П'ятниця

26.04.2019

16:43

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

На Майдані люди знали що і як робити

Наша нова влада весь час запізнюється. Хоча б на крок. Так, усі бачили прес-конференцію в Ростові-на-Дону Януковича. Який на ній виявився не лише боягузом, а й неабияким брехуном! А зроби наші «кєровніки» таку ж конференцію бодай на день раніше, і про те, що колишній президент нашої держави – скоробреха, пліткун, гидота – знали б не лише ми, а й весь світ! Та ба, цього не сталося…  

Тому ми й вирішили хоча б на місцевому рівні розказати правду про Майдан. І не з чиєїсь подачі, а розпитавши учасника тих подій, нашого земляка, острожанина Сергія Алєксєєнка. Ще донедавна він був працівником відділу освіти, а нині – підприємець. Кілька разів був у Києві. Перший раз, як каже сам, ніби екскурсант. А от останній…

– З Острога добрався самотужки до Рівного увечері 18 лютого. Там сів у мікроавтобус, в якому було усього сім осіб. По дорозі на Київ наша колона розрослася. На під’їзді до столиці побачили блок-пост, який охороняли і даїшники, і… самооборона. Згодом нас зустріли на Хрещатику представники автомайдану і провели до центру подій.

Перший день – 19 лютого, був, напевне, найтяжчим – після кривавого вівторка. Людей було мало, барикади зруйновані, силовики зайняли стратегічні позиції – оточили з усіх сторін. Люди захищали площу лише своїми тілами – і тоненькими щитами перед собою. Здається, ще трохи – і все! Та протестувальників ставало все більше, заміняли тих, хто вже стояв з останніх сил, брали усе ті ж фанерні щити. Зате за цією живою стіною інші могли ремонтувати барикади, розбирати бруківку й дробити камінці, дати змогу відпочити бійцям, які усю попередню ніч стримували штурмуючих у вогняній стихії.

– Чи важко було в ці години?

– Важко. Але люди витримали. Несподівано було бачити дівчат, які, навіть під великою загрозою бути вбитою снайперами, розносили їжу для захисників барикад.

– Ви приїхали 19 лютого. А чи були там 20-го, в найкривавіший день?

– Так. Ми всю ніч чекали нападу, але все почалося вранці, після хиткого перемир’я. До того зуміли зміцнити барикади. Що цікаво, ніхто не командував, але люди самі знали, що робити. Хтось готував «коктейлі Молотова», хтось допомагав санітарам, дехто притягував автошини, хтось шукав якісь засоби захисту. Адже бронежилети, міцну амуніцію мали лише представники «Правого сектору».

І ось почався відхід силовиків. Хто саме був перед нами – не знаю: може «Беркут», може, внутрішні війська, може, «Альфа». З радістю зустріли приїзд міліціонерів зі Львова. Я бачив звільнений Жовтневий палац. Це було страшне видовище: розграбовані речі майданівців, попсовані стіни. Але ще важче враження було від згорілого Будинку профспілок. Почали рятувати запаси харчів, те, що можна було ще витягнути. Але тут почався відстріл тих, хто виходив за барикади (за принципом – «Аби іншим неповадно було»).

Після обіду стало ще напруженіше – снайпери стріляли просто в натовп. А ще силовики кидали гранати, багатьох людей поранили, бо вони використовували бойові, а не світло-шумові, як брехали силовики потім. Якщо хтось наближався до пораненого, аби надати допомогу, їх вбивали. Отак загинуло чимало медпрацівників. Та усе ж ми відчули перелом, що силовики відступають, що ось-ось буде перемога.

У той час людей ставало все більше і більше. І не лише киян. Поруч себе почув якийсь незвичний акцент. Виявилось: це поляк, який зі своєю дівчиною приїхав до України. Як пояснив мені: «Без вільної України не буде вільної Польщі!». Були з нами і представники східних областей, які розмовляли російською і ніхто їх не переслідував. Приїхали і наші земляки. Можна було вже і вертатися додому. І тут виявилося, що на Майдані був також мій добрий знайомий, суддя на багатьох острозьких шахових турнірах Микола Колюх. Він жартував, що вже років 20 не гасав так, як там.

– А як до Вашої поїздки поставилася сім’я?

– Зрозуміло, що за мене переживали. Навіть відговорювали. Але – не тримали. Бо знали, що все одно поїду…

Розмову записав Олександр ГЛАДУНЕНКО

Просмотров: 144 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]