П'ятниця

26.04.2019

17:16

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

В чорнобильській зоні побував двічі
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1 год. 23 хв., коли переважна більшість громадян СРСР спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобиль­ської АЕС несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум’я. Почався новий відлік українського часу. Серед величезної кількості ліквідаторів аварії були і острожани. Хтось з них працював неподалік зруйнованого реактора, інші у віддалених місцях, але робота кожного була дуже важливою. Та майже для всіх перебування на забруднених радіацією територіях позначилося на здоров’ї.  

У 1986 році 20-річний Петро Рудий працював у Острозькому автопарку водієм потужного самоскиду «КрАЗ». Трудитися він почав лише у квітні, а вже 28 липня разом із ще п’ятьма колегами був відряджений у місто Димер Київської області. Хлопці не знали чому і для чого їдуть – поступив наказ і вони подалися у дорогу.

Автобаза, куди вони прибули, знаходилась у селі Зелений мис, що знаходиться неподалік Димера. Мешкали водії на базі відпочинку «Авторемонтник» в селі Глєбовка. Працювали на розширенні дороги із Чорнобиля до Зеленого мису. Траса до аварії була двополосною. Тодішня влада чомусь взялася її розширювати – мабуть був якийсь план її використання. Ліквідатор аварії каже, що у той час в чорнобильській зоні було дуже багато людей і техніки.

Після приїзду на роботу водіїв переодягнули у нову військову форму. Коли в’їжджали в радіаційну зону – обов’язково мала бути одягнена марлева пов’язка. Літо 1986 року було переважно сухим і спекотним – температура сягала до 30 градусів. За таких умов працювати було важко. Возили будівельні матеріали для спорудження дороги. Петро Рудий пригадав, що коли її прокладали, то натрапили на стовп із журавлиним гніздом. Люди пошкодували його і траса оминула гніздо.

На кожному автомобілі працювало двоє водіїв. На зміну виходили через день, без вихідних. Вставати доводилось о 4 годині ранку. Через півгодини людей вже забирав перший автобус. Він доставляв їх на базу, яка знаходилась на відстані до 80 кілометрів. Петро Борисович каже, що найкраще було їхати першим рейсом, бо швидше встигав виконати план за день. І повертався на базу відповідно швидше.

Чоловік розповідає, що села, у переважній більшості, були вже без людей. Хоча траплялося, що селяни, особливо 80-90-річні, не погоджувались виїжджати і жили у своїх хатах. Були випадки мародерства. З ними боролась не тільки міліція, але й люди у цивільному, які запросто могли застрелити грабіжника на місці злочину.

Там, в чорнобильській зоні, острожанин бачив гігантські могильники автомобілів. Під час роботи у забрудненій зоні вони «набрали» багато радіації. Майже нові машини закопували у землю. Правда, інколи з них знімали деякі деталі, які не мали великої радіації, наприклад, шини, колеса. Чоловік пригадує, що одна з машин, яку відправили з Острозького автопарку, не пройшла дезконтролю при виїзді із чорнобильської зони. Після повернення її власними силами дезактивовували, мили.

Після місяця роботи в чорнобильській зоні Петро Рудий та його колеги Юрій Назаров, Іван Мельничук, Микола Ісмайлов, Володимир Бандура, Василь Бондар повернулися додому. У 1987 році він знову був у відрядженні – працював на будівництві міста Славутич у Чернігівській області. Його споруджували для мешканців Чорнобиля та прилеглих районів. Петро Рудий каже, що те місто з’явилось на місці лісів. Вирубували дерева, копали котловани, возили будівельні матеріали і споруджували житла та дороги. Тоді кожна республіка СРСР мала свої об’єкти.

Хоч острожанин працював не біля реактора, та все ж підвищена радіація негативно вплинула на його здоров’я. Особливо відчувається це тепер – через 27 років. Він є ліквідатором аварії на ЧАЕС ІІ категорії. Держава платить дуже маленьку пенсію за втрату здоров’я. Якось Петро Борисович отримав путівку у санаторій на лікування. Він каже, що тоді лише спільними зусиллями великої кількості людей можна було побороти атомного монстра, частково ліквідувати наслідки аварії. Більшість з ліквідаторів за те дорого заплатили, втративши здоров’я, померли від опромінення. Але тоді люди про це не думали, необхідно було працювати і вони робили все, що необхідно. Нині держава має дбати про те, щоб більше подібного лиха не сталося, і не має права забувати тих людей, які врятували людство від нищівної радіації.

Іван ПАВЛІВ
№16 від 20 квітня 2013 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 407 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]