Понеділок

22.04.2019

03:25

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Пригадуючи наше спільне минуле…

Спалахи сигнальних ракет, трасери черг, вибухи піропакетів… Це – не сучасний Євромайдан. Це – нічний «бій» під час маневрів. Скільки їх було! І ким тільки тоді ми не були: «білими» й «зеленими», «червоними» й «синіми», «північними» й «південними»… І чого тільки не довелося відчути: і «ядерний гриб», і прохід танків над головою, і паромну переправу … Та найбільш пам’ятні для мене навчання, що були у далекому 1984-му.  

Тоді нас, понад 100 офіцерів з Росії, Білорусі, України зібрали спершу в Києві, у казарми. Запам’ятався напис в одній з «кабінок»: «До дембеля лишилось 23 роки, 11 місяців та 9 днів». Адже господарями казарм були курсанти Вищого військового училища імені М. В. Фрунзе. І вони ж – полігону, що неподалік Переяслава-Хмельницького, у селі Старому. Серед нас було чимало спортсменів, приміром, колишній хокеїст київського «Сокола» Ігор Ропщин; футболіст з Дніпропетровська Сергій Морозов, легкоатлет зі Світловодська Віктор Петренко… Та всіх нас об’єднувала військова розвідка. Чотири місяці нас «мордували» різними кросами, марш-кидками, вогневою та стройовою підготовкою. Ми цим і раніше займалися, у своїх частинах, але тут все це робилося значно інтенсивніше. І вели з нами заняття саме бойові командири.

Наприклад, політзаняття проводив політрук, на кітелі якого була дивна нашивка – чорно-зелено-червона. Зацікавились: «Товаришу майор, ця планка – від іноземної нагороди?» – «Так, це – найвищий афганський орден». А полковник Ліпаткін, приміром, мав орден Червоного Прапора. За В’єтнам. Отож, їм було чому нас навчити. І не лише нас.

Пригадую, що під час маневрів куди сильніше ганяли курсантів. І обмундирування у них було важче, і спорядження. Єдине, що їх виручало – молодість. Ми не раз зустрічалися з ними на марші. Тоді познайомився з одним з них. Напевне, через дивне ім’я – Артур. І прізвище – Дерев’янко. Адже так звали радянського генерала, який підписав капітуляцію Японії. Хотів розпитати, чи не родич він його – не встиг. «Тривога!» – і наші шляхи розійшлися.

Ми були не лише на польових навчаннях. Займалися і теоретичною підготовкою, вивчали історію Збройних Сил СРСР, відзнаки чужоземних армій, в першу чергу – американської; випускали стіннівки. Твердо були переконані – все це робиться для захисту Вітчизни.

І от заняття закінчилися. Маневри пройшли. Виявилося – нас готували для… Афгану. І не просто польових офіцерів, а – замполітів (по колишньому – комісарів). Та, чомусь не всіх перевірили щодо партійної належності. Я тоді якраз не був ні членом, ні навіть кандидатом партії (з комсомольського віку вже вийшов). От через цю «чорну пляму» і не потрапив у далеку країну. Та вдячній долі, що познайомився з багатьма чудовими хлопцями з Пінська, Солігорська, Вілейки, Рязані, Тамбова та інших міст нашої тодішньої великої Батьківщини. Де вони сьогодні, чи живі – важко сказати…

Щодо мого знайомого курсанта, то нещодавно довідався, що Артура Дерев’янка за бої в Афгані навіть представляли до звання Героя Радянського Союзу. Та дали нагороду замість нього якомусь штабісту. Більше того, в боях з його взводу не загинув жодний солдат! Тож, виявляється, роки навчання не пройшли даремно. Можливо, допомогла в цьому і участь в отих наших спільних маневрах.

Олександр ГЛАДУНЕНКО

№9 від 22 лютого 2014 р. Категория: Історія, краєзнавство і туризм | Просмотров: 238 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]