Неділя

21.04.2019

21:27

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Життя, віддане Слову та учням
Олесь Ундір народився в Росії, але став щирим патріотом України. Живучи у суворому краю, часто хворів, але зумів перебороти недугу, таки побачив Україну і потім присвятив всього себе їй. Збулися його головні мрії – стати педагогом і журналістом. А ще він за покликом серця завжди творить, підмічаючи у буденному – святкове, у звичному – незвичайне і піднесене…  

У Сибіру мріяв про Україну

Батьки Олеся Ундіра були вислані до Сибіру, за те, що батьків брат Григорій Ундір боровся за волю України в лавах УПА. Його схопили у Сіянцях в березні 1944 року енкаведисти зі зброєю у руках. Після катувань борця за волю України розстріляли, а родину повстанця репресували, навіть дітей.

З’явився на світ Божий Олесь Ундір у далекій Росії, серед тайги дрімучої, на вічній мерзлоті, у селищі Поляново Тюменської області. Із розповідей рідних, своїх дитячих спогадів, він каже, що дитинство його було дуже тяжким. Умови проживання сім’ї у засланні були жахливими. Не дивно, що він часто хворів. Якось хлопчина так занедужав, що надію втратили навіть батьки. Вони пошили чорний костюм, готуючись… до похорону, та хлопчик вижив і зносив ту обновку. А ось доля його сестричок Надійки і Тетянки була трагічною – вони померли на півночі, так і не побачивши Україну.

– Для мене пам’ятним став 1959 рік, – згадує Олесь Ундір. – Тоді мені було 6 років і батьки привезли мене та брата Івана в Україну, у село Сіянці. Я потрапив у батьківське село влітку, коли рясно плодоносили вишні. Я їх вперше побачив, вдихнув цілюще повітря омріяної України. Про неї так багато мені розповідала бабуся Мотря, інколи батьки. За їхніми розповідями, я уявляв Україну райським місцем і мріяв повернутись на Батьківщину. І нині у пам’яті залишилось яскравим спогадом те, як приносили посилку і в ній, траплялося, було звичайне яблуко. Батько ділив його всім порівну, щоб кожен член родини міг насолодитися його смаком. Пам’ятаю бабусю, яку звільнили трохи раніше. Коли ми її проводжали на пароплав, я вчепився їй за мізинець і ніяк не хотів відпускати, плакав. Насилу мене відірвали. У Росії вона не тільки мене доглядала, але читала казки, пісні співала українською, інколи навіть повстанські, вчила молитися. Батьки у той час важко працювали. У Сіянцях я жив у тітки Євки, а брат Іван – у тітки Веліти.

Коли батьки повернулися знову в заслання, – їм залишалося близько року відбути термін – маленький Олесь влітку не вештався без діла – пас корів, гусей неподалік річечки Сороки. За це мав змогу досхочу їсти яблука, груші, вишні, які того року рясно вродили у їхньому саду. Контраст між природою Півночі та України був настільки разючим, що він назавжди закохався в українські краєвиди. Пізніше ця любов пройде червоною ниткою через усю його творчість – калина, вишня, берізка, Вілія, Горинь, Острог, Острожчина для Олеся Ундіра завжди будуть такі ж святі поняття, як мати, Бог, Україна.

Влітку 1960 року батьки та молодший брат Олеся нарешті повернулися додому. Наступного року закінчив на відмінно перший клас місцевої восьмирічної школи. Ще донині він добре пам’ятає свою першу вчительку Тетяну Петрівну Євтушок. У збірці «Друге дихання» є вірш, присвячений їй. За підсумками навчального року першокласника нагородили книгою «Казка, якої ще не було» Семена Жураховича. Ту книжку наш колега зберігає донині у своїй бібліотечці – її читав син Віталій, тепер – внучка Любонька.



Шлях у творчість вказав інтернат


Восени 1961 року в житті Олеся Ундіра відбулася дуже важлива зміна, яка багато в чому визначила його подальшу долю. Він вступив на навчання до Острозької середньої школи-інтернату. Сталося це випадково. Після повернення додому мама лікувалася у протитуберкульозній лікарні. Там вона дізналася про той навчальний заклад. Батьки вирішили віддати туди Олеся. Він зізнається, що хтозна, як би склалася його доля, якби не потрапив до тієї школи. Багато літ минуло з того часу, а він і нині пам’ятає, де спав у першу свою ніч в інтернаті, як його поселили у кімнату до хлопців, своє перше знайомство зі школою, її педагогами.

Школа-інтернат у 60-х роках минулого століття знаходилась у стінах теперішньої Острозької академії. Її приміщення Олесь Ундір вважає рідними для своєї родини – він та його дружина здобували там освіту. В університеті на економічному факультеті навчалися син Віталій та невістка. Курси англійської мови відвідувала внучка. Там відбувалися презентації більшості книг поета. У студентсько-викладацький храм приходить регулярно на службу Божу вся його родина. До речі, активного прихожанина нагороджено орденом Святого Володимира.

Спогадів про навчання в інтернаті дуже багато. Найяскравіший з них той, як відбувалося відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в нашому місті. Тоді Олесь навчався у 4-Б класі. Запам’яталось те, що був теплий погожий день, велелюддя, урочиста обстановка, велика кількість людей у вишиванках. Згодом про цю подію у поета з’явились вірші, а в задумі є випустити збірку, присвячену Кобзареві.

Саме у школі-інтернаті він почав писати вірші. Завдячує цьому вчительці української мови і літератури Тамарі Андріївні Бабич, яка прищеплювала любов до творчості, української літератури. Пізніше, коли Олесь уже закінчив школу, вона уважно слідкувала за його творчістю, робила вирізки із газет, пишалася своїм учнем. Вперше його вірш «Квітень» надрукувала газета «Зоря комунізму», коли він навчався у 8 класі. Той перший опублікований вірш увійшов у першу книжку «Материнка» (1996 рік). Олександр Олексійович каже, що він має намір на основі кількох віршів видати ще одну збірку – «Квітневий князь».

В 1970 році у школу завітали письменники. І серед них був Микола Сом, який, на жаль, відійшов у вічність 27 березня цього року. З ним Олесь Ундір тривалий час листувався, видатний літератор надсилав йому книги з дарчими написами та епітафіями.


Насичене творчістю і цікавими зустрічами студентське життя

Після закінчення школи-інтернату Олесь Ундір вступав на філологічний факультет Київського держуніверситету. Не добравши балів, влаштувався піонервожатим у Розвазьку восьмирічку. В 1971 році успішно склав іспити до Рівненського педінституту на філологічний факультет.

Нині пригадує, що ще на місячних підготовчих курсах познайомився із Миколою Березою. Вони вдвох жили на одній квартирі, бо не отримали місця у студентському гуртожитку. У вузі Олесь з головою поринув у активне студентське життя. Він із друзями регулярно відвідував літстудії, які працювали у Рівному. Зокрема, інститутську – у той час нею керував викладач української літератури Микола Кузьменко. Пізніше її головами були відомі літератори і журналісти Іван Шанюк, Мойсей Гон, Борис Степанишин. Активними членами літстудії були відомі тепер літератори Микола Пшеничний, Василь Лящук, Юрій Береза, Надія Ярмолюк, Микола Тимчак, Євген Шилан, Олександр Костюк, Володимир Ящук, Любов Пшенична. Вони не тільки «варилися у власному соку», а й їздили районами Рівненщини і виступали перед школярами, учнями ПТУ, шанувальниками слова.

У студентські роки Олесь також відвідував літстудію газети «Червоний прапор» – «Провесінь», якою керував досвідчений журналіст і літератор, письменник, автор багатьох книг, пізніше голова Спілки письменників області Євген Шморгун. Заняття у нього були дуже цікавими. В молодіжній обласній газеті «Зміна» працювала літстудія «Червоні сурми». Запам’яталася зустріч там із відомим поетом із Луцька Петром Махом. Зустрічався із молоддю і Леонід Горлач, цьогорічний лауреат Шевченківської премії, Василь Моруга, Лаврентій Кравцов, Валентин Монаєнков, Петро Красюк та ін.

На четвертому курсі Олесь Ундір був редактором літстудійської газети «Берізка». В одному із номерів газети під його керівництвом було опубліковано 50 різних творів, що було рекордом для газети. Про студентські роки в ювіляра залишились дуже приємні спогади. Були прекрасні викладачі, які проводили цікаві заняття, читали захоплюючі лекції. Пам’ятні й інші моменти студентського життя, але про все неможливо розповісти…



І педагог, і літератор, і журналіст – від Бога

Закінчивши у 1975 році навчання, Олесь Ундір за розподілом потрапив на роботу в Дніпропетровську область. Він працював учителем української мови і літератури Лобойківської школи. Село знаходиться неподалік відомої всьому світові Петриківки. Про перебування на відомій фабриці розпису збереглося приємне враження. Запам’яталась петриківська церква, у якій люди молилися і освячували дари природи на свята, хоч це і забороняла влада. Вчителюючи там, Олесь вів гурток «Степова зірниця», підтримував тісні зв’язки зі своїми колегами, місцевими літераторами, був активним дописувачем місцевої районної газети «Дніпровська зоря» і молодіжної обласної «Прапор юності».

Після року роботи Олександр Олексійович повертається на Острожчину, де працює на різних посадах в освіті – завідувачем бібліотекою Могилянівської СШ, вчителем української мови Михалківської НСШ, заступником директора з виховної роботи Грем’яцької СШ. Скрізь він організовував роботу літературних гуртків, різноманітні зустрічі з відомими літераторами, артистами, зокрема, виконавцем головної ролі в фільмі «Як гартувалася сталь» і «Місце зустрічі змінити не можна» Володимиром Конкіним. Пам’ятним для нього є вручення у 1977 році подарунку Олесеві Гончару від літгуртка «Надгоринські проліски» та коротке спілкування із метром української літератури. Крім того, Олесь Ундір регулярно відвідував літературне об’єднання «Промінь», яке діяло у районній газеті, був автором численних статей та віршів, він став відомим і визнаним не тільки на Острожчині, але й на Рівненщині поетом. Його твори не раз публікували газети, журнали, літературні альманахи, зокрема, «Вітрила – 80».

Працюючи у Михалківцях, 12 лютого 1980 року він одружився із уродженкою того села Любов’ю Мельничук. Тоді вона працювала головним економістом Острозького молокозаводу. У жовтні у них народився син Віталій. Наступного року сім’я переїхала до Острога, де Олександр Олексійович трудився учителем Острозької СШ №1 та спеціальної неповної середньої школи-інтернату.

Пішовши на пенсію за вислугою років, Олесь Ундір ще 5 років трудився у нашій газеті – кореспондентом з травня 2002 року до зими 2007 року. Він регулярно готував літературну сторінку «Калинові крила», знайомлячи читачів із юними літераторами та вже знаними в нашому краю. Публікації Олеся Ундіра були цікавими, а його слово було відточеним і мелодійним.

В 2006 році Олесь Ундір став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання», який проводився в Одесі місцевою спілкою журналістів. Нині наш колега, член Національної спілки журналістів України є регулярним автором публікацій на літературну і богословську тематику. Він є душею літературного об’єднання імені Івана Маєвського, часто виступає перед учнями шкіл, молоддю, читаючи свої вірші, згадуючи відомих митців.

Редакція газети «Замкова гора» щиро вітає Олеся Ундіра із ювілейним Днем народження. Бажає йому міцного здоров’я, нев’янучого ентузіазму, здійснення всіх мрій. Хай Бог благословляє всі його мрії і починання на благо нашого Острозького краю.

Іван ГЛУШМАН



І на завершення нові поезії ювіляра:



Дві берізки

Світлій пам’яті Надійки і Тетянки

Дві берізки – то дві сестрички
До мого підійшли вікна,
Розпустили густі косички,
Бо уже зацвіла весна…

Із Сибіру, тайги глухої,
Завітали у мій Остріг,
До Україноньки дорогої,
Де я пам’ять про них зберіг.


* * *
У творчому неспокою живу –
І тим уже в житті щасливий:
Зоря поезій сяє наяву,
Хоча й до прози я ревнивий.
№17 від 27 квітня 2013 р. Категория: Люди і час | Просмотров: 1703 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]