й закривши очі, вона підігнула ноги, поставивши їх на лаву, й поклала на коліна голову…

Вона любила її. Любила всім серцем, всім своїм бентежним розумом. Любила ті зелені, повні іскорок величезні очі, ті ніжні гарячі вуста, що так боляче і солодко обпікали їй обличчя, грайливо цілували їй шию та груди. Любила просто дивитися на її витончений образ, приємно дивне обличчя, наче її не просто народили, а самі боги створили десь високо на Олімпі. Любила свою безцінну темноволосу діву кожну секунду буття, кожну мить, впродовж чотирьох років. Любила любити. Їй завжди було її мало.

Ось вони біжать з роботи, втомлені, проте щасливі й усміхнені. Забігаючи у двері квартири, вони нарешті можуть дозволити собі злитися у довгому яскравому поцілунку. Голодні руки обох трясуться від бажання. Вона на секунду зупиняє свою темноволосу половинку, дивиться їй в очі і бачить сльози, сльози дикого щастя...

Все навколо зникає швидко, зостається лише вона і вона. У сутінках кімнати вона бачить її голе, кольору і смаку солодкого меду, тіло, сповнене любові й життя, що без найменшого опору віддається. Легке тремтіння пробігає по спині, наче електрошок, сягає серця і воно починає битися швидше. Поєднуючись в одне ціле, щось нерозривне й дике, дві іскри породжують вогонь і горять у ньому аж до самого ранку, поки втома і сон не підкосить їх запальні, мокрі й солоні тіла.

І коли такими ж холодними ранками вони прокидаються у теплому ліжку, і її темноволосе щастя простягає свої смагляві руки догори, відкидає голову назад так, що пасма довгого волосся спадають аж до теплого попереку, а розпашілі груди піднімаються в такт диханню, і потягується, дівчина розуміє, що це назавжди, до самої смерті, яка для них була чи то сестрою чи то порятунком. В такі моменти хотілося жити. Просто жити. Зачинитися у тій вбогій квартирі, яку винаймали, і просто отак лежати, вдихати отой невидимий дивний аромат кимось названий забороненим плодом.

Дівчина й сама точно не знала, як так сталося і чому саме її вона зустріла на тій вулиці. Чому вона тоді так поспішала, спіткнулася і впала, зачепивши плечем когось з темним волоссям. Залишилося лише одне запитання, на яке відповіді ніяк не могла знайти: чому у прощальному листі її щастя написало: «Ти завжди зі мною...» і зникло. Мабуть, назавжди...

А може, то зовсім не любов була, а так, забава, але ж так болить у грудях…

Спогади зникли, автобуса все не було. Холод заповз їй у черевики і добряче мучив ступні.

За хвилину до неї підійде високий чорнявий хлопець з трьома трояндами у руках. Вона зімітує радість і встане. Він обійме її за талію, міцно поцілує в губи й подарує квіти, що тихо помиратимуть у неї на руках. Потім вони сядуть в автобус і поїдуть знайомитися з його батьками. День мине просто. Ось тільки вночі вона горітиме з ним, даруватиме йому своє тепло, ласку, свою іскру, всю себе, лише одного не зможе подарувати – любові. Вона цілуватиме його тіло, що теж має смак меду, але гіркий той мед, такий гіркий…

Катерина ГАЗІЗЯНОВА




Рідному Острогу

Острог... Найдорожче місто моєму серцю на білому світі. Рідний Острог – доля моя земна, духовне джерело життя мойого, лебедина пісня прожитих мною літ. І знову я тобі, милий Остроже, доземно вклоняюся віршем.



Я тобі розквітну кетягом калини,

Усміхнуся мальвою тобі:

У чужі краї ніколи не полину,

Щоб шукати вигоду собі.


    Споконвік моє коріння тополине –

    На Волині в мудрочолім Острозі.

    У чужі краї ніколи не полину,

    Хоч Париж і Лондон зваблюють мій зір.


У тобі озвусь дзвіночками конвалій,

Вишнею дозрію в отчому саду:

Я навіки буду на твоїм причалі

У солодку радість чи гірку біду.


    Я тобі розквітну чорнобривцем неньки,

    Засвічусь зорею над святим чолом,

    Бо не зраджу я вовік тебе, рідненький,

    Пригорну до серця синовим крилом.


Діамант Острозької корони –

Рідна академія сія:

Тут сяга небес освітня крона,

Під якою – молода сім’я.


    Хай роки спливають водами Горині –

    Ти в моєму слові квітнеш назавжди,

    Під священним небом вічної Волині,

    Де Кобзар залишив творчі нам сліди.




Тюльпановий трунок

Відомий київський поет Микола Ткач благословив цьогоріч на світ пречудову поетичну книгу «Вино з тюльпанів», яка відгукнулася в моєму серці новим віршем.



«Вино з тюльпанів» – лирика інтимна:

Із чаш тюльпанів п’ють кохані,

Допоки поруч знов і знов ітиме

Кохання в росянім світанні.


    «Вино з тюльпанів» – то весна любові,

    Яка повік не одцвіта.

    В такім інтимнім задушевнім слові

    На всі літа... На всі літа!


«Вино з тюльпанів» – то Миколин голос.

Ажурний, мов калини цвіт.

З тюльпанів дивних п’є вино двоколос –

Надії світ на многа літ.


    «Вино з тюльпанів» – то напій кохання:

    На світлу долю молиться весна.

    Коли іще цвіте стежина рання,

    На котрій обнялися Він й Вона.

Олесь УНДІР




Катрени


Не шкодуй ні про що у житті,

Бо за все вже з лихвою заплачено

За світанок, за день, що утік,

За чекання, розлуки, побачення


Не вернеш, не викричиш, не зцілиш,

Нумо клени зболені кричать.

У житті для всього тверді ціни –

Вчись знаходити й умій втрачать.


Нелегко в дорозі самому,

Ніч і глуха, і німа.

Важко іти додому,

Коли того дому нема.

   
    Не палац, не тепло в хатині,

    А сонце і вітер, сніг і дощі –

    Треба для слова зернини

    Поля людської душі.
   

    Не віднайти, не забути,

    Не вгнатися за добою,

    Мабуть найважче бути

    Нині самим собою.

   
    Нема тебе вже чи іще нема,

    Лиш пісня в полі заблукала.

    А це ж уже не осінь, а зима

    На скроні впала.

   
    Невчасно прийшли – не гуди гостей,

    Тих цілунків, очей вогнистих:

    У кохання стільки судимостей

    Як і амністій.

Володимир КУЧЕРУК



Дякую



Дякую, Боже, що не покинув,

Що всі провини не скинув на спину.

Що, коли скиглив, тримав за плече,

Що не зоставив, де гаряче.



Спасибі за ласку, турботу, мораль,

За думку примхливу, що наче спіраль!

Спасибі за крила, що дані мені,

За вірші веселі, й за вірші сумні.



Я вдячний за тугу і смерть на коні,

За тих, хто на небі, й за тих, хто в землі.

За друга-яригу і матір, мов зорі,

За натяки скриті й доволі прозорі.



Вклонюся й за долю порізану листом.

Вогнем оповиту, мов давнє намисто.


Олександр ПОДВИШЕННИЙ




Дивний сон

У Моринцях біла хатинонька.

Вишні, хрущі і бузок.

Лежить в сповитку дитинонька –

Майбутній стражденний пророк.

Я нишком зайшла навшпинечках,

Завмерла, не дишу, стою.

Лежить собі тихо дитиночка,

Не знаючи долю свою.

А тая журби не жаліла,

Не гріла тебе сироту.

Мов тую тополю хилила,

Тихесенько гнула в дугу.

Тепер я лечу над пустелею,

Як полум’я сонце горить.

Земля ця не є тобі ненею.

За рідною серце болить.

А там лиш біда та неволенька,

Лихая година не спить.

І кожна знедолена доленька

В душі твоїй кров’ю ятрить!

А ти, як титан невмирущий,

Тримаєш весь світ на плечах.

У цій чорно – білій гущі.

Майбутнє ти бачиш у снах.

Прокинусь, як морок ночі –

Сіре життя моє.

І лише твій "Кобзар”, Пророче,

Зчерствіти душі не дає.





Якщо...



Якщо кохаєш –

Кохай до останку.

Якщо прощаєш –

Навіки забудь.

Якщо втрачаєш –

Знайди на світанку.

Якщо не знаєш –

Не в тому суть.

Як відлітаєш –

Навіки прощайся.

Якщо зустрічаєш –

Всміхнися на мить.

Життя швидкоплинне,

І часу не гайте.

Цінуйте хвилини,

Лиш днем треба жить!




Мрія

Ти відчуваєш запах кольоровий

Рознесений блакиттю?

Він – медовий!

Він пахне казкою і пахне морем.

А там десь вдалині видніють гори.

І там на небі вічно сонце світить.

Ніколи восени не в’януть квіти.

Коли птахи співають колискову,

Струмок із лісом припиня розмову.

Гармонія законом є одвічним

Та і добро для всіх вже стало звичним.

І Мрією цей світ всі величають,

Він у душі живе, у серці грає.


Катерина КОЗАК
Просмотров: 442 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]