П'ятниця

26.04.2019

17:14

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Щоб пам’ять не вмирала…

Війна в далекому Афганістані не оминула Україну. Військовий конфлікт там, за тисячі кілометрів від наших благодатних земель, забрав із сімей сотні тисяч дітей, а повернулися далеко не всі. 15 лютого виповнюється 25 років з того дня, коли останнього радянського солдата вивели з афганського пекла, коли Україна й інші республіки колишнього СРСР дочекались своїх дітей додому...  

Не оминула війна й нашу Острожчину. Скільки мрій, сподівань, планів на майбутнє обірвалось з пострілом снайпера, вибухом міни чи ракети. Зазвичай хоронили юнаків, загиб­лих у далекому Афганістані, в цинкових трунах…

Військова слyжба рядового Андрія Барана з села Українка Острозького району розпочалася на початкy липня 1979 рокy у Джелалабаді. Він бyв сeрeд пeрших y складі обмeжeного контингeнтy радянських військ, і багато хто з них тоді мало yсвідомлював свою місію y Афганістані. Алe солдати нe обговорюють наказів, вони їх виконyють. Виконyвав свій військовий обов’язок і кyлeмeтник Анд­рій Баран. 9 травня 1980 рокy він писав рідним, як у роті відзначали з хлопцями Дeнь Перемоги. А 11 травня рядовий Андрій Баран загинyв під час виконання бойового завдання в районі міста Асадабад. Причини смeрті – числeнні осколкові поранeння чeрeпа і грyдної клітки від вибyхy міни...

Віктора Климака ще й сьогодні добре пам’ятають в Українці, як веселого і життєрадісного юнака. 17 лютого 1980 року Катерина Опанасівна та Георгій Володимирович Климаки зустріли сина у цинковій домовині. У листі від командування написані слова подяки батькам і розповідь про те, як Вітя загинув, проявивши мужність і героїзм. Знищивши вісім вогневих точок, Віктор Климак ціною власного життя допоміг товаришам виконати бойове завдання, від якого залежала доля всього мотострілецького батальйону. За цей подвиг наш земляк був представлений до ордена Червоної Зірки, на превеликий жаль, посмертно.

Олексій Андрєєв із села Ілляшівка мріяв бути десантником і служити в Афганістані. Розпитував про війну у хлопців, які там вже були, і все казав, що якщо йти в армію, то тільки в десантники і в Афганістан. Не знав хлопець, що мрія його стане останньою. Прослужив Олексій Андрєєв у Афганістані лише два місяці. Писав додому листи і просив, щоб мама не плакала, бо відчував, що кожен бій може бути останнім. 19 січня 1986 року ракета, яка раптово влучила у радянський літак у бою, обірвала не одне юне життя. Зупинила вона й життєвий хід  Олексія…

Олександр Соколюк із Хорова в Афгані уявляв, як вся родина збереться у батьківській хаті й куштуватиме смачну кутю і пироги. Про це писав він у листах до рідних, які були сповнені любов’ю і ніжністю. Звичайного сільського хлопця не лякали важкі солдатські будні. Він добре знав ціну дружбі і взає­мовиручці й не раз приходив на допомогу товаришам у бою. Не одне завдання виконав рядовий Соколюк разом зі своїм підрозділом, не  один раз доводилося йому дивитися смерті в обличчя, але в листах додому ніколи не скаржився, не нарікав. Добрий, мужній хлопець загинув 14 лютого 1983 року, виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, від снайперської кулі.

21 квітня 1987 року кулеметник-розвідник Юрій Велігурський, уродженець села Тесів, з групою десантників під командуванням земляка зі Смиги Дубнівського району капітана Костянтина Прокопчука брав участь у черговому бойовому вильоті. «Вертушки» мали доставити медикаменти та продукти і забрати поранених після запеклого бою. За сім кілометрів у північно-східному напрямку Кандагару в гелікоптер влучила ракета. Вся група та екіпаж бойової машини загинули. Звістка про смерть сина і брата зас­тала родину Велігурських у передвесільній метушні, затьмаривши радість у їхньому домі. Заміж виходила сестра хлопця Люся, а дата все відкладалась, бо чекали повернення Юрка додому. Та дочекались рідні цинкову труну, мама плакала біля синового портрета, дивлячись на новий костюм, який Юра мав одягнути у якості весільного свата.

Ніяка Аріадна зі своїми чарівними клубками не виведе з горя матерів та батьків загиблих хлопців. Більше 25 років ранам, а вони ще болять і, певно завжди будуть віддавати болем всій Україні. Не поверне ніхто рідним милі серцю усмішки, любимі голоси, сильні обій­ми, які не забуваються. І все, що лишилось – пам’ять. На цьому й наголошує голова Острозької міськрайонної спілки ветеранів Афганістану Володимир Гурницький. Він каже, що 15 лютого – не свято, не дійство, не привід для веселощів. Це день пам’яті, коли всі живі мають ще раз згадати подвиг загиб­лих. Тому члени спілки напередодні цього дня підуть у школи міста, де розповідатимуть молодому поколінню про дні давно минулих літ.

– Наша спілка – активна і діяльна, – розповідає Во­ло­димир Феліксович. – Спільними зусиллями були відк­риті меморіальні дошки на школах, в яких вчились загиб­лі герої, пам’ятник у центрі міста, підтримуємо матерів, сім’ї загиблих товаришів. Спілка ветеранів налічує близько 100 осіб. Ми також проводимо різноманітні масові заходи для вшанування пам’яті загиб­лих, щоб розповісти про героїзм солдатів-інтернаціоналістів. Такі події не мають більше повторитися. У нас є багато планів на майбутнє – крім подальшого загального впорядкування парку воїнів-афганців, хочемо збудувати невелику капличку в пам’ять про острожан, які не повернулись додому живими з Афганістану. Це буде зроблено для того, щоб і через багато років пам’ять не вмирала…

Людмила ПАНАСЮК

Просмотров: 223 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]