Неділя

21.04.2019

17:06

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

У минулому Афганістан, незабаром – схід України

Щороку 15 лютого українці відзначають День пам’яті воїнів-афганців, які в далекому Афганістані виконували свій інтернаціональний обов’язок. Ця нікому не потрібна війна, яку понад дев’ять років вів Радянський Союз у далекій від нас гірській країні, залишила її учасникам болісні спомини та незагоєні душевні рани. 

Михайло Марцелін народився в селищі цукрового заводу, що неподалік с. Оженин. Тут промайнуло його дитинство, тут же він здобув середню освіту. Батьки Михайла також зустрілися тут. Обоє приїхали, аби збудувати цукровий завод. Цікаво, що батьки чоловіка різної національності.

– Мати із Воронезької області, батько з Білорусії, зате я – українець, – з посмішкою розповідає Михайло Іванович. За часів Радянського Союзу інтернаціональні шлюби були звичним явищем.

У 1984-му році, коли війна в Афганістані тривала вже 5-й рік, Михайла забрали в армію. На розподільчому пункті його направили у інженерні війська. У невеликому селищі Захмед, що в Туркменістані, чоловік пройшов короткострокові навчання. Тут солдатів військового забезпечення навчали подавати значну кількість палива на великі відстані, обслуговувати різні поломки труб, через які транспортувалось паливо.

Згодом, після третього місяця навчання, Михайлові довелося перетнути кордон із сусідньою державою – Афганістаном. Доля закинула рядового до міста Пулі-Хумрі, за 400 км від радянського кордону. Завданням бригади, до якої належав чоловік, було забезпечення радянських військ гасом і дизельним паливом. Незважаючи на суто технічну місію, інколи його бригаді доводилося відбивати ворожі атаки. Сам же Михайло Іванович згадує:

– Відносно район у нас був спокійний. Але постійно з Пакистану поряд проходили каравани. І якщо розвідка їх виявляла, мусили відстрілюватись.

За рік перебування в Афганістані Михайлу довелося побачити різне, в тому числі і смерть. Перебувати у зоні бойових дій чоловік мав два роки, але замполіт (зараз – комісар) запропонував йому вчитися у військовому училищі. Михайло від такої пропозиції відмовитися не зміг.

– Тих, хто виявив бажання навчатись, повезли до Узбекистану. У Самаркандському вищому військово-автомобільному командному училищі знаходилася приймальна комісія, і звідси нас вже направляли кого куди,– розповідає Михайло Іванович.

Попри те, що кандидатів на місце до навчальних закладів було чимало, Михайло без проблем склав іспити і вступив до Ульянівського танкового училища. Це був 1986-й рік. Майбутній офіцер провчився тут 4 роки, після чого отримав звання лейтенанта. Згодом його направили на службу до бригади морської піхоти Калінінградської області в танковий батальйон. У Балтійську Михайло познайомився зі своєю дружиною.

Проте і там офіцер пробув недовго. У 1991 році розпався Радянський Союз, внаслідок чого відповідно чимало військових батальйонів також розформувалось. Під розформування потрапив і танковий батальйон, у якому служив Михайло. До того ж, у цей час його матір захворіла на цукровий діабет. Михайло прийняв рішення повернутися до України, до рідного села.

Однак, і на Батьківщині офіцер прагнув продовжити військову справу. Але прийшовши до військкомату, він не отримав жодної пропозиції щодо служби. Також Михайло думав працювати за своєю спеціальністю – інженер із експлуатації бронетанкової автомобільної техніки. Але, не маючи офіційного стажу роботи, працевлаштуватися було важко. І Михайло вирішив піти працювати на цукровий завод робочим. На той самий цукровий завод, який був збудований і зусиллями його батьків. Після закриття заводу чоловік їздив на заробітки.

Зараз Михайло Іванович офіцер запасу. У його військовому квитку зазначено, що він майор. Сам афганець про своє сьогоднішнє життя говорить більш по-сімейному: «Дім, дружина, троє дітей». Зовсім нещодавно, в ході четвертої хвилі мобілізації, офіцер у відставці отримав повістку, опісля – пройшов медкомісію, і тепер чекає подальшого розпорядження. За своє життя йому довелося чимало побачити. Хіба ж він думав колись, що все повториться, що, можливо, доведеться пережити ще один «афганістан», тільки вже український… 

Максим НУЙКІН,
​студент Національного університету «Ост­розька академія»

№ 7 від 14 лютого 2015 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 283 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]