Неділя

21.04.2019

17:35

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

«Моя друга половинка – найкраща у світі» Або секрети сімейного життя подружжя Вальдманів
За плечима Євгенії і Василя Вальдманів більше 60 років спільного подружнього життя, страхітливе дитинство, важка юність і напружені трудові будні за часів СРСР. Вони виростили дітей, мають онуків та правнуків. Їх шанують острожани за працю і добру вдачу. А чи є секрети у них сімейного життя? Це я і намагався з’ясувати під час нашого спілкування.


Недитяче дитинство

Коли Васильку Вальдману було 11 років, почалася Велика Вітчизняна війна. Не із книг, а на власні очі він взнав, що таке Голокост, гетто, «новий німецький порядок», втратив рідних, і дивом залишився живим, переховуючись від німців у своє­му селі. Сьогодні у 83-річному віці він із глибокою вдячністю згадує імена тих мешканців Стадників, які дуже ризикуючи власним і життям своїх родин, рятували його, не шкодували харчів. А їх у той час бракувало і для власних сімей.

Коли прийшла Радянська армія і прогнала фашистів із нашої землі, Василь Вальдман вчився у Здолбунівському залізничному училищі, школі, потім в Рівненському торгово-кооперативному училищі. Здобувши освіту, направили його бухгалтером у Оженинське сільське споживче товариство (сільпо). Навіть за короткий час роботи там, він швидко здобув шану і авторитет у колег і керівництва. Тож коли обласна влада збиралась зробити на його досвіді семінар і він попросив помічника, йому у цьому не відмовили…

Родина Євгенії Бандури жила на території сучасної Польщі в прикордонному із СРСР селі Лебедіво над Бугом Білопідляського району Люблінської області. Нині жінка пригадує, що там мешкало багато православних, головним чином, українців, хоча були і поляки, як багаті, так і бідні. В 1938 році, за рік до початку війни і віку, з якого тоді брали дітей у школу, впросила батька влаштувати її вчитися у місцеву школу. У другий клас дівчинка походила трохи більше тижня. Німці, окупувавши Польщу, увійшли і в їх село. У місцевій школі розмістили комендатуру, і про навчання дітей вже не могло бути й мови. Лише в 1942-1943 роках, коли у селі з’явились військові формування українців, з ними прийшли учителі. В одній із хат вони організували школу. Туди ходили діти із кількох навколишніх сіл, різного віку. Вчилися писати, читати, рахувати і співати. Ще нині жінка пам’ятає деякі пісні та «Ще не вмерла Україна».

Ту страшну дату Євгенія Іванівна добре пам’ятає і сьогодні. 23 листопада 1943 року німці розстріляли її батька (взяли його і ще 16 чоловіків із села, як заручників за діяльність партизан, а потім всіх вбили). А згодом ще одне горе – у квітні 1944 року, під час одного із бомбардувань, вибухнули сховані мадярами снаряди і від цього згоріло все їх село. Осиротіла родина, ставши ще й безхатченками, трохи тулилась у родичів, а коли розпочалася сумнозвісна операція «Вісла», мама не вагаючись, добровільно у січні 1945 року поїхала в СРСР, навіть зголосилася на роботу у колгоспі. Так Женя із мамою опинились аж у Одеській області. Добре було те, що там дали квартиру, Женя пішла у школу, мама трудилася у виноградній бригаді, їм допомагали. В 1946 році там була дуже велика посуха і родина переїхала на Рівненщину у Шпанів, де жив рідний батьків брат. Там дівчина трудилася на цукровому заводі, вчилася у вечірній школі. Потім вступила у торгово-кооперативну школу і отримала бухгалтерську освіту. За розподілом потрапила до Оженина.


Їх познайомила робота

Свою роботу помічником головного бухгалтера в Оженинському сільпо 19-річна Євгенія Бандура розпочала у жовтні 1951 року. Її безпосереднім керівником був грамотний, ініціативний, ввічливий, толерантний і симпатичний 21-річний Василь Вальдман. Він мав беззаперечний авторитет у всіх працівників, які частіше зверталися до нього, ніж до керівника у складних ситуаціях. Тож не дивно, що вона не раз «ловила» закохані погляди дівчат услід красеня і не мріяла, що якимось чином зможе звернути його увагу на себе. Ніяких залицянь, навіть натяків на це і з його боку не було. З нею, як і всіма, був уважний, ввічливий і тактовний. Все таки, десь у глибині душі до нього таки була симпатія, але в цьому вона боялась зізнатись навіть собі. Тож вся віддавалась роботі, вдосконаленню своїх знань у бухгалтерській справі. Намагалась виконувати все чітко, якщо не знала як виконати завдання свого керівника – запитувала. Тому і швидко показала себе з хорошої сторони.

Нині Василь Мусійович пригадує, що нова працівниця у колективі йому з перших днів «впала в око». Сподобалось йому і те, що дівчина була дуже пунктуальна, як і він, працьовита, проста у спілкуванні, непідробно щира та відкрита – якщо щось не знала, не розуміла, казала про це. Хоч у душі в нього зародилась велика симпатія, але зовні він цього ніяк не показував. Тож ніхто не запідозрив про його плани, навіть сама Женя розцінила його увагу до себе, як звичайні стосунки керівника і підлеглої. А тут наближалося Андрія. Юнак вирішив діяти, бо бачив, що місцеві хлопці вже знають про симпатичну дівчину і, як сьогодні кажуть, «підбивають клинки»…


На Андрія – за ключами… від серця

Той день, четвер, 13 грудня 1951 року Євгенія Іванівна запам’ятала на все життя. Починався він як і кожний робочий – звіти, підрахунки, накладні, завдання керівника. Краєм вуха чула як Василя Мусійовича (інакше його не називала навіть у своїх думках) запрошують незаміжні «на Андрія». Але той, будучи чесним, відмовив розчарованим юнкам, мовляв, у Стадниках буде парубкувати. Попри це все вони таки умовили керівника відпустити усіх раніше з роботи, щоб встигли підготуватись до свята.

Жодних планів щодо відзначення «Андрія» в Жені не було. Закривши контору і забравши із собою ключі від неї, вже через кілька хвилин дівчина була у квартирі, яку зняло для неї сільпо. А там господиня, ласкаво посміхаючись, покликала дівчину допомагати ліпити вареники, мовляв, може хлопці прийдуть… Без «задньої», як нині кажуть, думки вони разом готувалися до свята. Неабиякою несподіванкою стала поява Вальдмана у хаті. Спочатку вона подумала, що її керівник надумав повернутися на роботу, бо щось забув, чи хоче попрацювати, як завжди, допізна. Та коли він, ласкаво посміхаючись, вийняв із сумки вино та цукерки – второпала, що вродливий юнак не за тими ключами прийшов…

Вже пізніше Женя дізналася, що Василь попередньо домовився із господинею про святкування Андрія. А що робилося у її серці – не важко здогадатися. Те, що було глибоко сховано у її серці, розквітло буйним цвітом, загорілося кохання, але вона цього всіма силами намагалася не показувати. На роботі трималися як і раніше, нікому нічого не розповідали. Після роботи – скромні проводи додому, коротка розмова і Василь чимчикує із Оженина до Стадників. Пройшло трохи часу і на Водохреща було сватання, а в лютому – розписались і повінчались… у православній церкві.


Будували дім, ростили синів

Пригадуючи перші роки спільного життя, Євгенія Іванівна характеризує їх як дуже важкі. Проблеми були зі всім – одягом, їжею, житлом. Перші три місяці молода сім’я жила у Стадниках. Потім Василя Мусійовича направили аж у Харків на тримісячні курси підвищення кваліфікації. Згодом його призначили головбухом заготівельної контори в Острозі. Доїжджати було далеко, тож знімали невеличку квартиру. У 1953 році народився їх первісток – Юрій, а батька забрали до армії. Довелося дружині знову повертатися у Стадники до свекрухи у хату, де і так було тісно.

Служив Василь Мусійович недалеко – у Славуті. І там швидко здобув шану і авторитет, тож часто його відпускали додому. На щастя тоді підвернулось скорочення армії і вже через 26 місяців він демобілізувався (тоді служили 3 роки). Потім народився Василько. Євгенія Іванівна доглядала дітей, а чоловік повернувся на роботу у заготконтору. В кінці 1956 року вони придбали ділянку на вулиці Павлова (нині Луцька), де вже попередній господар залив фундамент, завіз матеріали і разом зі всім продав недобудову. Довелось брати кредит, у Стадниках мама продала хату, тримали своє господарство і так потихенько будували свою оселю. Незабаром чоловік став керівником заготконтори, потім головою райспоживспілки, а коли Острозький район розформували, знову повернувся у заготконтору, хоч пропонували очолити Млинівський райСТ.

Саме тоді у ініціативного керівника визріла думка, що один із його підрозділів – квасило-засолочний цех, який знаходився у приміщеннях майбутнього пивзаводу, збитковий через транспортування готової продукції на далеку відстань. Василь Мусійович висунув пропозицію перенести його в Оженин і «оббивав пороги» начальства всіх рівнів. У той час в Угорщині придбали обладнання для невеликого плодоконсервного заводу і запропонували спорудити підприємство в Острозькому районі. Тож довелось Вальдману будувати його з чистого поля і до пуску підприємства та наступні 25 років бути його незмінним керівником. На це все вит­рачалось дуже багато часу і сил. Аби утримувати підприємство в числі кращих не лише у районі, але й області, Україні, він ним жив. Євгенія Іванівна і Василь Мусійович багато розповідали про ті роки, демонструючи світлини та газетні вирізки із домашнього архіву. Про це вже не раз писали. Мене цікавило інше…


Вірила чоловіку, як сама собі

За час нашого майже трьохгодинного спілкування, навіть з деякою щирою заздрістю, намагався вивідати у них секрети сімейного життя. Цікаво, що у свої 80 років Євгенія Іванівна, до речі, які вона відзначила через тиждень після святкування цьогорічного Дня міста (на нижньому фото), детально пам’ятає прожиті роки. Але коли я попросив розповісти чи були у них звичайні побутові сварки між подружжям, непорозуміння – вона цього не могла пригадати. Жінка каже, що у їх сім’ї це було майже неможливим. Василь Мусійович зі всіма людьми, а вдома тим більше, був дуже коректним і стриманим. У кожній ситуації вмів керувати своїми емоціями і конфлікти гасив у самому їх зародку. Жінка каже, що у деяких сім’ях люди легше знаходять розуміння на роботі, ніж вдома. Але це не про їх дружну родину. Розуміючи, як чоловікові важко, дружина всемірно йому допомагала. А якщо були складні ситуації, то їх вирішували без зайвих емоцій – у дружній обстановці. Важливо і те, що для її чоловіка спиртне було на останньому плані, завжди був чесним і відкритим. Це відчувало жіноче серце і «друга половинка» віддячувала тим же, створюючи надійний тил. «Я йому вірила, як сама собі» – щиро розповідає моя співрозмовниця.

Після частих відряджень у Москву, Київ, подорожей за кордон Василь Мусійович неодмінно повертався додому і влаштовували посиденьки, де розповідав своїй родині про найцікавіше. Будучи як і він тактовною, живучи «його життям», Євгенія Іванівна намагалась підтримати чоловіка у складних ситуаціях і разом з тим була ненав’язливою, не втручалася у його справи, якщо відчувала що там її порада не потрібна. Та коли мова йшла про виховання дітей, здоров’я чоловіка – була твердою і непохитною і, було важливо, що він це цінував та розумів.

– Колись раділи кожній хвилині, яку могли провести разом, спілкуючись, працюючи, у нечасті миті відпочинку, – розповідає Євгенія Іванівна. – А скільки захоплення викликало все нове, що з’являлось тоді, полегшувало життя – пральна машина, холодильник, телевізор. Ми знали ціну хліба, бо часто доводилось бути голодними. Та найбільше цінували мирне небо над головою, бо обоє зазнали багато горя від війни, бачили, як гинули рідні та близькі. У часи нашої молодості майже всі жили однаково, великих матеріальних статків не було. Сьогодні ж одні живуть заможно, інші – навпаки. Сьогоднішні сім’ї мають трохи інші пріоритети. Молоді люди не вміють насолоджуватись тим, що мають, а кидаються у матеріальне, розтринькують кохання, не вміють толерантно спілкуватися. Це породжує нестабільну ситуацію у родинах і може закінчитись розлученням.

А ще Василь Мусійович та Євгенія Іванівна Вальдмани радять цінити свою половинку і все, що дала доля. Девізом мають стати слова: моя друга половинка найкраща у світі і нікого іншого мені не треба. Тоді світ із чорних тонів, ніби за помахом чарівної палички, може вмить засіяти всіма кольорами веселки, навіть якщо обраниця «не красуня писана», а в нього немає будинку, фірми і дорогої машини. У шлюбі важлива довіра, чесність, відкритість. Проте, кожен шлюб, як і людина, різні і шукати шляхи порозуміння слід шукати кожному окремо. Але кохання – головне.

Іван ГЛУШМАН
Просмотров: 1077 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 5.0/32
Всего комментариев: 5
5 Іван Федорович  
В радянські часи, хоч як їх сьогодні ганять, життя було інше і пріорітети також. Люди працювали, копійки отримували, але жили більш-менш дружно. Тепер - кожний бізнесмен, заробітчанин, за гроші маму рідну продасть. Ніколи не думалось років 40-50, що буде такий страшний час, упадок всього, перш за все моралі, економіки...

4 Валя  
Гарні люди, класно написано!!!

3 Володимир Васильович  
Василь Мусійович та Євгенія Іванівна Вальдмани cправді дуже хороші люди, дякую автору, що гарно все описав. Знаю їх ще молодими, коли жив у Острозі. Тоді вони збудували свою хату і живуть у ній тепер. 25 років він був керівником одного з кращих підприємств Острожчини і дбав про нього, а не крав, як нинішні керівники. Не встиг рік два проробити, загнав свою фірму у банкроти, але вже збудував величезну віллу, купив дорогу машину. Хто вони - звичайно ж злодії. Подивіться на нинішню владу, багатії, директорів - також. Хіба їхні зарплати дозволяють жити на широку зарплату. Висновок один - крадуть. Напишіть про консервний завод, який очолював Василь Мусійович. Там багато цікавого!

2 Галя  
Клас! Іван я і не знала, що ти так можеш написати. Враження немов знайома з цими людьми сама.

1 Алла  
Дай Боже щастя і здоров"я цій чудовій родині на багато років

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]