Середа

24.04.2019

14:57

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Літературна сторінка "Золоте перо"

До Всесвітнього дня поезії  

Мир переможе війну

Загарбник, інтервент, агресор
І окупант… Ну, як іще назвати!?
Ми під війни російським пресом –
І Україну треба рятувати.
Орел двоглавий ненаситний
Вовік не переможе нас.
Будь проклятий, союзе митний,
З Європою ми повсякчас!
Вовік Росії войовничій
Не підкорить Вкраїнський Крим:
Нам не війна, а мир лиш личить –
Таки себе ми захистим!
Олесь УНДІР

 

Підсніжники Кобзареві

Воістину блакитно-квітучий березень – це поетичний місяць. Безперечно, він починається з Кобзаревої музи:

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила…

Нинішній рік є роком Тараса Григоровича Шевченка. Поетичний березень квітує во славу та велич українського пророка та генія, поета і художника.
Пишно і рясно засяяли білими зорями підсніжники у моєму острозькому саду, наче святково-біла скатертина вкрила рідну землицю. Ця квітуча краса дуже вабить дитячий зір онуки моєї Любоньки, яка навчається в першому класі й сама вже читає Шевченків «Кобзар», декламує напам’ять поетові твори, а ще – складає власні віршики…
Якось березневого сонячного дня внучка мовила:
– Дідусю, в нас дуже багато підсніж­ників, а цьогоріч ми відзначаємо 200-літній ювілей Кобзаря. Отож, складімо букет із двохсот підсніжників і занесімо до пам’ятника Тарасові Шевченку, що в прекрасному парку навпроти Замкової гори.
– Дякую тобі, дорогесенька онуко, за гарну ідею. Отак і зробимо завтра, себто 21 березня. Адже саме цю дату обрано для Всесвітнього дня поезії.
Онука проснулася того дня раніше від усіх. З трепетом у дитинному серці вона дбайливо зв’язала блакитно-жовтими стрічками підсніжники у п’ять букетів, бо стільки нас є в сім’ї. Кожному Любонька вручила квітучі букети підсніжників, які ми віднесли до пам’ятника Великому Кобзареві під березневим небом поетичного свята.
Віталій РІДНИЙ
 

Поетична зоря

У вечірній мудрій тиші
Я люблю читати вірші,
Особливо з «Кобзаря»:
Він мені – свята зоря.
Любов УНДІР, учениця 1-Б класу Острозької ЗОШ № 1


Сила слова

Я знаю справжню силу слова,
Тому готова розказати
Як починалася розмова
Така, яку не показати.

Все починалось і валилось
Під натиском тривожних слів,
І все таки оце звершилось,
Але не так, як ти хотів.

Вона єдина – наша мова!
Вона – цвіте, неначе сад,
Вона – кохана, калинова,
Та не потрібно йти назад.

З дитинства свого я учила,
Що треба мову берегти.
І так, як ненечка навчила,
 Завжди в житті вперед іти.

Оскільки в нас вона єдина
І непокірна ні для кого:
Ти – українець, ти – людина,
Але стій осторонь чужого.

Бо українське, – то є наше,
Минуле наше – у книжках:
Не проміняй на слово «ваше»,
Тримай подалі весь цей жах.

Борись за все, і ми поборим
До України цю «любов»,
І ми покажем, заговорим
Про нашу міць своїх промов.

Анастасія ХВОЙНА, учениця 11 класу Острозького НВК «Школа І-ІІІ ступенів – гімназія»

 

Сни

Мені сняться замріяні сни,
Їх не раз розгадати старався.
Сняться юні мені ясени,
У які я давно закохався…

Мені сняться замріяні сни,
Мені сниться садок біля хати:
Десь чекають на мене сини,
Десь чекає мене моя мати…

Мої сни, наче келих вина,
У снах я тужу і радію,
Хоч на скронях моїх сивина –
Я ніколи у снах не старію.

Мої сни – то мої віщуни,
Я на них свою долю гадаю:
Коли сняться замріяні сни,
Я про плинність життя забуваю…

 

Скіфи

Я вчитуюсь у стародавні міфи,
І щось химерне так в уяві постає,
Неначе йдуть повз мене вої-скіфи
І меч вождя на сонці виграє.

Уява виступає, мов з туману,
Ось перехрестя стоптаних століть.
Ген-ген на схилі скіфського кургану
Наш скіфський вождь зажурено стоїть.

Пройшли віки. Кургани предків-скіфів
Ковил-травою буйно поросли.
Я вчитуюсь у стародавні міфи,
Що нам про славу скіфів донесли.
Антон БЕЗИМСЬКИЙ

 


Рідна мова

Не кожна квітка плодом проросте,
не кожне слово за живе зачепить –
в душі відродить поле, небо, степ
і весняної ночі мрійний шепіт.
Не кожне, ні, але шукання шал
жене мене у нетрі словотвору,
в проміннях мови пророста душа
і серце з серцем радісно говорить.
О, мово рідна, вічна ти, як світ!
Ти – мов ковток джерельної водиці.
Гримлять громи, злітають вгору птиці,
роса з тремтливих опадає віт.
І зір ясних окреслений політ…
О мова, проста й вічна таємнице!
Володимир КУЧЕРУК

 

Роздум

Коли життя втрачає суть,
І віри в серці вже нема,
Ти крок за кроком гаснеш в тьмі,
Душа кричить «О Боже мій!».
Сльози росою залили очі карії твої.
Тіло в нестерпних муках рветься
З кайданів, волю дай, прошу –
Народ за правду в бій ступає
І кров’ю землю заливає.
Люди в погонах їх женуть,
Гроші їм за це дають.
Матері дітей своїх ховають,
В землю холодну заривають.
Нема кінця «неправди-звіру»
І більше я ні в що не вірю.
Сном тихим засинаю
Й в молитву поринаю.
Молюсь за край, за Україну,
Надіюся на світлу днину,
Коли з колін підніметься країна –
Наша славна Батьківщина.
Вікторія ПОПЧУК, с. Лючин, 16 років

 

 

Романс

Чужа фата моя на тім весіллі,
одружували, наче кріпака.
Бо не вінчають милих на чар-зіллі
і не моя ти правая рука.
І не моє ти суджене кохання
і не тебе я бачила своїм:
його тоді у снах мого світання
ще не зустріла в погляді яснім.
Вдягнула плаття біле не своє я.
Не зберегла обручку я твою.
Іще не знала: квітонька лілея,
як знак лихий, цвіте в твоїм саду.
До шлюбу ти зі мною забарився,
мій не діливсь з тобою коровай,
з коханою чомусь не одружився,
мене пробач, не згадуй, забувай.
Була чужа, як спомин, наречена.
Я на своїм весіллі, наче гість.
Ти не кохав і забував про мене,
чужа фата кружляє, ніби вість.
Ольга БЛОНСЬКА-АЛТУНІНА

 


Старі діди прокурюють весну

Старі діди прокурюють весну,
Старі берези вже не кровоточать.
Ідуть в церкви і згадують війну,
Коханням легко запивають ночі
Ті, хто живе недовго на землі.
А небо хворе на чужі вмерлини,
Прокашлявсь ранок… вмерти на селі –
То народитись совістю дитини.
Нехай тебе з учора заїдять,
Нехай зап’ють, та й трохи проспівають,
Діди старі згадають їхню мать,
І повезуть туманами до Раю.
Юхим ДИШКАНТ

 


***
Тепер життя – немов і не життя,
А просто цифра, зачіпка чи виклик.
До ненависті всі вже більш, ніж звикли –
Її в собі носили, як дитя…
Коли адреналін все гріє кров,
А та – аж википає-вибухає
Завісою по всьому небокраї,
Червоною, густою. І немов
Забулося, що люди до людей
Мости будують, а не барикади,
Народи обирають собі влади,
Аті їм служать правдою… Та де!..
Усюди – страх. А віра? В те, що знов
Почнемо чути, зможемо прощати…
Прошу у Бога, ніби й небагато.
Тепер життя – це мудрість і любов.
Дар’я ШВАЯ

№13 від 22 березня 2014 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 435 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]