Субота

20.04.2019

07:34

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Моє Ніхто
Одного разу запахом весняного повітря якесь Ніхто влетіло у моє життя. Щоранку готувало каву, підсолоджувало її шматочками білосніжного цукру, клало на блюдце і підносило до рота. Ніхто просило мене насолоджуватися кожною проведеною миттю у цьому світі, намагалось переконати в тому, що все найкраще попереду і я лише даремно хвилююся через всякі дурниці, на які окрім мене тепер уже ніхто не звертає увагу. Воно просило подумати перед тим, як робити серйозні кроки у невідоме, оцінити всі «за» і «проти», аби потім не заливатися слізьми, ховаючи обличчя в подушку. Я, здається, прислухалася до його порад, але нічого хорошого з цього не виходило, постійно траплялося щось, що змушувало змінювати рішення в останні секунди. Ніхто ніколи не насміхалося, навпаки, завжди хотіло кращого.

Спершу я не сприймала тих слів, які воно говорило мені кожного разу. Відчувала, що від цього йому було боляче, але Ніхто мовчало, спокійно вислуховувало мої нарікання і знову продовжувало навчати. Та якогось дня стався випадок, якого мені ніколи не забути. Я залишилася зовсім сама. Батьки далеко, сестра на навчанні, з подругою посварилися – нікого не було поруч. Поруч було лише Ніхто. З ним ми гуляли, ходили на піцу, разом засипали, разом прокидалися, воно готувало мені каву, кидало шматочки білосніжного цукру і підносило до рота. Ніхто окрім Ніхто в той час не міг підтримати мене, сказати, що все буде добре, що все зміниться і ще настануть кращі часи. Ніхто стало мені найкращим другом. Ніхто ні з ким не розмовляло, окрім мене.

Коли хтось заходив у кімнату, воно продовжувало говорити, бо його ніхто не чув. Ніхто могло довго сидіти і пильно дивитися у вікно, не відводячи погляду. Воно про щось думало. Інколи могло зірватися і вийти з кімнати, не відчиняючи дверей. Воно було схоже на примару, але мало здатність пересувати предмети. Коли я готувала їсти, Ніхто мені допомагало. Воно подавало сіль, сипало перець у борщ, лило олію на сковорідку, помішувало цибулю. Я намагалася готувати ввечері, коли всі уже спали, бо якби хтось побачив ложку, яка висить у повітрі, а потім поміщує їжу в каструлі або порошок, який сам сиплеться у пральну машинку, то боюсь думати, що подумали б люди.

Я нікому не могла розповісти про Ніхто – не зрозуміли б. Сьогодні людям дай лише привід – рознесуть повсюди, ще й перекрутять тисячу разів, зроблять з тебе не знати кого, наплюють в душу і скажуть, що так треба.

Мовчала, та десь в підсвідомості розуміла, що коли-не-коли правда випливе назовні і всі дізнаються про існування Ніхто, але то буде потім, зараз треба мовчати. І я прикусила язик доти, доки це було можливо. А можливо це було, може, з місяць. Потім люди почали помічати щось дивне.

– Ти з ким щойно говорила? – запитала сусідка по кімнаті, коли я кликала Ніхто вечеряти.

– Ні з ким, – відповіла спокійно я, наче нічого не сталося.

– Як ні з ким? – наполягала подруга.

– Тобі почулося, – намагалася переконати її у неправоті.

– Почулося… Дивна ти, – сказала і вийшла з кімнати.

Я промовчала. Потім добряче посварилася з Ніхто і наказала більше ніколи не підставляти мене. Воно попросило пробачення, сказавши, що більше ніколи такого не повториться. Але подібне траплялося чи не кожного дня.

Одного разу я повернулася з академії і попросила Ніхто піти з мого життя.

– Геть! Забирайся! Не хочу тебе бачити! – кричала я, вказуючи пальцем на двері.

– Але… – сказало Ніхто і опустило голову, – вибач мене!

– Геть, я тобі сказала! – і стала виштовхувати Ніхто за двері.

Тоді вперше я побачила, як Ніхто заплакало. Його сльози були, як людські. Воно просило мене передумати, але я стояла на своєму. І воно пішло.

Минув рік. Моє Ніхто не поверталося, та й я уже навчилася жити без нього (так мені здавалося). Але коли одного ранку явився його образ, мені перехопило дух.

– Привіт, я повернулось, – усміхаючись, промовило воно.

Мені було дуже приємно його бачити.

– Залишайся, – лише промовила я і відчула, що більше ніколи не зможу прогнати своє Ніхто.

Альона ЛІСНИЧА
Просмотров: 440 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 3.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]