Субота

20.04.2019

07:29

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Просто Марія
Олег розлучився з Оксаною, коли Лесі не було ще й двох рочків. Збирав речі кваплячись. Нервував. А колишня дружина, не так давно ніжна та кохана, сиділа на кухні й бризкала отрутою.  

– Непотріб! Ганчірка! Де були мої очі, коли за тебе заміж йшла? Думала, буду за чоловіком, як за кам’яною стіною. А ти ніколи заробити по-людськи не міг, і дитину ти захотів. Зараз ось тікаєш. Кому я тепер потрібна з цим малим соплям? А я хочу гарно жити! І в ресторані вечеряти, і в Єгипті відпочивати! Що тут поганого?!!

– Оксано, – не витримав чоловік, – та щоб твої запити задовільнити, потрібно бути мільярдером. Хоча ота усмішка: чи може дружина зробити чоловіка мільйонером? Може, коли він мільярдер, – це про тебе. Я і так намагався давати тобі те, що ти хотіла. Але ти вже мене дістала. Так дістала, що сили моєї немає. Шукай собі того, хто возитиме тебе і на Кіпр, і в Єгипет. А я не можу. Не мо-жу!!!

– Бо ти невдаха! Дурень! Дурень...

Олег не слухав більше. Востаннє гримнув дверима колись власної квартири (лишив її Оксані та Лесі) і пішов. Навіть донечку не поцілував. А вона, така маленька та бліда, стояла за дверима кухні і тихенько плакала. Часті батьківські чвари навчили її ховатися в ті години, коли батьки сварилися. А то і перепасти могло. Ненька малу і так не дуже пестила – не бажаною була Леся для неї. І фігура зіпсувалася, і часу на себе стало значно менше. Іноді покидала дочку саму на годину-дві, коли бігала в перукарню. Батько ж шкодував її. Іноді. Часто не мав змоги, бо працював на двох роботах – треба було задовольняти запити жінки-красуні…

З тієї пори пройшло вісім літ. Шість років уже жив Олег з Марусею в її просторій трьохкімнатній квартирі. Марія була гарною господинею, хорошою дружиною, невибагливою, непримхливою жінкою. Не можна було про неї сказати, що красуня, як про Оксану, але випромінювала вона якусь дивну силу – не то надзвичайне добро (така рідкість у наш час) чи ніжність, чи любов. До неї так і тягнулись люди. І на роботі підлеглі, і в будинку сусіди, і друзі були частими гостями у неї вдома. Навіть бродячі коти та собаки довірливо заглядали їй в очі. Тож жили вони з Олегом, як то кажуть, душа в душу. Чоловік забув уже як може кричати невдоволена жінка. Забув, що дружина може щось вимагати, «пиляти», сердитись. Одна була біда – не могла Маруся завагітніти. Де вже не лікувалася, куди вже тільки не їздила. Все дарма.­

– Так, видно, має бути, – казала подругам. А сама тихо витирала сльозу.

В один із суботніх ранків подружжя сиділо на кухні, пило каву та планувало свої вихідні. Дзвінок у двері їх застав зненацька.

– Я відчиню, – Маруся піднялася першою.

В дверях стояла гарна жінка (на таких завжди оглядаються чоловіки). Її коротка спідничка підкреслювала стрункі ноги, кофтинка – пишні груди.

– Ледь знайшла вас, – невдоволено почала сварливим голосом незнайомка. – Де це наш татуньо?

– Не зрозуміла? – здивувалася господиня.­

– Що тут незрозумілого? Хочу бачити свого колишнього. Звик ховатися за жіночою спідницею.

З кухні вийшов Олег.

– Оксано??? Що ти тут робиш?

– А, то ти все-таки є вдома. Значить так. Багато балакати не буду. Лесю, йди сюди.

Поріг несміло переступило десятирічне дівча. Схоже на матір, але якесь таке світле, ніжне. Волоссячко біленьке, оченята сині-сині. А в них – смуток. Недитячий.

– У мене є врешті шанс налагодити власне життя, – затараторила Оксана. – Їду в Італію. Думаю, і заміж там вийду. А Леську тягти туди не збираюся. Ти пішов від нас, їй було майже два. Вісім літ я її виховувала, а вісім ти повиховуй. А там, дивись, і заміж вийде. Так що все буде чесно.

Вона поставила в коридорі невеликий пакет і повернулася до дівчинки.

– Оце твій батько. Тепер житимеш з ним. Я, як влаштуюся, дам про себе знати. Домовились?

Скупо поцілувала дівчинку в голову і, не чекаючи нічиєї згоди, пішла геть.

Пройшла, здається вічність. Першим оговтався Олег. Він вискочив на площадку, гукаючи.

– Оксано, зажди. У мене теж свої плани. Я не можу лишити дівчинку в себе.

Але за тою і слід простив. В квартиру зайшов розгублений, знічений.

– Марійко, треба щось придумати. Може, дитину до інтернату? Ми ж за кордон збиралися.

Марія отетеріла.

– Олеже, як ти можеш? Це ж твоя донечка, кровинка твоя. Виходить, непотрібна ні мамі, ні татові? Ти з глузду з’їхав, чи розум твій на мить потьмарився?

Олег подивився на дочку. Вона так нагадувала ту, спогад про яку кидав його в холод. Махнув рукою і пішов в кімнату. А Марія, як зачарована, дивилася на дівчинку. Та стояла збентежена, в очах – невиплаканий біль.

– Заходь, доню, – сказала тихо жінка. – Не бійся. Я нікому не дозволю тебе ображати. Ніколи.

Ось так і з’явилася в Марії дочка. Всю свою нерозтрачену любов вона віддавала дівчинці. Ніколи ще за своє коротке життя не бачила Леся стільки добра, ласки, турботи. Щасливою засинала, щасливою просиналася. За кілька місяців зі зляканого дівчатка вона перетворилася в гарненьку дівчинку. Її довге біленьке волосся Марія заплітала в дві коси, одягала в найкращий одяг. Леся вчилася в хорошій школі і виявилася надзвичайно здібною. Маруся допомагала їй в усьому. І вони так розуміли одна одну. З півслова, з півпогляду, з півкроку. Ніби й правда були однієї крові.

Марія Лесю по імені рідко називала, а то все – донею, донечкою, своєю дівчинкою. Щоправда, Леся кликала її не мамою, а Марією.

– Ти вже доросла дівчинка, – сказала їй з перших днів жінка. – І я добре розумію, що мама у тебе одна. Я не зможу її тобі ніколи замінити. Тому можеш просто мене називати Марією.

Олег через місяць після того, як Леся з’явилася в їхній квартирі, пішов до іншої. Виявилося, він уже цілий рік жив на дві сім’ї – молоденька зчарувала. Вродлива. Покинув дружину і вже вдруге дочку.

Марія не зчиняла скандалу. Мовчки зібрала речі.

– Тільки Лесю не віддам, – сказала, як відрізала.

А він і не збирався забирати дочку. Його нова пасія потребувала любові, уваги, турботи.­

Минав рік за роком. Ні Оксана, ні Олег навіть не цікавилися Лесиним життям. А вона вже закінчила школу, вступила до вузу. Ділила з Марусею навпіл свої радощі і невдачі, переживання і надії. Обоє були щасливими. На третьому курсі Леся закохалася. Прийшовши з першого побачення, ступила до Марусиної спальні.

– Можна я сьогодні ляжу з тобою? – очі світилися радістю. І півночі розповідала жінці про те, який надзвичайний у неї Максим, як її любить. Разом вони будували плани на майбутнє.

А далі все було як у поганому сні. Максим, дізнавшись про те, що Леся вагітна, покинув її і продовжувати навчання поїхав за кордон.

– Народжуй, доню, – сказала Марія.

– Роби аборт, Лесько, не каліч собі життя, – кричала Оксана, яка приїхала зі своїм старим чоловіком-італійцем додому, і за стільки років згадала про дочку.

– Дитина тобі зараз не потрібна, – і собі підкидав Олег, який з’явився на прохання Оксани.

Леся дивилася на своїх біологічних батьків. Та – перекривлена від злості егоїстка, той – типовий підкаблучник своєї молодої красуні.

– Ідіть геть, – мовила твердо, – геть. Ми з Марією самі вирішимо, що робити.

Її слова не піддавалися обговоренню…

Народжувала Леся важко.

– Мамочко, – кричала, – мамо Маріє, матусю.

А Маруся той біль ділила з нею навпіл. У коридорі пологового будинку. В ту ніч у неї з’явилося перше сиве волосся.

Дівчинка народилася напрочуд міцненька. Цупкенька. Синьоока…

Отримавши від акушерки свій такий очікуваний згорток на руки, пригорнувши його до грудей, Леся ступила в коридор. І здивувалася. Марія стояла в його дальньому кутку з букетом улюблених Лесиних ромашок. А до неї підбігли, пробуючи заглянути в той маленький згорток, Оксана, від якої пахло спиртним, та хмільний Олег (внучку замочували, вочевидь, разом).

– Внучка наша. Я для неї подарую машину, – прогугнявила Оксана.­

– А я, а я… Щось теж подарую, – промимрив Олег.

Леся ж відсторонилася від них. Простягнула руку, ніби відганяючи від себе якусь мару. Своїм гнівним поглядом зупинила так званих родичів. А тоді повернулась і пішла. Підійшла до Марії. Віддаючи їй згорток, з любов’ю глянула в такі рідні очі.

– Тримай, бабусю, внучку. Хай нам росте на радість і буде щасливішою, ніж ти, ніж я.

– У тебе, доню, ще все щастя попереду. Повір мені.

– Вірю, мамо, вірю, – мовила, обнімаючи жінку за плечі, – у нас у трьох ще все щастя попереду.

А тоді торкнулася сивого пасма на жінчиній голові.

– А назвемо ми її в твою честь, мамо. Марією.

По Марусиній щоці скотилася сльоза.

Агнешка ХМЕЛЬНИЦЬКА
№46 від 16 листопада 2013 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 312 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]