Неділя

21.04.2019

21:40

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Ведмедик для мами
У квартирі мешканки Острога Софії Антонівни Хахльової – справжня фотогалерея. На знімках – її діти, онуки – ті, ким вона пишається, здоров’я для яких вона щодня просить у Бога…

– Буває, що ось так подовгу вдивляюсь у ці рідні обличчя, – наче читає мої думки жінка, яку я розумію, бо й сама ж мати. – І хоча діти й онуки до мене приїздять часто, все одно сумую за ними. Немає й хвилини, коли б не думала про них. Старша донька Вікторія мешкає з сім’єю у Нетішині на Хмельниччині, молодший Олексій – у Києві, але часто приїздить в Острог – рідне місто він дуже любить… До речі, ніколи не приїздить до мене без квітів – цю звичку перейняв від тата Володимира Сергійовича. Той повертався з роботи якщо не з букетом, то хоча б з квіточкою.

– Ви знаєте, ось так дивлюсь на дітей і думаю, наскільки вони у мене самостійні, – ділиться сокровенним Софія Антонівна. І бачу, що жінка не кривить душею, а жалкує, що, можливо, мало часу віддавала доньці і сину. Її поглинула робота – на педагогічній ниві вона ось уже п’ятдесят перший рік.

…Коли у 1964-ому Софія Міркова закінчувала Дубенське педучилище, сюди приїхав директор дитячого будинку з Острога. Розмовляв з випускниками, придивлявся до них. Але запросив до себе на роботу тільки Софію. Схоже, побачив у дівчині ті якості, які дозволяють їй не лише навчати дітей, а й знаходити з ними спільну мову, дарувати їм тепло й доброту. Адже ж у дитячому будинку були переважно діти-сироти. І кожен із них мріяв про сім’ю.

– У дитбудинку був хлопчик-сирота Коля з Костопільського району, – згадує Софія Антонівна. – Він називав мене «мамою». Навіть коли уже став дорослим і мав свою сім’ю, писав мені листи. Якось ми поїхали із сином Альошею до нього в гості в Маріуполь – нас приймали, наче рідних…

Коли у 1970-ому дитячий будинок реформували у допоміжну школу-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку (нині це комунальний заклад «Острозька спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №2») і перед педколективом поставили завдання: або заклад «візьме належну педагогічну планку», або ж його ліквідують, Софія Антонівна разом з директором Марією Олександрівною Федорчук та іншими членами колективу виконала це завдання. Щоправда, для цього довелося багато працювати, навіть у вільний час, який вона воліла б провести у колі своєї сім’ї, з дітьми. Тоді за старшу в сім’ї була донька Вікторія, усміхається Софія Антонівна.­

– Але мене розуміла моя сім’я, з нею я ділилася проблемами, просила у чоловіка поради, – згадує Софія Антонівна. – Були у закладу й важкі 90-і роки, коли через мізерне фінансування його вихованці ледве не голодували. Ми не могли цього допустити і їздили на поклін до спонсорів. Пригадую, як просили цукор для дітей у директора Оженинського цукрового заводу, як самі вантажили мішки у машину. І ніхто тоді не нарікав, що, мовляв, це не жіноча справа, бо старалися для дітей, долі переважної більшості із яких не позаздриш.

 – Якось удома я розповіла про вихованця інтернату, який взимку прийшов на навчання у тоненьких спортивних штанцях – сім’я бідувала, батько пиячив і не було коштів на брюки, – згадує Софія Антонівна. – Журилася, як йому допомогти. Альоша, тоді ще школяр, послухав це, пішов до своєї кімнати і виніс звідти свої брюки: «Мамо, а ці підійдуть тому хлопчику? Передай йому, хай він не мерзне», – сказав. Я не здивувалася тому вчинку сина, бо він ніколи не був жадібним, завжди ділився з друзями, сестричкою останньою цукеркою. Пригадую такий випадок. Якось на нашій грядці біля будинку ми побачили першу ягоду полуниці, я зірвала і простягнула Олексію. Він не з’їв її, а коли прийшов додому, помив, перерізав навпіл, щоб поділитися із сестричкою…

Педагог із багаторічним стажем розповіла, що її діти часто бували у неї на роботі, тож проблеми спеціальної школи-інтернату та її вихованців їм добре відомі. Тож коли Олексій став дорослим, він започаткував благодійні акції для вихованців закладу. Він пропонував дітям напередодні новорічних свят написати на листочку, який подарунок вони хотіли б отримати від Святого Миколая. А потім власним коштом та коштом спонсорів, за яких часто були відомі українські артисти Руслана, Наталія Могилевська, Кузьма та інші, купував дітям подарунки. Бувало, що їх привозило кілька вантажівок у школу.

– Ви бачили б, як чекають того дня діти, які радісні у них обличчя, – каже Софія Антонівна.­

– А чому у свої 68, пробачте за безтактність, ще працюєте? – запитую.­

– А що робитиму у чотирьох стінах? – чую у відповідь. – Я й на городі працюю. У мене є дев’ять соток. Дехто із моїх знайомих дивується: мовляв, чого їй не вистачає, що на городі горбатиться – син же не залишить матір на одній пенсії, завжди з подарунками у гості приїжджає? А хіба всім поясниш, що, клопочучись на сотках, я у такий спосіб відпочиваю – земля забирає від мене увесь негатив. Люблю сіяти, спостерігати, як усе росте. До того ж, хоча й діти у мене самодостатні, люблю їх почастувати екологічно чистими огірками, перцем, картопелькою, бурячками, морквою… Хіба вони таке в магазинах куплять? Минулого року разом з донькою Вікторією і невісткою Віталіною засолили чимало огірків, різних консервацій припасли, а скільки огірків знайомим роздали, бо вродили рясно…

– А може, таки мають рацію ваші знайомі, коли радять залишити роботу і той же город? Здоров’я ж уже не те, – зауважую.

– Воно й справді: літа не додають сил, зате додають мудрості, – погоджується Софія Антонівна. – А досвід підказує, що старість повільніше підкрадається до тих, хто постійно у русі. Отож і я втікаю від неї, як можу, – сміється жінка.

– Щодо здоров’я?.. Ви знаєте, мої діти мене ніколи не полишали наодинці, коли я хворіла, – каже Софія Антонівна. – Пригадую, як після операції я тяжко виходила з наркозу. Не було сил, почала підкрадатись депресія… Раптом бачу: прочинилися в палату двері, кумедний синій іграшковий ведмедик голосом мого дорослого сина Олексія цікавиться моїм здоров’ям і наказує не падати духом. Як тут не усміхнешся? Відтоді зберігаю того ведмедика… Олексій дуже підтримав мене у ту тяжку хвилину. Зрештою, він завжди був уважним до мене. Пригадую, йому було трохи більше десяти, коли я тяжко захворіла. Коли спала температура, я задрімала. Снилося, що хтось накриває мене ковдрою – стало так тепло і затишно. Потім чоловік розповів, що біля мене чатував Олексій і що саме він поправляв ковдру. Ось такий він у мене турботливий. А після смерті чоловіка Володимира Сергійовича діти, як мені здається, ще більше оточили мене увагою: мабуть, для того, щоб я не відчувала себе самотньою.

– А який за характером Олексій? – цікавлюсь.

– Надійний як товариш, розумний – від чоловіка йому дістався у спадок математичний склад розуму. Мабуть, саме тому йому вдається самому вибудовувати кар’єру, добиватися мети, що дається йому (я це добре знаю) постійною працею. Та, головне, він – добрий, порядний і людяний. Знаю, що у нього всяке трапляється у житті, але він, відчуваю, дозує для мене інформацію – щадить моє материнське серце від переживань. Признаюсь, буває, що і я прошу у нього поради. Може, це нескромно, але пишаюсь своїми дітьми, тим, що вони на старості літ є моєю підтримкою і розрадою, що вони, маючи уже свої сім’ї, і досі дружать між собою, – каже Софія Антонівна Хахльова.

На знімках: С.А.Хахльова із сином Олексієм; Софія Антонівна і досі як талісман зберігає кумедного синього ведмедика, подарованого сином.

Фото автора та із сімейного архіву С.А.Хахльової.


Олександра ЮРКОВА
Просмотров: 639 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 3.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]