Середа

24.04.2019

14:51

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Війна минула – спогади болять

Радісне свято із відчутним присмаком тривоги та суму – День Перемоги — не залишає байдужим жодного. І якою б не була доля тієї перемоги, ми не можемо і не маємо права заперечити мужність, відвагу і героїзм тих людей, що стояли на обороні своєї держави, своїх сімей та нашого майбутнього. Напередодні великого свята – 9 Травня – деякими спогадами про війну поділився острожанин, ветеран Другої світової війни, один із найстаріших жителів нашого міста Іван Романюк. 

Іван Захарович родом з села Михалківці Острозького району. В березні цього року йому виповнилося 94. Коли прийшла до нього на розмову, він сидів на лавці у затінку під будинком. Старенький дідусь, покритий зморшками, втомлений, спрацьований… Важко було в такої людини питати щось про війну. У своєму віці він вже не так добре чує, не все може сказати, не все пам’ятає. Однак, дещо мені розповів.

На службу Івана Романюка забрали в 1944 році, коли хлопцю було 22. Служив він у Росії. Назву міста пригадати не може, бо їхня частина знаходилась в лісі, і їм ніхто не говорив, де вони і скільки там будуть. Пам’ятає тільки страшні морози від 45 до 55 градусів в тому краї. Наймолодший син Івана Віталій, який зараз доглядає батька, каже, що Іван Захарович раніше неодноразово говорив про Мурманськ, Японію. Мабуть, в тих частинах Росії служив чоловік.

Іван Романюк був червоноармійцем, заряджав гармати 122 калібру.

– Моє діло було – зарядити пушку. А інший прицілювався і робив постріл. Так і служили, – розповідає чоловік.

Як довго служив – не мо­же пригадати. Каже, що був поранений у праву ногу, через що його комісували. Місяць лежав у госпіталі, а потім був відправлений додому.

Чоловік також згадував свого фронтового товариша Антошу, який родом з-під Львова. Разом з ним, після прибуття на службу, різали дошки, виконували господарську роботу в частині, за що їм дали пайок, «більше їсти». Ветеран з трепетом розповідає цю історію, бо мабуть, голод – був частим гостем хлопців. Пригадує чоловік, як одного ранку не стало його товаришів, які були сусідами у наметі.

– Прокидаємося, а п’я­те­ро хлопців нема. Їх посадили в тюрму, казали, що на 4 роки, за те, що додому втікали, – розповідає Іван Захарович.

При розмові було помітно, що спогади про війну болять йому, даються важко, уривчасто. Він щиро хотів щось розповісти, до останньої миті нашої розмови намагався пригадати місто, де служив, просив, щоб ми переназвали, які міста є в Росії, але так і не зміг. Зрештою, це не є аж таким важливим. І навіть якби він нічого б мені не сказав, я б не засмутилась. Бо значно важливіше те, що свого часу цей чоловік, наш земляк, захищав наш рідний край, і його внесок у Перемогу над нацизмом гріх було б проігнорувати. Не впевнена, чи до кінця розуміє і знає Іван Романюк про сьогоднішню війну, але й не запитувала. Нехай для цього чоловіка усі війни вже будуть позаду. Сподіваюся, що скоро і для нас також…

Євгенія ПОЛІЩУК

№ 19 від 8 травня 2015 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 172 | Добавил: Євгенія | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]