Вівторок

23.04.2019

21:22

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Священномученик Аркадій Остальський
Священномученик Аркадій Остальський, пастирська діяльність якого починалась на Волині, зі своїх 48 земних років п’ятнадцять провів у засланнях і тюрмах, і закінчив їх мученицьким вінцем. Його життя було справжньою жертвою любові Богу та людям. «Краще бути мучеником Христа, ніж мучеником світу, – говорив він, – краще страждати за Христа і разом з Христом, ніж гинути в цій брехні, у цьому відчаї, у якому вмирає і гине світ». «Коли ми підходимо до причастя, – вчив він парафіян, – ми причащаємося довершеній жертві, досконалій любові… Ви знаєте, що означає прийняти жертву любові. Це значить відповісти на цю жертву такою ж жертвою». Ці слова у повній мірі були покладені в основу його власного життя.


Дитинство – колиска духовності

Аркадій Остальський народився 25 квітня 1889 р. в с. Скаківка Житомирського повіту в сім’ї священика місцевої церкви Іоанна Богослова – Йосифа Венедиктовича Остальського. Мати – Софія Павлівна, була дочкою священика Павла Пилиповича Стефановича, який служив в с. Янківці Житомирського повіту. Дитинство майбутнього мученика пройшло в атмосфері любові до Бога та ближнього, яка панувала в їх сім’ї. Батько Йосиф Венедиктович, завжди спокійний, урівноважений, уважний до селян, і вимогливий до себе, приділяв багато уваги освіті. Його стараннями було створено церковно-приходські школи в його селі Скаківка та в сусідньому селі Хмелище. Великий вплив на Аркадія мала й мати Софія, яка стійко зносила всі послані Господом випробування (довелось їй поховати трьох своїх дітей) і дід, у маєтку якого в с. Янківці Аркадій часто бував разом із своїм братом Володимиром. «О дороге дитинство, – згадував потім священик, – яке ти сприйнятливе до всього доброго і злого…. Ти – чистий негатив фотографічного апарату, на якому кожний випадковий промінь залишає своє світло. Ти чиста дошка, на якій пише всякий, хто хоче. …Дитинство – колиска душі. Тут закладається в душі фундамент. Що тут посіється, те буде на все життя».

Влітку 1899 р. десятилітній Аркадій разом із Володимиром були прийняті до Житомирського духовно-приходського училища. Через п’ять років Аркадій продовжив навчання у Волинській духовній семінарії, яку закінчив у 1910 р. «по першому розряду». Свій шлях на духовній ниві він розпочав помічником єпархіального місіонера ієромонаха Митрофана, який працював в с. Адамівка, що належало до приходу с. Велика Цвіля. З 1 вересня 1910 р. Аркадій Остальський почав вчителювати в церковно-приходській школі в цьому селі. Весь свій вільний час він проводив у с. Адамівка, де влаштовував місіонерські читання та бесіди, на які запрошувались євангельські християни-баптисти. Але одних бесід для зміцнення православної віри в селі було замало. Потрібен був об’єднуючий православних центр духовного життя – храм. Знайшлися добрі люди, що не пожаліли на цю святу справу грошей. І через рік храм в ім’я святого великомученика Георгія був освячений. 24 вересня 1911 р. в ньому відправлялася перша літургія.


Ієрей – активний місіонер

Другого жовтня 1911 р. Аркадій був рукопокладений на диякона, а 5 жовтня – на священика у житомирському Преображенському кафедральному соборі. Перед цим він одружився з дочкою священика Ларисою Костянтинівною Гапанович. З нею разом переїхав до Старокостянтинова і почав своє ієрейське служіння, працюючи священиком на дияконському окладі 180 карбованців у Хрестовоздвиженському соборі і продовжуючи займатись місіонерською діяльністю. Одним із наймогутніших місіонерських засобів було проведення хресних ходів, у яких брали участь тисячі людей. Восени 1913 р. були влаштовані грандіозні хресні ходи з іконою Богородиці, виписаною ієреєм Аркадієм з Афону, у населені сектантами пункти – містечко Купель і село Конотоп. Наприкінці травня 1914 р. отець Аркадій супроводжував хресний хід з Москви на Козацькі Могили. У дарунок Свято-Георгієвському храму під м. Берестечком хресний хід ніс дорогу ікону священномученика Єрмогена, патріарха Московського і всієї Русі, яка була освячена на мощах цього божого угодника і мала частинку ризи і частинку гроба від його мощів. До дня поминання козаків (5 червня), які героїчно загинули в історичній битві з польським військом в 1651 р., на Козацькі Могили приходили десятки хресних ходів з Волині, Поділля, Київщини. Після літургії була відслужена панахида, яка закінчилась співом «Вічної пам’яті», що перекривався рушничним залпом присутніх на поминках військ. Подвиг козаків, що полягли під Берестечком, буде надихати отця Аркадія на поприщі військового священика в роки Першої світової війни. До її початку залишався місяць.

19 липня 1914 р., в день пам’яті преподобного Серафіма Саровського, німецький посол передав російському міністру іноземних справ оголошення війни Росії. «Коли почалася війна, – згадував отець Аркадій, – дух патріотизму заразив всіх. Багато хто кидали сім’ї… і йшли на війну». З грудня 1914 р. він працював у церкві Різдва Богородиці в Бродах, але коли на початку травня 1915 р. російська армія почала відступати з Галичини і залишила Броди, він був призначений штатним священиком 408 піхотного Кузнецького полку і тимчасово виконуючим обов’язки благочинного 102 піхотної дивізії. До обов’язків військового священика входило не тільки відправляти літургії, молебни і панахиди, але й вміти перев’язувати поранених, повідомляти про загиблих їх сім’ям і організовувати спілки допомоги сім’ям вбитих. Отець Аркадій ревно виконував свої обов’язки, але після Лютневої революції 1917 р. залишатись на фронті не було сенсу, оскільки піддаючись соціалістичній пропаганді, солдати відмовлялись воювати.


Найбільший дар – слово

15 серпня 1917 р. отець Аркадій повернувся до Житомира. Після жовтневого перевороту почалась громадянська війна. За чотири роки цієї братовбивчої війни (1918–1921) в Житомирі 14 разів змінювалась влада, від чого найбільше страждало ніким не захищене населення. Не знаходячи виходу, дійшовши до крайньої бідності, люди були у відчаї. В допомогу їм у 1918 р. отець Аркадій організує Свято-Миколаївське благодійне братство, яке рятувало людей від фізичної і духовної смерті: розносило обіди голодуючим, доглядало хворих, ховало померлих… А громадянська війна набирала все нових обертів і несла горе і страждання. У серпні 1919 р. ЧК розстріляло в Житомирі 66 осіб, попередньо піддавши їх нелюдським тортурам аж до здирання шкіри і роздроблення черепів. Завдяки щасливій випадковості отець Аркадій з матір’ю в цей час був у Москві. Він готовий був віддати все, що мав. Одній вдові подарував свою шубу, по дорозі до Києва віддав бідняку чоботи і прийшов у Київ у постолах, а ще одному чоловіку позичив навіть свої брюки і залишившись в спідній білизні, зашив собі підрясник, щоб поли не розходились. Але найбільшим даром його було слово, яким він навертав душі, що впали в глибину гріха, відчаю та страстей, на ясний шлях спасіння. Сучасники називали його «Златоустом». 28 червня – 2 липня 1921 р. у Житомирі пройшов Волинський єпархіальний з’їзд православного духовенства, на якому отець Аркадій чесно виступив проти собору, що скликався на жовтень без благословення єпископів України. «Цей собор – сказав він, – не може вважатися православним собором, і тому православні християни не можуть бути його учасниками».

Того ж літа 1921 р. ще одні великі випробування випали на долю отця Аркадія в зв’язку з голодом в Україні та в Поволжі. «Житла обезлюдніли, села перетворилися на кладовища непохованих мерців», – писав патріарх Тихон у своєму воланні «Про допомогу голодуючим» і закликав своїх чад на подвиг братерської самовідданої любові. Патріарх благословив паству на добровільне пожертвування церковних цінностей, які не мають богослужбового використання, але заборонив віддавати священні сосуди, які не можна було вилучати з церкви. Отець Аркадій пропонував створювати церковні комітети, у які б завозилося церковне начиння, а ці комітети під контролем влади розвозили б церковне майно по селах і міняли на хліб. Таким чином, селяни віддадуть хліб голодуючим, а цінності залишаться за Церквою, тільки змінять місце свого перебування. Він не раз звертався до парафіян пожертвувати голодуючим хліб, а до влади – щоб конкретно сказали, скільки треба хліба. «Ми дамо вам вдвічі і втричі більше, – говорив він, – тільки не зачіпайте наших церков». 6 травня 1922 р. його арештували співробітники ЧК. Коли його спитали, чому він відмовився здавати церковні сосуди, отець Аркадій відповів, що зобов’язаний дотримуватись законів Православної церкви, яка 73 правилом Апостолів і 10 правилом Двократного собору забороняє використовувати церковні сосуди для інших цілей, як тільки для богослужіння. 10 червня 1922 р. його засудили на п’ять років ув’язнення, але в лютому 1924 р. достроково звільнили. Отець Аркадій знову почав звершувати богослужіння у братській Ігнатіївській церкві Житомира. Найбільшим болем для нього у цей час стає обновленська церква, що не мала нічого спільного з Церквою Христовою. Він залишається вірним патріарху Тихону, приймає чернецтво.

15 вересня 1926 р. отець Аркадій був таємно висвячений на єпископа Лубенського, вікарія Полтавської єпархії. У жовтні нелегально прибув у свою єпархію на допомогу старенькому ахієпископу Полтавському і Переяславському Григорію Лісовському в боротьбі з «самосвятами». Для тих, кому підвалини Православної церкви були дорожче за все, висвячення в сан єпископа священиками і мирянами викликало надзвичайне обурення, адже «самосвяти» знехтували основними нормами церковного життя. Святкове богослужіння на Пасху 1927 р. владика Аркадій нелегально відправив у своєму кафедральному храмі Різдва Богородиці в Лубнах, та невдовзі храм був забраний владою від православних, а владика відправлений у заслання на Кавказ, в глухе осетинське село на три роки. Через рік він тікає звідти і стає євангельським проповідником: їздить по містах і селах під виглядом прочанина і благовістить слово Боже.


Засуджений до концтабору

Дев’ятого травня 1928 р. отець Аркадій прийшов до приймальні ОДПУ, оскільки не міг отримати місця служіння в будь-якій єпархії без переговорів з владою. Цей візит мав катастрофічні наслідки. В управлінні його звинуватили в антирадянській діяльності, пред’явивши йому його приватний лист до одного з священиків, із якого забрали початок і кінець, і переробили середину так, що там були висловлювання про переслідування Церкви. 29 липня отець Аркадій був засуджений до перебування в концтаборі терміном на 5 років. У той же день він був відправлений з партією в’язнів у Соловецький табір особливого призначення, який ДПУ влаштувало у славному Спасо-Преображенському монастирі. В’язні їхали в товарному вагоні, у який напхали стільки людей, що не вистачало повітря, люди вмирали. На станціях конвой відкривав двері і витягав трупи. У таборі отця Аркадія призначили в караульну роту на загальні роботи. На той час в Соловецькому таборі було ув’язнено 29 православних архієреїв, вони навіть нелегально утворили Собор соловецьких єпископів. За те, що після одного з богослужінь владика Аркадій сказав проповідь, на якій порівняв гоніння на християн в перші століття із своїм часом, йому «за контрреволюційну діяльність» дали додатковий строк 5 років і переселили на Секирну гору з найсуворішим режимом. Тут було два відділення: верхнє і нижнє. Цілими днями в’язні верхнього відділення сиділи на жердинах, не торкаючись ногами підлоги, а на ніч дозволялось лягти на кам’яній підлозі. У зимові місяці це перетворювалось на катування, тому що вікна в камері були розбиті. Через деякий час людей переводили в нижнє відділення, де доводилось працювати на найважчих роботах. Незважаючи на такі страшні умови, в 1931 р. владика Аркадій переклав на сучасну мову 28 документів Соловецького монастиря 1625–1797 рр., списавши олівцем два зошита.

Відбувши свій термін ув’язнення, у лютому 1937 р. владика Аркадій прибув до Москви, але оскільки там йому жити було заборонено, він їде до Києва, Житомира, Касимова. У цей час його призначають єпископом Біжицьким, вікарієм Тверської єпархії, але приступити до своїх обов’язків він не міг, оскільки йому було дозволено жити в Калузі. У 1937 р. гоніння на Православну церкву досягло свого апогею. Це був кінець першої безбожної п’ятирічки, яка повинна була покласти край релігії. У тюрмах мучились тисячі священнослужителів та віруючих, але віра в народі збереглась. Для її знищення був виданий наказ від 30 липня 1937 р. під назвою «Про операцію по репресуванню колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів». 22 вересня 1937 р. владика Аркадій був арештований, а на початку грудня трійка НКВС звинуватила його в контрреволюційній фашистській агітації і засудила до розстрілу. Його розстріляли 29 грудня на одному з найбільших полігонів НКВС, неподалік від с. Бутово під Москвою, і поховали у загальній могилі. Разом з ним було розстріляно ще 246 осіб. Тільки з серпня 1937 до жовтня 1938 р. на бутовському полігоні постраждало 20 тисяч осіб. Біля 1000 осіб були розстріляні лише за сповідання Православної віри, 300 з них прославлені Церквою в лику святих. Єпископ Аркадій був причислений до лику святих новомучеників у серпні 2000 р. У одному із своїх творів він писав: «Праведник не хоче жити для себе, він – Божий. Його любов вимагає від себе безмежних жертв. Він радий постраждати за Христа, він чекає і шукає цих страждань… Світ шаленіє, а праведник радується. Перед ним відкривається дорога в небо… Це вища ступінь духовної досконалості. До неї дійти дуже важко, але й нагорода цим угодникам Божим неізреченна. Господь не знайшов на людській мові слів для означення майбутнього блаженства цих сповідників. Він сказав: «Радійте і веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах» (Мф.5:12).

Матеріали надали: отець Віталій ПЕРІН – настоятель Свято-Хресто­воздвиженської церкви в с. Конотоп  та Ярослава БОНДАРЧУК (Острог)



Просмотров: 418 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]