П'ятниця

26.04.2019

04:43

zg_ostroh@ukr.net, або zg_ostroh@i.ua
тел. 036-54-2-26-04
+38-097-500-20-81, 095-87-95-277 або 093-840-10-72

Передплата на газету "Замкова гора" не закінчується ніколи! (для ознайомлення натисніть мишкою)

Зозулинці
Нарешті він добувся до рідного краю. Чотири доби йому стукотіли у вуха колеса потяга, від лежання нили боки. Хотілося швидше на свіже повітря.  

І ось він сходить з вагона на перон і пильно, аж злякано, вглядається у привокзальні будівлі: не помилився, це його станція? Та, хоча голова була й обважнілою, проте спам’ятав: це його, його станція! Скинувши з плеча дві прив’язані одна до одної сумки, він упав на коліна і, склавши молитовно руки, вигукнув на всю широчінь перону:

– Людоньки! Я вже вдома! Тату, мамо, жіночко люба, мої двоє діточок, мої соколята, я вже вдома! Чотирнадцять літ… – і заплакав.

Прохожі дивилися, знизували плечима, ніхто нічого не розумів. Така сцена дивувала присутніх. Одні думали, що на нього найшло якесь божевілля. А може, гадали інші, дома сталося якесь горе, щось таки зачепило струну його душі.

Йому здавалося, що його все місто почуло. Але чоловікові ніколи кожному пояснювати, бо треба спішити. Він ще не зовсім вдома.

Чоловік підвівся на ноги, обтрусив коліна, закинув на плече сумки і, похитуючись, почвалав до автобуса, щоб доїхати до автовокзалу.

Через якихось двадцять хвилин він уже оглядав платформи, де значаться розклади руху автобусів. Обдивився всі шість платформ, та ніде немає назви його зупинки. Підійшов до віконця.

– Скажіть, будьте ласкаві, коли відправляється автобус у бік Зозулинців?

– А що це таке? – дивується дівчина.

– Моє село, – відповів чоловік.

– Я такого не знаю. Наші автобуси туди не йдуть.

– Як? Раніше ж ходили.

– Коли це «раніше»?

– Ну, штирнадцять літ тому.

– Ого, дядьку! Коли то було! Сьогодні за один день може все змінитися.

Він у голові шукає вихід.

Он на вікні зашурхотіли жалюзі. За склом завиднілися газети, журнали. Попросив газету.

– Це преса вчорашня. Зараз підвезуть свіжу, – сказала жіночка.

– Та давайте будь-яку, аби вбити час.

Кіоскер подала газету. Та ось під’їхало два автобуси. Чоловік дав гроші. Схопив газету, кинув її до сумки і швиденько пішов до автобуса, який йде до Шумська. Це йому й треба.

– А ви мені біля Бору зупинитесь? – запитав у водія.

– Де це?

– Там, де дорога йде через ліс на Зозулинці.

– Де скажете, там і зупинюся.

Він уже в дорозі. Це займе дві з лишком години їзди. За цей час всього можна передумати. І де він був, і як його зустрічатимуть удома.

Він та ще два молодих чоловіки "клюнули" на оголошення і поїхали на заробітки. Їх привезли в якийсь степ, не степ, і вони опинилися на цегельному заводі, огородженому колючим дротом. Зрозуміли, що попали в халепу. В них забрали документи. Умови утримання були більш-менш, годували, а зарплати – ніякої. Робота від ранку до заходу сонця. І так вісім років. Надії на ліпше – ніякої.

Щось треба було вирішувати, бо вже далі нікуди. До втечі готувалися довго, ретельно. Нарешті настали та щаслива ніч та мить.

Темінь ховала від них всю степову дорогу. Бігли навмання. Дороги не знали. Та з Божою поміччю дісталися до якогось невеличкого села.

Далі їхні дороги розійшлися. Він опинився в «дальокой глубінке». Ще на шість років. Аж поки заробив трохи грошенят, виробив документ, який засвідчував його особу. А тепер… Ні, він ще не вдома.

Зійшов з автобуса. Став оглядати бір, дорогу через нього. Ось ті самі три сосни прикметних. За стільки літ вони нічим не змінилися. А от сама дорога заросла травою, бур’яном, пагонами дерев.

Побачив пенька. Присів. Треба перекусити. Це і сніданок і обід разом, подумав, поглянув на сонце. Та все ж якась хвилина відпочинку трохи освідить душу і додасть фізичних сил. Затим, щоб трохи збити душевне хвилювання, взяв газету. Глянув на заголовок: «Експрес». – «Ого! Так я ж чотири доби їхав експресом. Придумали ж таке», – сказав і взявся читати.

Політика його не цікавила. Сварливі депутати теж. А ось замітка пише, як обікрали магазин, якийсь невеликий банк. Таке часто буває. У статті повідомлялося, що в одній області зникло аж шість сіл. Цікаво! Війни не було, а села пропали. От люблять придумувати всілякі сенсації.

Ще один дивний заголовок: «Це ка-та-стро-фа!» Йдеться про якесь глобальне потепління. Став читати: «Коли людство все ж таки зникне з лиця Землі; за двадцять років під шаром рослинності зникнуть поля із сільгоспкультурами, степові дороги, вулиці сіл і невеличких міст; за тридцять років зруйнуються господарські споруди та будинки з деревини; за п’ятдесят років бур’янами заростуть вулиці мегаполісів…».

Йому аж ряботить в очах. Ні, досить читати. Вчені теж люблять гратися в сенсації, щоб газети зачитували до дірок. Це для простачків. А він у своєму селі не був усього чотирнадцять років. То що ж там може змінитися у мирний час?

– Тьху! – і він устав, закинув на плече речі і пішов собі дорогою, знайомою йому ще з дитячих років, коли ходив сюди з батьком заготовляти дрова. Іде, а дерева не пускають його. Гілки хапають за руки, ноги. Чіпляються за сумки на плечі. Справжні тобі джунглі. Обабіч дороги, а де й посередині, поросли кущі, горобина, молоді берізки та сосонки. Деінде лежать виверти. Буря була. Ніхто їх не забирає на дрова, уже напівгнилі. Сюди ніяке око не загляне.

– Ти – прекрасний ліс! Ти – величний ліс! Але чого ти мене не пускаєш, загородив мені дорогу?

Тяжко іти. Але ж він іде. До рідного села, до свого дому. Тріщать гілки під ногами. Зарослі не пускають, б’ють по обличчю, але він іде. Крок за кроком.­

Он уже галявина просвічується. З кожним разом вона все більшає, стає розложиста. До пояса заросла травами. Купи лоз – живі копиці. А ось і дуб.

– Дуб! Наш дуб-силач! – вигукнув він. – Це той могутній козацький патріарх, під яким ми, хлопчаки, як пасли худобу, ховалися від дощу. Кажуть, під цим дубом перед боєм відпочивали козаки, набиралися у нього сили, як йшли на Берестечко. Он на вершку уже кілька сухих гілок. Кріпись, дубе, наш захиснику від буревіїв!­

Та емоції трохи вляглися. Він минув придорожні лози, вийшов, здається, на вулицю села... і остовпів. Де ж та вулиця? Плоти поломані, лежать одні трухляки. Он залишки печі, далі лише комин стирчить. Потрощені садки, а де й позрізувані дерева, лише одні гнилі пеньки від них.

Село наче провалилося крізь землю. Наче через нього татарська навала прокотилася. Села нема і ворогів нема. Він тре очі. Може це на нього найшла якась мара. Ані хатини. Нема його Зозулинців.

Колись він, ще як ходив до школи, цікавився, звідки походить назва села. Різні були думки, припущення, навіть легенди передавалися з покоління до покоління. Найбільше вірили древньому діду Трохиму, який розповідав таку версію.

На цій горі, що відразу за селом, колись, як і тепер, ріс великий сосновий ліс. До нього щоліта зліталися зозулі. Як бувало закують усі разом, то аж люди виходили з хат, щоб послухати те зозулине кукання. Але ж ніхто не знав, чого вони сюди злітаються. А один чоловік, який трохи знався на науці, дослідив, що за тією горою, де росте мішаний з високими деревцями ліс, трохи заболочений, водилися вільшанки та очеретянки. А зозулі, як відомо, підкидають яйця у гнізда саме цих пташок. Через ту зозулину зграйку село і дістало назву Зозулинці. Так чи ні, але вже немає тут ні тих птахів, ні самого села.

Іде і намагається вгадати, де і чиє подвір’я, чия колись хата стояла. Німі двори.

Упізнав своє подвір’я. Журавель лежить на землі, догниває. Колодязь закиданий кусками цегли, всяким дерев’яччям, щоб ніхто туди, випадково, не впав. На душі – камінь і не може його скинути. Аж у кінці вулиці побачив перехняблену хатину, що виглядала з бур’яну, та оточена молодими деревцями. Осіла, наче вгрузла в землі, з підсліпуватими віконцями.

– Тю-тю-тю! – і біля бабусі засокоріли три курочки і півень, дзьобаючи зерно.

Чоловік обізвався до старенької. Вона глянула на нього. Обмінялися вітаннями.

– А ти ж хто такий будеш? Що тут тобі треба? Тут уже нема нікого.

– Та бачу, бабусю Анінко, що село вимерло. Ви що, мене не впізнаєте?

– Ще не завсім вимерло, бачиш я ще жию. А інші люди повтікали. Очима добре не бачу, а голос якийсь знайомий, наче з того світу. Це ти, Філю? Де ти взявся за стільки літ?

– Біда мене ганяла по світу, бабцю Анінко.

– І у нас ось біда. Села нема. Школи нема, магазину нема, медпункту нема, нічого нема, то хто тут буде жити. Я одна тут гибію, а інші перебралися в село за річку. А батьки твої он там, під білими березами спочивають, царство їм небесне.

– Царство їм небесне, – і він собі швиденько повторив, повернувшись обличчям до кладовища, і перехрестився.

– А інші твої теж за річкою.

– А ви чого ж тут самі, бабусю Анінко?

– Не хочу нікуди. Буду тут корчитись, а нікуди не піду. Тут я народилася, тут і скінчу свою земну дорогу, серед цього бур’яну.

Розпитавши про село, про його людей, живих і мертвих, Филимон пішов на кладовище до могили своїх батьків. Віддавши їм шану, з опущеною головою, у задумі, подався через луг на річку в чуже йому село. Тягар тиснув йому на плечі, на груди, бив у серце.

У селі Зарічному з'явився чужий чоловік, який розпитував про рідних йому людей – швидко поширилася тут ця новина. Тільки від однієї і другої по сусідству з нею хат, розіпнувши руки, бігли до Филимона розтривожені рідні. У сльозах радощів його обняли жінка, син, зять і дочка – всі четверо. А він обійняв їх усіх п’ятьох, якщо за п’яте рахувати те, що у дочки під серцем б’ється ноженятами і проситься у цей жорстокий світ.

Степан ТКАЧУК
№14 від 6 квітня 2013 р. Категория: Літературна творчість, книги | Просмотров: 335 | Добавил: Zamkova | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]