Субота

20.04.2019

23:32

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Пам’ять про війну збереглася на все життя

Сімдесят чотири роки тому, 22 червня, на територію СРСР прийшла війна. Німецькі загарбники вдерлися на територію України та інших республік. В пам’ять про той жахливий час з’явився у нашому календарі День скорботи й вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Вже дуже мало залишилось ветеранів тієї війни. Добре пам’ятають ті страшні події діти війни. Одного з острожан, я попросив розповісти про ті страшні червневі та липневі дні 74-річної давності. 

Коли почалася в 1941 році війна, Михайлові Асташенку було 12 років. Він пригадує, що про її початок жителі села Патіки Вележського району Смоленської області дізнались тільки 25 червня. Тоді ніхто не мав радіо, а телефонів і телевізорів – тим більше. Ще вночі перед згаданим днем ті, хто мали у селі розносити повістки, отримали їх і приступили до своїх обов’язків. Від них селяни й дізналися про лихо, яке за 4 роки забрало життя багатьох їхніх земляків.

Вранці чоловіки були вже на майдані біля сільради. Звідти їх до райцентру повезли підводами. Фірманом однієї з 10-ти був юний Михайло Асташенко, який мав за плечима тільки 5 класів місцевої школи. На возі разом з іншими селянами їхав і його батько Захар Сергійович. Коли приїхали в райцентр Вележ, який знаходився від їхнього села на відстані 17 км, то там, біля воєнкомату, було дуже багато народу. Пробувши до вечора, чоловіки цими ж підводами повернулись в село. Вночі, на 27 липня, знову привезли повістки і чоловіків знову повезли в райцентр. Цього разу всіх забрали до Смоленська в обласний воєнкомат і доля батька Михайлові Захаровичу невідома. Уже після визволення села від фашистів прийшло повідомлення, що солдат пропав безвісти. Більшість чоловіків з села загинули під Смоленськом на рубежі Ржев – Вязьма. Можливо, що там він був убитий в одному з перших боїв або потрапив у полон. Багато чоловіків з родини Асташенків також не повернулися з фронту, тільки один брат матері вижив у війну. І то він служив на Далекому Сході, брав участь тільки у війні з Японією.

Михайло Захарович каже, що з’явились окупанти в селі десь на початку липня. Вони приїхали на машинах. Село ніхто не обороняв, і вони без бою зайшли в нього. Тоді німці зібрали людей у сільському клубі й зробили збори. На них головував один з окупантів. Він добре говорив російською. Виявляється – вчився у Ленінграді в академії. Тоді вибрали голову колгоспу старостою. Німці грабували колгосп, різали худобу, дещо селяни забрали. У селі окупанти збирали продукти. Були серед загарбників не лише німці, але й фіни, угорці та військові інших національностей. Кілька днів солдати однієї частини знаходились в селі. Двоє навіть жили в родині Асташенків. Скільки років пройшло з того часу, а Михайло Захарович пам’ятає їх імена – Гост і Пуно. Цікаво, що німці вели себе досить пристойно, а ось фіни були нахабними. Хоча були різні. Згадав Михайло Асташенко випадок, коли окупанти схопили якогось хлопця і, прив’язавши його мотузкою під руки, топили в криниці. Так вони розважалися. Але те побачив один з офіцерів, висварив тих звірів, і хлопця відпустили, хоч і переляканого, але живого.

Інших випадків знущань, розстрілів, спалень сіл Михайло Захарович не пригадує, як і розповідей про діяльність партизанів у їхній окрузі. Коли війська пішли на фронт, то в селі були тільки поліцаї і староста. В цілому між проходженням фронтів життя можна було назвати тихим. Хоча звісно, був страх чималий. В селі людям було не комфортно й відчувалося, що йде війна. Коли німці відступали в 1942 році, то село кілька разів переходило з рук в руки. Фашисти наступали, і тоді з села люди евакуювалися. То було значно гірше, ніж коли в село заходили окупанти, бо біженці потерпали від голоду, холоду,
обстрілів.

Пам’ятає Михайло Захарович, що в кінці липня окупанти розстрілювали євреїв із райцентру і сусідніх сіл. Був випадок, коли німці схопили чорнявого хлопчину з їхнього села, росіянина, і його з трудом врятували від розстрілу – вдалося довести, що він не єврей. Також бачив хлопець в перші тижні війни повітряні бої, бомбардування німцями сусіднього села, де була невелика лікарня. Вже після кількох тижнів окупації, коли в районному центрі не було хліба, то люди звідти приходили в село і обмінювали свої речі на харчі, які у селян були, бо жили на землі, німці, хоч і забирали, але дещо залишалося.

Михайло Захарович каже, що хоч він і не зазнав страшних поневірянь під час війни, як це довелося пережити іншим його одноліткам, але страх перед війною залишився у його свідомості. Спогади про війну, загиблих земляків, назавжди залишилися в пам’яті. Він вважає жахливим, що сьогодні знову триває на українській землі війна. Тепер необхідно всіма способами її зупинити і повернути мир. А він, як відомо, основа щастя і добробуту…

Іван МОЧЕРНЯК

№ 25 від 20 червня 2015 р. Категория: Історія, краєзнавство і туризм | Просмотров: 248 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]