П'ятниця

24.05.2019

16:00

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Острозький народний
Справді, багато в чому неповторний (якщо не сказати – унікальний) життєпис Острозького народного театру ще чекає на творче перо свого пристрасного дослідника-театрала. Звання «Народний» цей аматорський колектив отримав одним із перших в Україні в 1959 році. Висота творчої планки і розмах сценічної діяльності театру за попередні 20 років існування (з 1939 року) давно заслуговували на таку відзнаку. Дивно, але заради правди слід зауважити, що окупанти не закрили театр, хоча жодної вірнопідданості їм він не проявляв, а ставив винятково українську класику. Ніякої загрози «новому порядку» вони в цьому не вбачали. Як і творчий колектив мав підстави справедливо вважати, що служить не німцям, а підживлює національну свідомість земляків, будить споконвічний бунтівний дух свого народу. Однак, після повернення радянської влади це не завадило кримінальному переслідуванню колишніх акторів-аматорів, а один із чільників колективу Ю. Г. Зайончковський «загримів» на Соловки.  

Я хочу нині у стислій манері розповісти про етапну виставу в історії театру за п’єсою Валерія Баталова «Смолоскипи запалали опівночі», у котрій автору цих рядків довелося відтворити одну з головних постатей драми – історичний образ князя-мецената, князя-патріота землі української Костянтина-Василя Острозького. Поперед усього, слід назвати основну, домінуючу особливість цієї пам’ятної події в культурному житті міста і району. По перше, місцевий автор, колишній (нині покійний) редактор райгазети, у творчому доробку якого вже, до того, було кілька надрукованих успішних книжок прози. Отже літературно-технічна спроможність і успіх проби в драматургії жодних сумнівів не викликали. Плюс, рідна острозька тема – хвилююча драматична історія створення в Острозі першої на слов’янському Сході вищої слов’яно-греко-латинської школи-академії та друкарні «книг досі не бачених» із знаменитим першодрукарем Іваном Федоровим.

Кажуть, у справжніх митців нерідко проявляє себе інтуїтивне шосте відчуття. Як інакше назвати звернення нашого талановитого земляка-літератора до цієї животрепетної теми саме на початку 80-х років! Так, це була перша ластівка на весняному літературно-мистецькому небокраї Рівненщини, і хвилююча повість минувшини, яка ознаменувала собою прочинення дверей у майбутнє держави України. Нехай не звучить це пишномовно – дверей у нову епоху нашої багатостраждальної землі. Напевно, теж інтуїтивно, ми, актори, відчували цей високий внутрішній імпульс тексту драми і грали виставу як ніколи піднесено, з творчою самовіддачею, на яку тільки були здатні. Творча напруга на сцені передавалась у зал, і глядач, в свою чергу, відповідно, заряджав виконавців ролей, синхронно співпереживаючи трагічну долю княжни Гальшки, напружені перипетії в друкуванні Острозької Біблії, підступність ворожого оточення навколо князя Костянтина-Василя.

Варто згадати лише один красномовний епізод. У фінальній сцені вистави до друкарні приходить князь зі своїм оточенням, першодрукар Федоров радісно і трепетно вручає йому щойно вийняту із верстата, ще пахнучу фарбою Острозьку Біблію: «Як не важко було – я свого слова дотримав, князю. Ось вона, наша перша… ». Після високої оцінки друкаревої праці, князь вручає йому цей товстий фоліант, як перший екземпляр, у дар за майстерність і згоду переїхати із Львова до Острога. Тоді розчулений Іван Федоров звертається до народу (у зал):

– Народе мій! Прийми цей рукотворний дар. Прийми і збережи, і пам’ятай, що проростуть ці зерна знань в нащадках наших… Хай буде так! Хай буде так повік!..

Сорок сім разів закінчувалась вистава цією фінальною сценою на стаціонарі (8 разів), в районних і сільських будинках культури Рівненщини і сусідніх областей. І жодного разу не зміг себе опанувати, щоб утримати скупу сльозу при цих словах, актор, лікар Юрій Вишняков (Іван Федоров). Князь же ледве приховував свій справжній душевний стан під маскою ніби належної суворості. А зал? Він у більшості випадків аплодував стоячи і не соромлячись своїх зволожених очей. Що це – мистецьке створення атмосфери масової розчуленості, як у мелодрамах (і таке буває)? Ні, скоріше це скупі сльози радості і гордості за осягнутий високий ідеал, що торкнувся кожного людського серця.

Цієї зими виповнилося 30 років, відколи «Смолоскипи…» розпочали тріумфальну ходу по самодіяльних театральних підмостках. Вона завершилась запрошенням колективу на Львівську телекіностудію, де було відзнято фільм-виставу, яку на Першому національному телеканалі побачила вся Україна.

А тепер про творців та ентузіастів вистави. Вже немає в живих, поряд із Валерієм Баталовим, режисера-постановника спектаклю Зоряна Подоляка, який з приходом у творчий колектив за недовгий час «видав на гора» 5 постановок. Як і вони, рано пішов із життя виконавець ролі папського легата Бруно Болоньєто Арсен Шевчук. Невдовзі помер від хвороби актор-ветеран і водночас постійний звукорежисер театральних вистав Ігор Рощук. У похилому віці закінчив свій земний шлях колишній багатолітній режисер театру, виконавець ролі сліпого кобзаря Євген Жигадло. Довго і тяжко нездужає після перенесеного інсульту Станіслава Коваленко (затята католичка Беата Костелецька). Залишаються наодинці зі своїми творчими потугами досвідчені, проте мало або й зовсім не затребувані актори із «Смолоскипів…» – Микола Герасимчук (начальник князівської варти Северин Наливайко), Зоя Систалюк (Гальшка), Володимир Смоляр (білорус, помічник друкаря), Микола Кінах (ректор Смотрицький), Семен Поток (князь Курбський) давно проживає в Ізраїлі. Малолітня тоді донечка автора цих рядків Оксана (поводирка сліпого кобзаря) сьогодні – мати двох дорослих дітей, навіть має першу внучку. А її наступниця у цій ролі теж тоді малолітня Наталія Кінах (бо перша значно підросла) нині у такій же материнській іпостасі. Пройшли десятиліття, але час не послабив акторського братства живих, яке подарувала нам вистава Баталова та Подоляка «Смолоскипи запалали опівночі».

Моєму сценічному герою князю Костянтину-Василю судилося довге і плідне сценічне життя. Ще багато років по закінченні гастрольних поїздок з виставою довелося уособлювати князя на численних майданчиках-підмостках при відкритті різноманітних культурних заходів, історичних і державних свят, на велелюдних зібраннях шляхом інсценізованих картин, учасниками яких, як правило, в тому чи іншому варіанті були 4 персонажі з колишньої вистави: князь, Гальшка, першодрукар Федоров (на фото) та непримиренна ворогиня всіх князевих помислів Беата Костелецька. Я сам писав ці імпровізації, але вони не виходили за рамки створених у виставі сценічних характерів. І лише тоді, коли такі виступи-замовлення стали «попахувати» модою «на князя» довелося категорично відмежуватися від них. Так, закінчилась, не без гумору, через багато років князівська «епопея», яку породив Острозький народний театр.

Володимир ОЗИМКОВСЬКИЙ, колишній ведучий актор театру, пенсіонер
№12 від 23 березня 2013 р. Категория: Історія, краєзнавство і туризм | Просмотров: 533 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]