П'ятниця

26.04.2019

16:41

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Свята Благовірна цариця Олександра
Двадцять третього квітня Церква відзначає пам’ять мучениці Олександри – останньої імператриці Росії, розстріляної більшовиками 17 липня 1918 року. Про неї висловлювали різні думки, але найкраще її можуть охарактеризувати її власні слова: «Жінка наділена даром співчуття, делікатності, умінням надихати. Це робить її схожою на посланницю Христа з місією полегшувати людські страждання і горювання».  

Майбутня імператриця – принцеса Аліса – народилась 6 червня 1872 року в Дармштадті. Вона була четвертою дочкою герцога Людвіга IV Гессен-Дармштадтського та його дружини Аліси. Її бабусею по материнській лінії була знаменита англійська королева Вікторія, за правління якої Англія досягла найвищого розквіту. У 1878 р. під час епідемії скарлатини померла її мати. Відтоді вихованням дівчинки зайнялася її бабуся. Аліса жила в замку Бопмарап і виховувалась при англійському дворі. З ранньої юності вона відрізнялась не тільки внутрішньою і зовнішньою витонченістю і красою, але й душевною глибиною і серйозністю. Вона була надзвичайно сором’язлива, а тому мала нахил до замкнутості та самотності. З дитинства внутрішнє життя в ній переважало над зовнішнім. Її релігією був протестантизм, в якому вона засвоїла все найкраще, що він міг дати, а найбільше – розвинув у ній найвищі почуття обов’язку і відповідальності. Принцеса Аліса здобула добру освіту: крім володіння загальноосвітніми предметами і бездоганного знання європейських мов, вона прослухала в Оксфорді курс філософії, й до того ж була прекрасною музиканткою, співачкою і рукодільницею. Здавалось, на неї чекало блискуче майбутнє і ні хмаринки не було видно на горизонті її долі. Та образ принцеси Аліси – ще до всіх трагічних обставин її дорослого життя – був відмічений постійною глибокою печаллю. Можливо, це був сум прекрасної неземної душі про рай, який неможливий на землі, можливо, так проявилось віще передчуття страшної катастрофи… Так чи інакше, Олександра Федорівна була особливою, відміченою Богом людиною, виділеною Ним і поставленою ніби вище суспільних умовностей.

З цесаревичем Миколою Аліса познайомилась, коли приїжджала на запрошення своєї старшої сестри до Росії у 1884 та в 1889 роках. Спочатку Олександр ІІІ та його дружина Марія Федорівна (яка ненавиділа німців) були проти шлюбу їх сина з Алісою, та врешті поступилися наполегливості сина і не заважали листуванню закоханих. Не закохатися в Алісу було неможливо. Вражали її темно-сині очі під густими віями, прекрасне густе волосся, яке короною підіймалось над її чолом. 6 квітня 1894 р. було оголошено про їх заручини. За кілька місяців Аліса вивчила основи Православної віри та російську мову. 2 листопада 1894 р. через миропомазання прийняла Православ’я з іменем Олександри Федорівни, а 26 листопада відбулось її вінчання з імператором Миколою ІІ. Сучасники писали, що в ній «Спадкоємець знайшов собі жінку, яка цілком сприйняла Православну віру, принципи і устої царської влади, жінку великих духовних якостей і обов’язку».

Одна за одною народились чотири дочки – Ольга (1895), Тетяна (1897), Марія (1899), Анастасія (1901). Але всі чекали на народження сина – спадкоємця престолу. Іоанн Кронштадтський підказав ідею канонізації Серафіма Саровського. 17-20 липня 1903 р. царська сім’я взяла участь у відкритті мощів та прославлення цього святого, а через рік 2 серпня 1904 р. народився довгоочікуваний цесаревич Олексій. Отже, переїхавши до Росії, Олександра Федорівна найперше реалізувала себе в сім’ї та Церкві. Ось рядки з її щоденника: «Головним центром життя будь-якої людини повинен бути дім. Це місце, де ростуть діти – ростуть фізично, зміцнюють своє здоров’я і вбирають в себе все, що зробить їх істинними і благородними чоловіками і жінками. В домі, де ростуть діти, все їх оточення і все, що відбувається, впливає на них і навіть найменша деталь може надати прекрасного чи шкідливого впливу. Навіть природа навколо них формує майбутній характер. Все найкраще, що бачать дитячі очі, відбивається в їх чутливих серцях». А. А. Танєєва згадує: «Поки діти були маленькими, вони в білих платтячках з кольоровими поясами гралися на килимі іграшками, що зберігалися у високому кошику в кабінеті імператриці. Зазвичай з шумом вони спускалися зі своїх верхніх кімнат і потрапляли в улюблену «дорослу» атмосферу блідо-лілового кабінету імператриці з його величезним килимом, з масою квітів, цілих кущів розквітлого бузку і троянд; а над кушеткою вони любили величезну картину «Сон Пресвятої Богородиці» з прекрасним лицем Пріснодіви. У кожної дівчинки була своя російська няня. Коли княжни підростали, няні перетворювались на покоївок; всі няні були простими селянками і передавали своїм вихованкам любов до ікон, лампадок, до старовини і казок …сіяли в юні душі зерна чистої віри і глибокої любові до всього російського, рідного, незримо, але міцно формуючи образ російської дівчини з її неповторною чарівністю і владними життєвими силами». «Найбільше багатство, яке батьки можуть залишити дітям, це щасливе дитинство, з ніжними спогадами про батька і матір. Вони освітять прийдешні дні, будуть берегти їх від спокус і допоможуть в суворих буднях життя, коли діти покинуть батьківський дім… Щось Бог дає часто, а щось – тільки один раз. Проходять і знову повертаються пори року, розцвітають нові квіти, але ніколи не приходить двічі юність. Тільки один раз дається дитинство з усіма його можливостями. Те, що ви можете зробити, щоб прикрасити його, робіть швидко» – ще один запис у щоденнику Олександри Федорівни.

Сучасники згадують, що імператриця була дуже скромною, ніколи не користувалась косметикою, не робила манікюр (цар терпіти не міг наманікюрених нігтів), лише для найурочистіших виходів дозволяла перукарці накручувати своє пишне волосся. У спілкуванні з людьми була надзвичайно сором’язливою, і це не йшло їй на користь, язикаті великосвітські дами розносили по всьому Петербургу плітки про її непривітність, холодність і недоступність. Їй закидали, що вона дивиться на все не з житейської точки зору, а з релігійної: гріх це, чи не гріх. Так між царицею і вищим світом вставала стіна відчуження.

Відгородивши себе від нього, Олександра Федорівна відчувала материнську близькість до простого російського народу – селян-богомольців у храмах та монастирях, поранених солдат у госпіталях. Під її опікою працювало 33 благодійних спілки, які допомагали жінкам, бідним людям, інвалідам війни. Сама вона часто передавала грошову допомогу нужденним через своїх наближених, намагаючись зберегти це в таємниці. Під час голоду 1898 року пожертвувала стражденним восьму частину річного прибутку сім’ї, організовувала доброчинні базари, виручка від яких йшла на поміч хворим, влаштовувала учбові майстерні для бідняків і училища сестер милосердя. На свої особисті кошти збудувала будинок для солдат-інвалідів російсько-японської війни, де вони навчалися усілякому ремеслу.

У роки Першої світової війни Царськосельський шпиталь був пристосований для прийому ранених. Цариця Олександра та дві її старших дочки Ольга і Тетяна пройшла курси сестер милосердя і працювали асистентками при операціях в якості хірургічних сестер. Олександра Федорівна була природженою сестрою милосердя. Вона відвідувала хворих, надавала їм сердечне піклування і підтримку, а коли не могла піти до них сама, посилала дочок, адже була переконана: діти повинні знати, що крім краси в світі є багато печалі. Імператрицю називали подвижницею благочестя. Цар-батюшка, цариця-матушка – говорили про їх подружжя. Цар займав особливе, найвище місце в державі, цариця мусила бути «місяцем біля сонця», тримати «малу домашню Церкву» у бездоганному порядку й чистоті. Сама ніколи не нарікала, не жаліла себе ніскільки, вважаючи своїм обов’язком «залишатися вірною Христу і піклуватися про тих, хто поряд».

Йшли роки. Над Росією збирались грозові хмари. Після лютневої революції 1917 р. царська сім’я була взята під домашній арешт, а на початку серпня згідно рішення Тимчасового уряду вивезена в Тобольск. У квітні 1918 р. більшовики перевели сім’ю царя в Єкатеринбург і оселили в будинку Ігнат’єва. О пів на другу ночі 17 липня царській сім’ї наказали зійти в підвальну кімнату. Комендант Юровський ввів туди розстрільну команду, зачитав вирок. Цар встиг тільки вимовити: «Що? Що?». Почалась стрілянина. Царське подружжя загинуло відразу, але Олексій і дочки залишалися деякий час живими. Вони відчайдушно відбивались, кричали, а їх добивали багнетами. Згодом учасники розстрілу цинічно згадували, що «на дочках царя було надіто ліфи, зроблені з діамантів та інших каменів, які служили їм захисними панцирами. Тому у їх передсмертних муках ніхто не винний, крім них самих».

В 1987 р. Олександра Федорівна та всі члени її родини були канонізовані Російською Православною Церквою за кордоном, а в 2000 р. – Російською православною Церквою. Свята Великомученице, царице Олександро, моли Бога за нас!

Світлана ТКАЧЕНКО, Ярослава БОНДАРЧУК
Просмотров: 1352 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]