Неділя

21.04.2019

21:18

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Сила любові
– Не спіши, доню, заміж. Ну, не спіши. Якщо добре буде, ще наживешся, а як погано, то ще намучишся, – навчала мати Юлю.   

– Не слухай, дочко, – всміхався батько, – якщо беруть, то йди. Хто зна, може, потім і не братимуть.

І Юля послухала батька, а не маму. Не тому, що боялася лишитися в дівках, а тому, що любила. Щиро, самовіддано, жертовно.

Вони побралися з Анатолієм на четвертому курсі. Через два роки у них народився Саша. А ще через рік – Паша. Хлопчики росли міцні та дужі.

– Ви мої три богатирі, – сміялася Юля, обіймаючи чоловіка та синів.

Вона була гарною господинею. Старалася, щоб і порядок в домі був, і щоб наварено було, щоб хлопці були охайними. Ще й допомагала чоловікові з його проектами, бо розумілася в них краще ще зі студентської лави. Їй простіше давалися креслення, та й фантазія була кращою. Щоправда, статки були не великими. Але через кілька років Анатолій виріс до посади завідуючого відділом, а там, дивись, і став заступником начальника однієї з будівельних компаній.

– Юлю, вечеряйте сьогодні без мене. Важлива зустріч, – якогось вечора подзвонив чоловік.

Такі важливі зустрічі ставали дедалі частішими. Спочатку Юля вірила. Хвилювалася за чоловіка. Переживала, бо вважала, що він надто втомлюється. Намагалася не нав’язуватись йому із запитаннями, з порадами. Просто чекала. Спочатку він приходив опівночі, тоді надранок. А одного разу не прийшов зовсім. Подзвонив лише вранці.

– Не хвилюйся. Ми з партнерами засиділись і всі разом заночували в готелі.

Юля поклала слухавку і замислено подивилася в дзеркало. Молода, вродлива, розумна. Але щось тут не так. Що?...

Жіноча інтуїція не підвела. Вона ( ця жіноча інтуїція) взагалі надзвичайно важлива річ. Її не проведеш. Ніколи. Вона просто може заплющити очі на ту чи іншу подію, може не звертати уваги. Але, коли вже поставить собі за ціль, обов’язково докопається до суті. Так вийшло і в Юлиному випадку.

– Толю, в тебе хтось є? – зустріла ввечері чоловіка.

– Ти що, моя маленька. Я працюю. Ти ж сама розумієш, що нічого не дається в житті нам легко. Нині посада зобов’язує і затриматись, і перехилити келих-другий.

– Не дури мене. Не дури. Я ж бачу, відчуваю. І від того мучусь…

– Татусь прийшов, – вискочили зі своєї кімнати малі бешкетники. – Як ми за тобою заскучали. Давай пограємо у війни.

– Згода. Починаймо.

В той вечір Анатолій, як то кажуть, втік від розмови. Але назавтра повернувся до неї сам.

– Юлю, – мовив винувато, – я багато чим тобі зобов’язаний в цьому житті. І кар’єрою, і домашнім затишком, і тим, що у нас найкращі в світі сини. Але так сталося.

А далі було каяття. Юна, довгонога, зваблива, модельної зовнішності – хто ж перед такою встоїть? От і він не зміг. А тепер, виявляється, Анжела вагітна. І він іде до неї.

– Я лишаю тобі квартиру, машину, заощадження. Собі забираю лише дачу. Анжелі потрібне свіже повітря – жити будемо там. Про розлучення теж подбаю сам… Чого ти мовчиш? Юлько, скажи щось, покричи, обізви мене найгіршими словами. Тільки не мовчи.

Але дружина мовчала. Коли ж він, взявши в руки чемодан, пішов до дверей, встала зі стільця.

– Ось що я тобі скажу, Толю. Не спіши з розлученням. Почекай. Поживи, придивись, переконайся, що це справді любов, а не захоплення. Коли ж раптом виявиться все це грою, коли від болю в душі тобі захочеться плакати і кричати, повертайся. Ми з дітьми будемо тебе чекати. Запам’ятай, що найкращим заощадженням в цьому житті є сім’я. Вкладай у неї, тепло, ласку, любов, отримаєш все це сторицею. А це – найкращі дивіденди. Коли ж у тебе все добре складеться, я буду тільки рада.

– Юлько, ти свята.

– Я не свята. Просто не дивлячись ні на що, тебе люблю. На жаль. Бо завжди притримувалась думки, що любов – це не тоді, коли до тебе з трояндою в зубах піднімаються на балкон, а тоді, коли тобі не заходять з брудними черевиками в душу…

Через кілька днів тяжких переживань Юля зрозуміла, що в цьому світі вона не одна покинута, що в неї є заради кого жити, та й врешті те, що жити теж за щось потрібно. Заощадження, якщо їх не поповнювати, швиденько розійдуться, а в неї ж росте двоє синів.

Роботу за спеціальністю виявилось не так то просто знайти. Довелось перекваліфіковуватись. Використавши допомогу подруг, підказку знаючих людей, жінка стала дизайнером. Через кілька місяців – хорошим дизайнером. Вона змінила зачіску, оновила гардероб, позбавилась деяких звичок і навіть окремих уподобань. Хлопці ходили в садочок. Життя налагоджувалось. Але душа боліла. Особливо ночами. І так чекала. А він не йшов.

– Юлечко, подруженько, світ же не зійшовся на ньому клином. Подивись, скільки навколо тебе гарних чоловіків. Потрібно будувати своє щастя і не через рік-два, а сьогодні-завтра, – переконувала сусідка. – Хочеш, познайомлю тебе з хорошим хлопцем?

– Не хочу, Наталю. Я, мабуть, однолюбка. А щастя моє он сопе в сусідній кімнаті.

– Не думаєш про себе, подумай про хлопців. Їм потрібне чоловіче виховання. Рідний батько ж не приходить. Де він? Милується-любується зі своєю любкою. Вже й забув про тебе.

– Але я не забула… Прийде. Чує моє серце, він прийде…

І була права. Прийшов. Якийсь розгублений, пригнічений. Став на порозі, як чужий.

– Добрий вечір, Юлю. Можна синів побачити?

– Татусь. Татусь. – Заверещали від радості хлопці і кинулись батькові на шию.

Він їх міцно пригортав до серця, як найбільший в світі скарб. А ті наввипередки розповідали про свої пригоди в садочку, і про те, що там вони не люблять спати, і про те, що мама іноді забирає їх останніми, а виховательки сердяться, і про дівчаток-сусідок та їхні кіски…

– Ти так гарно виглядаєш, – опустив синів додолу. – Така гарна.

– А ти, даруй, щось не дуже щасливий. Проходь. Їсти будеш? Сьогодні твої улюблені голубці.

Анатолій ще побавився з дітьми, обцілував їх, пообіцяв незабаром знову прийти, і зайшов на кухню.

– Смачно, – мовив стиха. – І так добре, ніби нікуди я й не йшов.

Потім розговорились. Виявилось, що Анжелина вагітність була плодом її фантазії. А ще виявилось, що красуня не любить готувати, прибирати, мити посуд. Тож, коли закінчився букетно-цукерочний період, розпочався побут, який ніяк не влаштовувався.

– Бо на те, щоб сказати «люблю», вистачить секунди. А на те, щоб доводити її, потрібно все життя, – мовила Юля.

В той вечір, коли Анатолій зібрався йти, вона його не зупиняла. Потім лаяла себе за це, але розумом усвідомлювала, що він сам має прийняти це рішення. Потрібен тільки час. Час. Який є хорошим лікарем, але поганим косметологом. Та чекати довелось не довго.

Через день чоловік прийшов знову. Ще через день – знов. Він приходив тричі на тиждень. Приносив хлопцям іграшки, для Юлі – квіти.

– Мені вже сто років ніхто не дарував букети.

– Бо поганий в тебе чоловік, – узяв Юлю за руки. – Був поганий чоловік. Прости. Я вимолюватиму все життя у тебе прощення. Дозволь лишитись з дітьми. З тобою. Знаю, що не вартий ні твого прощення, ні твоєї любові, але повір в моє каяття…

Саша і Паша благально дивились на маму. Мовчки троє чоловіків чекали рішення однієї жінки. Рішення, від якого залежало їхнє життя…

Через рік у Юлі з Анатолієм народилася Даша.

Агнешка Хмельницька
№53 від 28 грудня 2013 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 327 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]